Людина в футлярі

Антон Чехов

З самого краю села Мироносицького, в сараї старости Прокопа розташувались на ночівлю запізнілі мисливці, їх було тільки двоє: ветеринарний лікар Іван Іванович та учитель гімназії Буркін. У Івана Івановича було досить дивне, подвійне прізвище — Чимша-Гімалайський, яке зовсім не личило йому, і його по всій губернії звали просто на ім'я та по батькові; він жив біля міста на кінному заводі і приїхав тепер на полювання, щоб подихати чистим повітрям. А вчитель гімназії Буркін кожного літа гостював у графів П. І в цій місцевості давно вже був своєю людиною.

Не спали. Іван Іванович, високий худорлявий старик з довгими вусами, сидів знадвору при вході і курив люльку; його освітлював місяць. Буркін лежав усередині на сіні, і його не було видно в темряві.

Розповідали різні історії. Між іншим говорили про те, що старостиха Мавра, жінка здорова і не дурна, за все своє життя ніде не була далі свого рідного села, ніколи не бачила ні міста, ні залізниці, а останні десять років усе сиділа за піччю і тільки ночами виходила на вулицю.

— Що ж тут дивного! — сказав Буркін.— Людей самотніх по натурі, які, немов той рак-самітник чи слимак, намагаються сховатися в свою шкаралупу, на цьому світі немало. Можливо, тут явище атавізму, поворот до тих часів, коли предок людини не був ще громадською твариною і жив самотньо в своєму барлогу, а можливо, це просто одна з різновидностей людського характеру,— хто ж його знає? Я не природник, і не моя справа торкатися подібних питань; я тільки хочу сказати, що такі люди, як Мавра, явище не поодиноке. Та ось, недалеко шукати, місяців зо два тому помер у нас у місті вчитель грецької мови, мій товариш, на прізвище Беликов. Ви про нього чули, звичайно. Він був примітний тим, що завжди, навіть у найкращу погоду, виходив у калошах і 8 парасолькою і обов'язково в теплому пальті на ваті. І парасолька була у нього в чохлі, і годинник у чохлі з сірої замші, і коли виймав складаного ножика, щоб застругати олівця, то й ножик у нього був у чохольчику; і обличчя теж, здавалося, було в чохлі, бо він увесь час ховав його в піднятий комір. Він носив темні окуляри, фуфайку, вуха затикав ватою, і коли сідав на візника, то наказував підіймати верх. Одне слово, у цієї людини спостерігалося постійне і непереборне намагання оточити себе оболонкою, створити собі, так би мовити, футляр, який відокремив би його, захистив би від зовнішніх впливів. Дійсність дратувала його, лякала, тримала в постійній тривозі, і, можливо, для того, щоб виправдати цю свою полохливість, свою огиду до сучасного, він завжди хвалив минуле і те, чого ніколи не було; і стародавні мови, які він викладав, були для нього, по суті, тими ж калошами і парасолькою, за якими він ховався від справжнього життя.

— О, яка звучна, яка прекрасна грецька мова! — говорив він з солодким виразом обличчя, і, ніби на доказ своїх слів, примружував очі, і, піднявши палець, проголошував: — Антропос!

І думку свою Беликов теж намагався заховати у футляр. Для нього були зрозумілими лише циркуляри і газетні статті, в яких заборонялося що-небудь. Коли в циркулярах заборонялося учням виходити на вулицю після дев'ятої години вечора чи в якійсь статті заборонялася плотська любов, то це було йому зрозумілим, певним; заборонено — і край. В дозволі ж крився для нього завжди елемент сумнівний, щось недоговорене й неясне. Коли в місті дозволяли драматичний гурток, або читальню, або чайну, то він похитував головою і говорив тихо:

— Воно, звичайно, так-то так, все це чудово, та коли б чого не сталося.

Всілякі порушення, відхилення, відступи від правил засмучували його, хоч, здавалося б, яке йому діло? Коли хто з товаришів спізнювався на молебень, або доходили чутки про якусь витівку гімназистів, або класну даму бачили пізно ввечері з офіцером, то він дуже хвилювався і все говорив, коли б чого не сталося. А на педагогічних нарадах він просто гнітив нас своєю обережністю, підозріливістю і своїми суто футлярними міркуваннями з приводу того, що от, мовляв, у чоловічій і жіночій гімназіях молодь поводиться погано, дуже галасує в класах,— ой, коли б не дійшло до начальства, ой, коли б чого не сталося,— і що коли б з другого класу виключити Петрова, а з четвертого — Єгорова, то було б дуже добре. І що ж? Своїми зітханнями, ниттям, своїми темними окулярами на блідому, маленькому обличчі,— знаєте, маленькому обличчі, як у тхора,— він гнітив нас усіх, і ми поступалися, знижували Петрову чи Єгорову оцінку по поведінці, садовили їх під арешт і, нарешті, виключали і Петрова, і Єгорова. Була в нього дивна звичка — ходити по наших квартирах. Прийде до вчителя, сяде й мовчить, і ніби за чимсь підглядає. Посидить отак, мовчки, з годину чи дві, і піде. Це звалося в нього "підтримувати добрі взаємини з товаришами", і, напевне, ходити до нас і сидіти було для нього важко, і ходив він до нас тільки тому, що вважав це своїм товариським обов'язком. Ми, вчителі, боялися його. І навіть директор боявся. От і подумайте, наші вчителі люди все мислячі, глибоко порядні, виховані на Тургенєві та Щедріні, і все ж цей чоловік, який ходив завжди в калошах і з парасолькою, тримав у руках усю гімназію цілісіньких п'ятнадцять років! Та що там гімназію? Усе місто! Наші дами по суботах домашніх вистав не влаштовували, боялись, як би він не довідався; і духовенство соромилось при ньому їсти скоромне та грати в карти. Під впливом таких людей, як Бєликов, за останні десять-п'ятнадцять років у нашому місті стали боятися всього. Бояться голосно розмовляти, посилати листи, знайомитися, читати книги, бояться допомагати бідним, вчити грамоти.

Іван Іванович, бажаючи щось сказати, кашлянув, але спочатку закурив люльку, поглянув на місяць і потім уже сказав спроквола:

— Так. Мислячі, порядні, читають і Щедріна, і Тургєнєва, різних там Боклів і інших, а от підкорилися ж, терпіли... Ото ж воно й є.

— Беликов жив у тому ж будинку, де й я,— продовжував Буркін,— на тому ж поверсі, двері проти дверей, ми часто бачились, і я знав його домашнє життя. І дома та ж історія; халат, ковпак, віконниці, засуви, ціла низка всіляких заборон, обмежень, і — ой, коли б чого не сталося! Пісне їсти шкідливо, а скоромного не можна, бо, можливо, скажуть, що Беликов не дотримується постів, і він їв судака на маслі,— їжа не пісна, але й не можна сказати, щоб і скоромна. Жіночої прислуги він не держав, боявся, щоб про нього не подумали погано, а держав кухаря Афанасія, дідка років шістдесяти, нетверезого і недоумкуватого, який колись служив у денщиках і вмів сяк-тяк куховарити. Цей Афанасій стояв звичайно біля дверей, схрестивши руки, і завжди бурмотів одне й те саме, глибоко зітхаючи:

загрузка...

— Багато ж їх ниньки розвелось!

Спальня в Бєликова була маленька, ніби ящик, ліжко було із завісою. Лягаючи спати, він накривався з головою; було парко, душно, в зачинені двері стукотів вітер, в печі гуло; чулися зітхання з кухні, зітхання зловісні...

І йому було страшно під ковдрою. Він боявся, коли б чого не сталося, як би його не зарізав Афанасій, як би не залізли злодії, і потім усю ніч бачив тривожні сни, а вранці, коли ми разом ішли до гімназії, був сумний, блідий, і було видно, що багатолюдна гімназія, до якої він ішов, була страшною, огидною всій істоті його, і що йти поруч зі мною йому, людині по натурі одинокій, було важко.

— Дуже вже галасують у нас у класах,— говорив він, ніби намагаючись відшукати пояснення свого важкого почуття.— Ні на що не схоже.

І оцей учитель грецької мови, оця людина в футлярі, можете собі уявити, ледве не одружився.

Іван Іванович швидко оглянувся в сарай і сказав:

— Жартуєте!

— Так, мало не одружився, як це не дивно. Призначили до нас нового вчителя історії та географії, якогось Коваленка Михайла Савича, з хохлів. Приїхав він не один, а з сестрою Варенькою. Він молодий, високий, смаглявий, з величезними руками, і з обличчя видно, що розмовляє басом, та й насправді, голос, як з бочки: бу-бу-бу... А вона вже не молода, років тридцяти, але теж висока, струнка, чорноброва, червонощока,— одне слово, не дівчина, а мармелад, і така спритна, гамірлива, все співає малоросійські романси і регоче. Ледь що, так і заллється голосистим сміхом: ха-ха-ха! Перше ґрунтовне знайомство з Коваленками у нас, пам'ятаю, відбулося на іменинах у директора. Серед суворих, напружено нудних педагогів, які й на іменини ходять з обов'язку, раптом бачимо, нова Афродіта відродилася з піни: ходить, взявшися у боки, регоче, співає, танцює... Вона проспівала з почуттям "Віють вітри", потім ще романс, і ще, і всіх нас зачарувала,— всіх, навіть Бєликова. Він підсів до неї і сказав, солодко посміхаючись:

— Малоросійська мова своєю ніжністю і приємною звучністю нагадує старогрецьку.

Це сподобалося їй, і вона почала розповідати йому з почуттям і переконливо, що в Гадяцькому повіті у неї є хутір, а на хуторі живе матуся, і там такі груші, такі дині, такі кабаки! У хохлів гарбузи звуться кабаками, а кабаки шинками, і варять у них борщ з червоненькими і з синенькими, "такий смачний, такий смачний, що просто — страх!"

Слухали ми, слухали, і раптом усіх нас осінила однакова думка.

— А добре було б їх одружити,— тихо сказала мені директорша.

Ми всі чомусь згадали, що наш Бєликов неодружений, і нам тепер здавалося дивним, що ми досі якось не помічали, зовсім випускали з уваги таку важливу подробицю його життя. Як він взагалі ставиться до жінок, як він вирішує для себе це насущне питання? Раніше воно не цікавило нас зовсім; можливо, ми не припускали навіть думки, що людина, яка у всяку погоду ходить у калошах і спить за завісою, може кохати.

— Йому давно вже за сорок, а їй тридцять...— пояснила свою думку директорша.— Мені здається, вона б за нього пішла.

Чого тільки не робиться у нас в провінції з нудьги, скільки непотрібного, безглуздого! І це тому, що зовсім не робиться те, що потрібно. Ну от, навіщо нам раптом знадобилося одружити цього Беликова, якого навіть і уявити не можна було одруженим? Директорша, інспекторша і всі наші гімназичні дами ожили, навіть покращали, ніби раптом побачили мету життя. Директорша бере в театрі ложу, і — дивимось — в її ложі сидить Варенька з отаким віялом, сяюча, щаслива, і поруч з нею Бєликов, маленький, скрючений, ніби його з дому обценьками витягли.

1 2 3
загрузка...