МУЖИКИ
І
Лакей при московській гостиниці "Слов'янський базар", Микола Чикільдєєв, занедужав. У нього затерпли ноги і змінилася хода, отож одного разу, ідучи коридором, він спіткнувся й упав разом з підносом, на .якому була шинка з горошком. Довелось покинути роботу. Які були гроші, свої і жінчині, він пролікував, харчуватися вже не було з чого, стало нудно без діла, і він вирішив, що, мабуть, треба їхати до себе додому, на село. Дома і хворіти легше, і жити дешевше; і недарма кажуть: дома стіни помагають.
Приїхав він у своє Жуково надвечір. У споминах дитинства рідне гніздо уявилось йому ясним, затишним, вигідним, а тепер, увійшовши в хату, він аж злякався,—так було темно, тісно і брудно. Дружина його Ольга і дочка Саша, що приїхали з ним, здивовано поглядали на велику неохайну піч, яка займала мало не півхати, темну від кіптяви та від мух. Скільки мух! Піч перекосилася, колоди в стінах лежали криво, і здавалося, що хата ось-ось розвалиться. На покуті, біля ікон,, були поналіплювані ярлики від пляшок і клапті газетного паперу — це замість картин. Бідність, бідність! Із дорослих нікого не було дома, всі жали. На печі сиділа дівчипка років восьми, білоголова, невмивана, байдужа; вона навіть не глянула на прибулих. Долі терлась об рогачі біла кішка.
— Киць, киць! —— поманила її Саша.— Киць!
— Вона в нас не чує,— сказала дівчинка.— Оглухла.
— Від чого?
— Так. Побили.
Микола і Ольга з першого погляду зрозуміли, яке тут життя, але нічого не сказали одне одному; мовчки скинули клунки й вийшли на вулицю мовчки. їхня хата була третя з краю і здавалась найбіднішою, найстарішою; друга — не краща, зате на крайній — залізний дах і занавіски на вікнах. Ця хата, необгороджена, стояла окремо, і в ній був трактир. Хати стояли в один ряд, і все сільце, тихе й задумливе, з вербами, бузиною і горобиною, що виглядали з дворів, мало приємний вигляд.
За селянськими садибами починався спуск до річки, крутий і обривистий, так що в глині де-не-де оголилося величезне каміння. По схилу, біля цього каміння та ям, викопаних гончарами, крутилися стежечки, цілими куца-ми було накидано черепків з побитого посуду, то бурих, то червоних, а там унизу стелився широкий, рівний яскраво-зелений луг, уже викошений, де тепер гуляла селянська череда. Річка була за версту від села, звивиста, з чудовими кучерявими берегами, за нею знов широкий луг, череда, довгі низки білих гусей, далі так само, як і по цей бік, крута дорога на гору, а наверху, на горі, село з п'яти-главою церквою і трохи оддалік панський двір.
— Добре тут у вас! — сказала Ольга, хрестячись до церкви.—Роздолля, господи!
Якраз у цей час вдарили до всеношної (було напередодні неділі). Дві маленькі дівчинки, які внизу несли відро з водою, оглянулись на церкву, щоб послухати дзвода.
— Об цій порі в "Слов'янському базарі" обіди...—промовив Микола мрійно.
Сидячи край обриву, Микола і Ольга бачили, як заходило сонце, як небо, золоте й багрове, відбивалося у річці, у вікнах церкви і в усьому повітрі, ніжному, спокійному, невимовно чистому, якого ніколи не буває в Москві. А коли сонце сіло, мекаючи й ревучи, пройшла череда, прилетіли з того боку гуси,— і все змовкло, тихе світло згасло в повітрі, і стала швидко насуватись вечірня темрява.
Тим часом повернулися старі, батько і мати Миколині, худі, згорблені, беззубі, обов однакові на зріст. Прийшли й молодиці — невістки Мар'я і Фекла, що працювали за річкою в поміщика. У Мар'ї, жінки брата Кир'яка, було шестеро дітей. У Фекли, жінки брата Дениса, що пішов у солдати,-—двоє; і коли Микола, увійшовши до хати, побачив усю сім'ю, всі ті великі і маленькі тіла, які ворушились на полу, в колисках та по всіх кутках, і коли побачив, з якою пожадливістю старий і жінки їли житній хліб, умочаючи його в воду, то збагнув, що даремно він сюди приїхав, хворий, без грошей та ще з сім'єю,— даремно!
— А де брат Кир'як? — спитав він, коли поздоровались.
— У купця за сторожа працює,— відповів батько,— в лісі. Чоловік би й нічого, та випиває дуже.
— Не добувач! — промовила стара слізно.— Гірко з мужиками нашими, не в хату несуть, а з хати. І Кир'як п'є, і старий теж, нічого гріха таїти, знає до трактиру дорогу. Прогнівалась цариця небесна.
З нагоди гостей наставили самовар. Від чаю тхнуло рибою, цукор був обгризений і сірий, по хлібі та посуді сновигали таргани; було огидно пити, і розмова була огидна — все про злидні та про хвороби. Але не встигли випити й по чашці, як знадвору долинув голосний, протяжний п'яний крик:
— Ма-ар'є!
— Либонь Кир'як іде,— сказав старий,— про вовка помовка.
Всі притихли. І трохи згодом знову той самий крик, грубий, протяжний, наче з-під землі:
— Ма-ар'є!
Мар'я, старша невістка, зблідла, припала до печі, і якось дивно було бачити на обличчі в цієї широкоплечої, дужої, негарної жінки вираз переляку. Дочка її, та сама дівчинка, що сиділа на печі і здавалася байдужою, раптом голосно заплакала.
■ — А ти чого, холеро? — крикнула на неї Фекла, гарна молодиця, теж дужа і широка в плечах.— Не бійся, не вб'є!
Від старого Микола довідався, що Мар'я боялася жити в лісі з Кир'яком і що він, коли був п'яний, приходив раз у раз за нею і при цьому кричав та бив її нещадно.
— Ма-ар'є! — почувся крик коло самих дверей.
— Заступіться, Христа ради, ріднесенькі,— залебеділа Мар'я, дихаючи так, наче її опускали в дуже холодну воду,— заступіться, ріднесенькі...
Заплакали всі діти, скільки їх було в хаті, і, дивлячись на них, Саша теж заплакала. Почувся п'яний кашель, і до хати ввійшов високий чорнобородий мужик у теплій шапці, і через те, іцо в тьмяному світлі лампочки не було видно його обличчя,— страшний. Це був Кир'як: Підійшовши до жінки, він розмахнувся і вдарив її кулаком по обличчю, а вона не випустила ані пари з уст, приголомшена ударом, і тільки присіла, і одразу ж у неї з носа пішла кров.
— Який сором, сором,— бурмотів старий, вилізаючи на піч,— при гостях отак! Гріх який!
А стара сиділа мовчки, згорбившись, і про щось думала; Фекла гойдала колиску... Як видно, усвідомлюючи себе страшним і задоволений з цього, Кир'як схопив Мар'ю за руку, потяг її до дверей і заричав, як звір, щоб здаватися ще страшнішим, але в цей час раптом побачив гостей і спинився.
— А, приїхали...—промовив він, випускаючи жінку.— Рідний братик з сімейством...
Вій помолився до образа, похитуючись, витріщаючи свої п'яні, червоні очі, і казав далі:
— Братик з сімейством приїхали в батьківську хату... з Москви, значить. Первопрестольний, значить, град Москва, городам мати... Пробачте...
Він опустився на лавку біля самовара й став пити чай, голосно сьорбаючи з блюдечка при загальній мовчанці.,. Випив чашок з десять, потім схилився на лаву й захропів. Стали лягати спати. Миколу, як хворого, положили на печі з старим; Саша лягла на долівці, а Ольга пішла з молодицями в сарай.
— Е-е, ластівко,— говорила вопа, лягаючи на сіні поряд з Мар'єю,— слізьми горя не заллєш. Терпи, та й годі. В писанні сказано: аще хто вдарить тебе у праву щоку, підстав йому ліву... Е-е, ластівко!
Потім вона півголосом, співуче, розказувала про Москву, про своє життя; як вона служила покоївкою в мебльованих кімнатах.
— А в Москві доми великі, кам'яні,— говорила вона,— церков багато-багато, сорок сороків, ластівко, а в домах усе пани, та такі гарні, та такі пристойні!
Мар'я сказала, що вона ніколи не бувала не тільки в Москві, а навіть у своєму повітовому місті; вона була неграмотна, не знала ніяких молитов, не знала навіть "Отче наш". Вона і друга невістка, Фекла, яка тепер сиділа оддалік ї слухала,— обидві були дуже не розвинені і нічого не могли зрозуміти. Обидві вони не любили своїх чоловіків: Мар'я боялася Кир'яка, і коли він зоставався з нею, то вона трусилася від страху і біля нього раз у раз чаділа, бо від нього дуже тхнуло горілкою і тютюном. А Фекла на запитання, чи не нудно їй без чоловіка, відповіла з досадою:
— А хай йому! Поговорили і затихли...
Було холоднувато, і коло сарая на все горло співав півень, заважаючи спати. Коли синювате вранішнє світло вже пробивалося крізь усі щілини, Фекла тихенько встала і вийшла, і потім чути було, як вона побігла кудись, тупаючи босими ногами.
II
Ольга пішла до церкви і взяла з собою Мар'ю. Коли вопи сходили стежкою до лугу, обом було весело. Ользі подобалось роздолля, а Мар'я почувала в невістці близьку, рідну
людину. Сходило сонце. Низько над лугом літав сонний яструб, річка була похмура, котився туман де-не-де, ало по той бік на горі вже простяглося пасмо світла, церква сяяла, і в панському саду несамовито кричали граки.
— Старий нічого,— розказує Мар'я,— а бабка сувора, б'ється все. Свого хліба вистачило до маспиці, купуємо борошно в трактирі,— ну, вона сердиться: багато, каже, їсте.
— Е-е, ластівко! Терпи, та й годі. Сказано: прийдіте всі труждающії і обремеиеннії.
Ольга говорила статечно, співуче, і хода в неї була, як у прочанки, швидка і метушлива. Вона щодня читала євангеліє, читала вголос, по-дячківському, і багато чого не розуміла, але святі слова зворушували її до сліз, і такі слова, як "аще" і "дондеже", вона вимовляла з солодким завмиранням серця. Вона вірила в бога, в божу матір, в угодників; вірила, що не можна кривдити нікого в світі: ні простих людей, ні німців, пі циган, ні євреїв,— і що горе навіть тим, хто не жаліє тварин; вірила, що так написано в святих книгах, і тому, коли вона вимовляла слова з писання, навіть незрозумілі, то обличчя в неї ставало жалісливим, розчуленим і ясним.
— Ти звідки родом? — спитала Мар'я.
— Я владимирська. А тільки мене взято до Москви вже давно, на восьмому літечку.
Підійшли до річки. На тому боці коло самої води стояла якась жінка й роздягалась.
— То наша Фекла,— впізнала Мар'я,^— за річку, на панський двір ходила. До прикажчиків. Бешкетна та лайлива — страх!
Фекла, чорноброва, з розпущеним волоссям, молода ще і дужа, як дівчина, кинулася з берега й забила по воді ногами, і на всі боки від неї пішли хвилі.
— Бешкетна — страх! — ще раз сказала Мар'я.
Через річку було покладено хитку дерев'яну кладку, і якраз під нею в чистій, прозорій воді ходили табунці широколобих головнів. На зелених кущах, що дивились у воду, виблискувала роса.