Новела
Переклад: Євген Попович
Вундеркінд заходить — і в залі западає тиша.
Западав тиша, а потім люди починають плескати, бо десь збоку якийсь природжений володар, ватажок людської отари, перший плеснув у долоні. Вони ще нічого не чули, але вже плещуть, бо могутня реклама випередила вундеркінда і люди вже засліплені, знають вони про те чи ні.
Вундеркінд з'являється з-за пишної ширми, густо затканої вінками в стилі ампір і великими фантастичними квітками, прудко вибирається східцями на естраду і поринає в оплески, наче в купіль, — він трохи щулиться, його проймає морозом, проте це його рідна стихія. Він підходить до краю естради, усміхається, наче перед фотоапаратом, і дякує легким, несміливим, милим, жіночим поклоном, хоч він хлопчик.
Він весь у білому шовку, і це якось зворушує залу. На ньому біла шовкова курточка химерного крою, під нею білий шовковий шарф, навіть черевики в нього з білого шовку. Але під білими шовковими штанцями різко вирізняються голі коліна, дуже смагляві, бо вундеркінд — грек.
Звати його Бібі Сакслафілакас. Так його величають. Бід якого імені утворено скорочене чи пестливе "Бібі" — не знає ніхто, крім імпресаріо, а він вважає, що це професійна таємниця. У Бібі рівне чорне волосся, що сягає йому до плечей; і все ж таки воно зачесане на скісний проділ і забране вузенькою стрічкою з опуклого смаглявого чола. У нього найпростодушніше в світі дитяче личко, ще без певної форми носик і невинний рот; тільки щоки під чорними, як смола, мишачими очима вже трохи поблякли й відмежувались від носа двома характерними рисками. На вигляд йому дев'ять років, насправді вісім, а видають його за семирічного. Власне, люди й самі не знають, чи вони вірять, що йому сім років. Можливо, вони знають правду, а все ж таки вірять, як звикли вірити в багатьох інших випадках. Краси, думають вони, не буває без крихти брехні. Що лишилося б, думають вони, від високого лету над буднями, якби не було доброї волі вважати його навіть за п'ятирічного? І вони мають слушність, ці люди!
Вундеркінд дякує, аж поки не вщухає злива оплесків, тоді підходить до рояля, і слухачі востаннє кидають погляд на програму. Спершу йде "Marche solennelle"[1], потім "Rêverie"[2], а тоді "Le hibou et les moineaux"[3] — все твори Бібі Сакелафілакаса. Ціла програма складається з його власних композицій. Щоправда, він їх не вміє ще записати, але всі тримає в своїй незвичайній голівці. І треба визнати, що кожна з них має художню вартість, як поважно й об'єктивно відзначають афіші, що їх склав імпресаріо. Створюється таке враження, що імпресаріо довго боровся з своєю критичною натурою, поки зважився на це визнання.
Вундеркінд сідає на стільчик і ловить ногами педалі, розташовані, завдяки хитромудрому механізмові, багато вище, ніж звичайно, щоб Бібі міг їх досягти. Це його власний рояль, який він завжди возить із собою. Рояль стоїть на дерев'яних підставках, його полірована поверхня досить подряпана внаслідок багатьох переїздів, але від цього все тільки набуває ще більшої привабливості.
Бібі ставить на педалі шовкові білі ноги, робить лукаву міну, втуплюється поглядом просто перед собою і підіймав праву руку. Це смаглява, зворушлива дитяча ручка, але кисть у ній не по-дитячому сильна, а суглоби гнучкі й натреновані.
Лукаву міну Бібі робить для слухачів, бо знав, що мусить їх трохи розважати. Але сам він також відчуває втіху, яку не зміг би нікому описати. Тремке щастя, таємниче блаженство, від якого аж мурашки пробігають по спині, поймає його щоразу, коли він знов сідає до рояля, — це щастя буде з ним довіку. Знов перед ним відкривається клавіатура, сім чорно-білих октав, зачарований світ, де він так часто блукав, де йому траплялися дивовижні пригоди і тривожні долі. І ось ті октави знов здаються такими чистими й неторканими, як вимита грифельна дошка. Перед ним лежить музика, вся музика! Лежить неозора і внадлива, як море, і він може кинутись у неї і блаженно поплисти, здатися на волю її хвиль, навіть цілком поринути в її вир і все ж таки утримувати в руках владу над нею, керувати й порядкувати нею… Його рука повисає в повітрі.
Зал затамовує подих. Усі напружено чекають першого звука. Як почнеться концерт? І ось він починається. Бібі вказівним пальцем добував з середнього регістру перший звук. Несподівано сильний звук, що нагадує голос сурми. За ним ідуть нові звуки, виникає інтродукція — зала переводить дух.
Це розкішна зала в модному першокласному готелі, із стінами, геть розмальованими рожевими тілами, з пишними колонами, з люстрами в химерних закрутках, із безліччю, справжньою зоряною системою електричних лампочок, що парасолями, цілими в'язками витикаються всюди і пронизують приміщення тонким, золотавим, небесним світлом, багато яскравішим за денне… Немає жодного вільного місця, навіть у бічних проходах і попід задньою стіною стоять люди. Спереду, де місце коштує дванадцять марок (імпресаріо дотримується принципу солідних цін), розташувалося благородне товариство, — вищі кола виявляють велику цікавість до вундеркінда. Тут видно військові мундири, вишукані дамські туалети… Є тут навіть діти: чемно звісивши ноги із стільців, вони блискучими очима стежать за своїм обдарованим ровесником у білому шовку…
Ліворуч у першому ряду сидить мати вундеркінда, дуже огрядна дама з напудреним подвійним підборіддям і пером на капелюшку, а поряд з нею імпресаріо, чоловік східного типу, з великими золотими запонками на манжетах, що далеко вистають із рукавів. А посередині в тому ж ряду сидить принцеса. Це маленька, зморщена, висхла стара принцеса, але вона сприяє мистецтвам, якщо ті ніжно-витонченІ. Вона сидить у глибокому оксамитовому кріслі, а під ноги їй постелено перський килим. Склавши руки під самими грудьми, на шовковій сукні в сіру смужку, схиливши набік голову, — живе втілення благородного спокою, — вона дивиться, як орудує пальцями вундеркінд. Біля неї сидить її придворна дама. На ній сукня в зелену смужку, а проте вона тільки придворна дама і навіть не має права відкинутись на спинку крісла.
Фінал у Бібі виходить розкішно. Як це хлоп'я володіє роялем! Скільки в нього сили! Аж не віриш власним вухам. Тема маршу, бадьора, палка мелодія, виникає ще раз у своєму повному гармонійному оформленні, широка й зухвала, і Бібі з кожним тактом відкидається назад усім тілом, наче крокує у святковій процесії. Нарешті він кінчає марш могутнім акордом, боком, згорбившись, сповзає зі стільчика і усміхаючись чекає на оплески.
І оплески вибухають, одностайні, зворушені, захоплені. Гляньте, якою вишуканою лінією вимальовуються його стегна, коли він схиляється в своєму жіночому поклоні! Плескайте, плескайте! Стривайте, я скину рукавички. Браво, малий Сакофілаксе, чи як там тебе! Ну й шибеник!
Бібі доводиться тричі виходити з-за ширми, перше ніж публіка заспокоїться. Кілька слухачів, що спізнилися, тиснуться ззаду, проштовхуються до зали. Концерт тривав далі.
Бібі тихо програв свої "Reverie", що складаються з самих арпеджіо, над якими тільки зрідка здіймається на кволих крильцях мелодія, а потім починав "Le hibou et les moineaux". Ця річ має величезний успіх, вона запалює всю залу. Це справді дитяча музика, надзвичайно прозора. В басах так і бачиш сову — ось вона сидить і понуро блимав круглими очима, а тим часом у дискантах зухвало й заразом боязко озиваються горобці, що хочуть її подражнити. Чотири рази викликають Бібі після цієї п'єски. Готельний служник з блискучими гудзиками приносить на естраду три великі лаврові вінки і стоїть поряд з Бібі, поки той дякує. Навіть принцеса приєднується до оплесків: делікатно, без жодного звуку стулює і розтулює пласкі долоньки.
Як цей досвідчений хлопчик уміє викликати оплески публіки! Він не зразу виступає з-за ширми, хоче, щоб його трохи почекали, ледь затримується на східцях, по-дитячому тішиться барвистими атласними стрічками на вінках, хоч вони давно вже йому набридли, вклоняється мило й нерішуче, дає публіці змогу нашалітися, щоб не пропав жоден коштовний оплеск. "Le hibou" — окраса моєї програми, — думає він; цього вислову навчив його імпресаріо. — Потім я зіграю вам "Фантазію", вона куди краща за "Le hibou", особливо те місце, де мелодія переходить у до-дієз. Але ви схибнулася на цій сові, хоч вона моя найперша і найбезглуздіша річ". І він граціозно дякує публіці.
Потім він грає "Meditation"[4], а тоді етюд, — програма Бібі досить велика. "Meditation" дуже нагадують "Reverie", що зовсім не зменшує їхньої вартості для публіки, а в етюді Бібі показує всю свою блискучу техніку, яка, щоправда, дещо поступається його композиторському хистові. Та ось настає черга "Фантавії". Це його улюблена річ, він щоразу грає її трохи Інакше, трактує досить вільно і котрогось щасливого вечора сам буває вражений новою ідеєю, несподіваним ходом мелодії.
Він сидить на сцені й грає, маленький, білий, блискучий перед великим чорним роялем, самітний вибранець, піднесений над сірою юрбою, що вся разом має тільки одну сонну, неповоротку душу, на яку він повинен впливати своєю окремою, особливою душею… Його м'яке, чорне волосся разом з білою шовковою стрічкою впало на чоло, гнучкі треновані пальці бігають по клавішах, і видно, як напружуються м'язи на смаглявих дитячих щоках.
Трапляються секунди, коли він забуває про все на світі й залишається сам у залі, — тоді його дивні, підведені тінями мишачі очі тікають убік, геть від публіки, на розмальовану стіну за роялем, дивляться крізь неї, потонувши в цікавій, сповненій таємничого життя далині. Та потім погляд враз вертається назад, і ось він уже знов тут, перед натовпом.
"Плач і радість, злет і глибоке падіння… Моя "Фантазія"! — ніжно думає Бібі. — Слухайте ж, зараз буде те місце, де мелодія переходить у до-дієз!" І він змінює ключ, переходить у до-дієз. Чи вони помітили? Та ні, де там! Нічого вони не помітили. І щоб хоч чимось розважити їх, він мальовниче зводить очі на плафон.
Люди сидять довгими рядами, дивляться на вундеркінда і думають різне, кожен своє. Один старий добродій з білою бородою, з перснем-печаткою на вказівному пальці і гулею на лисині, чи, якщо хочете, наростом, думає: "Це таки ганьба, їй-богу.