Душечка

Антон Чехов

Оленька, дочка відставного колезького асесора Племянникова, сиділа в себе на подвір'ї на ганочку, задумавшись. Було жарко, настирливо докучали мухи, і було так приємно думати, що скоро вже вечір. Зі сходу насувалися темні дощові хмари, і звідтіля зрідка потягувало вологою.

Серед подвір'я стояв і дивився на небо антрепренер та орендар саду для розваг "Тіволі" Кукін, який квартирував тут же на подвір'ї, у флігелі.

— Знову! — говорив він з одчаєм.— Знов буде дощ! Щодня дощі, щодня дощі — наче навмисно! Адже ж це петля! Це розорення! Щодня страшні збитки!

Він сплеснув руками і продовжував, звернувшись до Оленьки:

— Ось вам, Ольго Семенівно, наше життя. Хоч плач! Працюєш, стараєшся, мучишся, ночами не спиш, усе думаєш, як би краще — і що ж? З одного боку, публіка темна, дика. Дато їй найліпшу оперетку, феєрію, чудесних куплетистів, але хіба їй це потрібне? Хіба вона в цім тямить що-небудь? їй потрібний балаган! їй подавай пошлість! З другого боку, подивіться на погоду. Майже кожного вечора дощ. Як зарядило з десятого травня, так потім увесь травень і червень, просто жах! Публіка не ходить, але ж я за оренду плачу? Артистам плачу?

Другого дня надвечір знову насувалися хмари, і Кукін говорив з істеричним реготом:

— Ну, що ж? І нехай! Нехай хоч увесь сад заллє, хоч мене самого! Щоб мені не мати щастя ні на цьому, ні на тому світі! Хай артисти подають на мене в суд! Що суд? Хоч на каторгу у Сибір! Хоч на ешафот! Ха-ха-ха!

І третього дня те саме...

Оленька слухала Кукіна мовчки, серйозно, і, бувало, сльози з'являлися в неї на очах. Кінець кінцем нещастя Кукіна зворушили її, вона його полюбила. Він був малий на зріст, худий, жовтий на обличчі, з зачесаними височками, говорив кволим тенорком і коли говорив, то кривив рота; і на обличчі в нього завжди був написаний відчай, але все ж він збудив у ній справжнє, глибоке почуття. Вона завжди любила когось і не могла без цього. Раніше вона любила свого татка, який тепер сидів хворий у темній кімнаті, в кріслі, і важко дихав; любила свою тітку, що іноді, раз на два роки, приїжджала з Брянська, а ще раніше, коли навчалася в прогімназії, любила свого вчителя французької мови. Це була тиха, добродушна, жаліслива панна з лагідним, м'яким поглядом, дуже здорова. Дивлячись на її повні рожеві щоки, на м'яку білу шию з темною родимкою, на добру, наївну посмішку, яка бувала на її обличчі, коли вона слухала щось приємне, мужчини думали: "Справді, нічого собі..." — і теж усміхалися, а гості дами не могли втриматись, щоб раптом серед розмови не схопити її за руку й не проговорити в пориві задоволення:

— Душечко!

Будинок, у Якому вона жила з дня народження і який в заповіті був записаний на її ім'я, стояв на околиці міста, в Циганській Слобідці, недалеко від саду "Тіволі"; вечорами й ночами їй чутно було, як у саду грала музика, як лопалися з тріском ракети, і їй здавалося, що це Кукін воює з своєю долею й бере приступом свого головного ворога — байдужу публіку; серце в неї солодко завмирало, спати зовсім не хотілось, і коли під ранок він повертався додому, вона тихо стукала у віконце із своєї спальні і, показуючи йому крізь завіски тільки обличчя й одне плече, ласкаво усміхалася...

Він посватався, і вони повінчалися. І коли він побачив як слід її шию та повні здорові плечі, то сплеснув руками і промовив:

— Душечко!

Він був щасливий, але тому, що в день, весілля і потім вночі йшов дощ, з обличчя в нього не зникав вираз одчаю.

Після весілля жили добре. Вона сиділа в нього в касі, доглядала за порядком у саду, записувала витрати, видавала платню, і її рожеві щоки, мила, наївна, схожа на сяйво, усмішка миготіли то у віконечку каси, то за кулісами, то в буфеті. І вона вже говорила своїм знайомим, що найвизначніше, найважливіше і найпотрібніше в світі — це театр і що зазнати справжньої насолоди й стати освіченим та гуманним можна тільки в театрі.

— Але хіба публіка розуміє це? — говорила вона.— Їй потрібний балаган! Учора в нас ішов "Фауст навиворіт", і майже всі ложі були порожні, а якби ми з Ванечкою поставили якусь пошлість, то, повірте, театр був би переповнений. Завтра ми з Ванечкою ставимо "Орфея в пеклі", приходьте.

І що говорив про театр та акторів Кукін, те повторювала й вона. Публіку вона так само, як і він, зневажала за байдужість до мистецтва і за темноту, на репетиціях втручалася, поправляла акторів, доглядала за поведінкою музикантів, і, коли в місцевій газеті несхвально писали про театр, вона плакала й потім ходила до редакції за поясненням.

Актори любили її й називали "ми з Ванечкою" і "душечкою"; вона жаліла їх і давала їм потрошки в позику, і якщо, траплялося, її обманювали, то вона тільки тихенько плакала, але чоловікові не жалілася.

І взимку жили добре. Зняли в оренду міський театр на цілу зиму й здавали його на короткий час то українській трупі, то фокусникові, то місцевим аматорам. Оленька повнішала і вся сяяла від задоволення, а Кукін худнув та жовтішав і скаржився на страшні збитки, хоч усю зиму справи йшли непогано. Ночами він кашляв, а вона напувала його малиною й липовим цвітом, натирала одеколоном, кутала в свої м'які шалі.

— Який ти в мене славненький! — казала вона зовсім широ, пригладжуючи йому волосся.— Який ти в мене гарненький!

Великим постом він поїхав до Москви набирати групу, а вона без нього не могла спати, все сиділа біля вікна й дивилася на зорі. І в цей час вона порівнювала себе з курми, які теж цілу ніч не сплять і почувають неспокій, коли в курнику нема півня. Кукін затримався в Москві, і писав, що повернеться до великодня, і в листах уже робив розпорядження щодо "Тіволі". Але під страсний понеділок, пізно увечері, раптом почувся зловісний стукіт у ворота; хтось бив у хвіртку, як у бочку: бум! бум! бум! Сонна куховарка, ляпаючи босими ногами по калюжах, побігла відчиняти.

— Одчиніть, будь ласка! — говорив хтось за ворітьми глухим басом.— Вам телеграма!

Оленька й раніше одержувала телеграми від чоловіка, але тепер чомусь так і обімліла. Тремтячими руками вона розпечатала телеграму й прочитала таке:

"Іван Петрович помер сьогодні нагло сючала ждемо розпоряджень хохорон вівторок".

Так і було надруковано в телеграмі: "хохорон" та якесь незрозуміле слово "сючала"; підпис був режисера опереткової трупи.

загрузка...

— Голубчику мій! — заридала Оленька.— Ванечко мій миленький, голубчику мій! Нащо ж я з тобою зустрілася? Нащо я тебе пізнала й покохала? На кого ж ти покинув свою сердешну Оленьку, сердешну, нещасну?..

Кукіна поховали у вівторок, у Москві, на Ваганьковому; Оленька повернулася додому в середу, і як тільки ввійшла до себе, то впала на ліжко й заридала так голосно, що чутно було на вулиці і в сусідніх дворах.

— Душечка! — казали сусідки, хрестячись,— душечка Ольга Семвнівна, матінка, як побивається!

Через три місяці після того якось Оленька поверталася з обідні, сумна, в глибокому траурі. Сталося так, що поряд з нею ішов, так само повертаючись із церкви, один з її сусідів, Василь Андрійович Пустовалов, управитель лісного складу купця Бабакаєва. У солом'яному капелюху та в білому жилеті, з золотим ланцюжком він був схожий більше на поміщика, ніж на торговця.

— Усяка річ має свій порядок, Ольго Семенівно,— говорив він солідно, із співчуттям у голосі,— і якщо хто з наших ближніх помирає, то, значить, так богові завгодно, і в цьому випадку ми повинні себе пам'ятати і зносити з покірливістю.

Довівши Оленьку до хвіртки, він попрощався й пішов далі. Після того цілий день вчувався їй його солідний голос, і ледве вона заплющувала очі, як ввижалася його темна борода. Він їй дуже сподобався. І, очевидно, вона теж справила на нього враження, бо трохи згодом до неї прийшла пити каву одна літня мало їй знайома дама, шо як тільки сіла за стіл, то негайно заговорила про Пустовалова, про те, що він хороша, солідна людина і що за нього залюбки піде кожна наречена. Через три дні прийшов з візитом і сам Пустовалов; він сидів недовго, хвилин з десять, і говорив мало, але Оленька його покохала, так покохала, що цілу ніч не спала й горіла, як у гарячці, а зранку послала по літню даму. Скоро її засватали, потім було весілля.

Пустовалов і Оленька, одружившись, жили добре. Звичайно він сидів у лісному складі до обіду, потім ішов у справах, а його зміняла Оленька, яка сиділа в конторі до вечора і писала там рахунки та відпускала товар.

— Тепер дерево з кожним роком дорожчає на двадцять процентів,— говорила вона покупцям і знайомим.— Змилуйтесь, раніше ми торгували місцевим деревом, а тепер Васечка мусить щороку їздити по дерево у Могильовську губернію. А який тариф! — говорила вона, з жахом закриваючи обидві щоки руками.— Який тариф!

Їй здавалося, що вона торгує деревом уже давно-давно, що в житті найважливіше й найпотрібніше це дерево, і щось рідне, зворушливе вчувалося їй у словах: брус, кругляк, тес, шалівка, безім'янка, лати, лафет, обапіл... Ночами, коли вона спала, їй снилися цілі гори дощок і тесу, довгі, безкраї валки підвід, що везуть дерево кудись далеко за місто; снилося їй, ніби цілий полк дванадцятиаршинних, п'ятивершкових колод сторчма йшов війною на лісний склад, як колоди, бруси й обаполи стукались, даючи гулкий звук сухого дерева, все падало й знову вставало, нагромаджуючись одне на одне; Оленька скрикувала уві сні, і Пустовалов ніжно казав їй:

— Оленько, що тобі, люба? Перехрестись!

Які думки були в чоловіка, такі і в неї. Якщо він думав, що в кімнаті жарко або що справи тепер затихли, то так думала й вона. Чоловік її не любив ніяких розваг і в свята сидів дома, і вона так само.

— І все ви дома або в конторі,— говорили знайомі.— Ви пішли б до театру, душечко, чи до цирку.

— Нам з Васечкою ніколи по театрах ходити,— відповідала вона поважно.— Ми люди праці, нам не до дурниць. В театрах отих що доброго?

Суботами Пустовалов і вона ходили до всеношної, в свята — до ранньої обідні і, повертаючись з церкви, ішли рядочком, з розчуленими обличчями, від обох хороше пахло, і її шовкове вбрання приємно шелестіло; а дома нили чай із здобним хлібом та з різним варенням, потім їли пиріг. Щодня опівдні на подвір'ї й за ворітьми на вулиці смачно пахло борщем та смаженою бараниною або качкою, а пісними днями — рибою, і повз ворота не можна було пройти, щоб не захотілося їсти.

1 2 3