Жінки не є ані такими добрими, як їх зображують прихильники й оборонці, ані такими поганими, якими їх роблять вороги. Характерові жінки властива безхарактерність. Найдоброчесніша жінка здатна вмить опуститися на саме дно суспільної клоаки, а найупослідженіша — несподівано піднятися до величних добродійних вчинків і присоромити тих, хто її зневажав. Не існує жінки ані такої доброчесної, ані такої нечестивої, щоб не була спроможна будь-якої миті на диявольські чи божественні, найбрудніші чи найчистіші помисли, почуття та вчинки. Жінка, попри весь прогрес цивілізації, залишилася такою, якою її створила природа; вона зберегла первісні дикі риси і, залежно від інстинктів, які нею керують у конкретний момент, здатна на вірність чи зраду, великодушність чи жорстокість. За всіх часів лише поважна, ґрунтовна освіта формувала моральний характер людини. Тому чоловік, хай який би він був самозакоханий і підступний, завжди буде дотримуватися певних принципів, а жінка слухається лише своїх поривань. Ніколи цього ре забувай і не почувайся безпечно з жінкою, котру кохаєш!
* * *
Подруга поїхала. Нарешті вечір з Вандою на самоті. Здавалося, ніби усю любов, якої вона мене позбавила, Ванда приберегла для цього блаженного вечора — такою доброю, ніжною, невимовно ласкавою вона була.
Яка насолода — прикипіти поцілунком до її уст, поринути в обійми і потім, коли вона лежить знеможена, віддавшись мені всім тілом та душею, потонути в захмелілих від розкоші очах одне одного.
Я ще не можу повірити, усвідомити, що ця жінка належить мені, тільки мені.
— Лише в одному вона має рацію, — озвалася Ванда, не ворухнувшись, навіть не розплющивши очей, ніби уві сні.
— Хто? Вона мовчала.
— Твоя товаришка? Ванда кивнула.
— Так, вона має рацію, ти — не мужчина, ти — мрійник, чудовий коханець і був би, мабуть, відданим рабом, але своїм шлюбним чоловіком не можу тебе уявити.
Я злякався.
— Що з тобою? Ти тремтиш?
— Від самої лише думки, що можу тебе втратити, — відповів я.
— Хіба через це ти тепер менше щасливий? — здивувалася вона. — Хіба усвідомлення того, що до тебе я належала іншим чи що після тебе мною теж володітимуть інші, окрадає твою радість? Чи меншою стане твоя насолода, якщо інший чоловік утішатиметься щастям водночас з тобою?
— Вандо!
— Бачиш, — вела вона далі, — це було бц>виходом. Ти не хочеш мене втратити, а мені ти такий коханий і близький душею, що я мріяла би прожити з тобою усе життя, якби опріч тебе могла...
— Що за помисли? — закричав я. — Ти наганяєш на мене жах!
— Ти менше мене кохаєш?
— Навпаки!
Ванда оперлася на ліву руку.
— Я вважаю, щоб навіки утримати біля себе чоловіка, треба йому зраджувати... Яку порядну жінку обожнювали так, як гетеру?
— У невірності коханої жінки й справді таїться болісна зваба, найвища розкіш...
— Ти теж так гадаєш? — швидко запитала Ванда.
— Так, я теж так гадаю.
— То якщо я тобі принесу таке задоволення? — насмішкувато запитала Ванда.
— Я буду нестерпно страждати, але боготворитиму тебе ще більше, — підтвердив я. — Тільки не смій мене обманювати, ліпше наберися демонічної сили, щоб сказати мені: "Я буду кохати лише тебе, проте ощасливлю кожного, хто припаде мені до вподоби".
Ванда похитала головою.
— Мені огидний обман, я волію бути чесною, але який чоловік не зламається під тягарем правди? Якщо я тобі скажу, що сповнене чуттєвості веселе життя, язичництво — мій ідеал, чи стане в тебе сили стерпіти це?
— Ясна річ! Я стерплю від тебе все, тільки б тебе не втратити. Я ж відчуваю, як мало, по суті, я для тебе важу...
— Але ж, Северине...
— Так воно є... Саме тому...
— Саме тому ти хотів би... — вона шельмувато усміхнулася. — Я вгадала?
— Бути твоїм рабом! — вигукнув я. — Твоєю безвольною, повноправною власністю, якою б ти могла розпоряджатися на власний розсуд і яка — саме через це — ніколи б не стала для тебе обтяжливою. Я хотів би, доки ти спиватимеш повну чашу життя, купатимешся в розкошах, насолоджуватимешся безтурботним щастям та неземним, як у богів Олімпу, коханням, служити тобі, роззувати та озувати твої ніжки...
— Не так вже ти, власне кажучи, й помиляєшся, — мовила Ванда. — Бо тільки як раб зумієш стерпіти моє кохання до інших, та й, зрештою, свободу насолоди в античному світі годі собі уявити без рабства. О, яка це має бути втіха, відчувати себе рівнею богам, коли люди перед тобою тремтять і падають ниць! Я хочу мати раба, чуєш, Северине?
— Хіба ж я не твій раб?
— То слухай мене, — схвильовано заговорила Ванда, схопивши мене за руку. — Я буду твоєю доти, доки кохатиму тебе.
— Місяць?
— Можливо, два.
— А потім?
. — Потім ти станеш моїм рабом.
— А ти?
— Я? Чого ж ти питаєш? Я — богиня, але інколи тихо, дуже тихо, потайки, спускатимуся до тебе зі свого Олімпу, — Ванда замовкла, а тоді заговорила знову, підперши голову руками і задивившись у далечінь. — Але це пусті балачки, золота мрія, яка ніколи не стане дійсністю.
Важкий, аж зловісний туск оповив усе її єство, я ще ніколи її такою не бачив.
— Чому ж ця мрія нездійсненна? — запитав я.
— Бо у нас нема рабства.
— То подамося до тієї країни, де воно ще збереглося, на Схід, до Туреччини, — бадьоро запропонував я.
— Ти цього хотів би, Северине... направду? — загорілися очі Ванди.
— Так, я щиро хочу стати твоїм рабом, — сказав я. — Я хочу, щоб твоя наруга наді мною була схвалена законом, щоб моє життя було в твоїх руках, і щоб ніщо у цьому світі не могло мене від тебе захистити і порятувати. О, яка це буде насолода, відчувати себе цілком залежним від твоїх примх, твого настрою, помаху твого пальця! А потім — яка млосна знемога, коли ти якоїсь миті змилосердишся і дозволиш рабові поцілувати свої уста, від яких залежить його життя і смерть.
Я став навколішки й притулився гарячим чолом до її колін.
— Ти мариш, немов у гарячці, Северине, — схвильовано промовила Ванда. — Невже справді кохаєш мене так безмежно?
Вона пригорнула мене до грудей і вкрила поцілунками.
— Отож, ти цього прагнеш? — запитала вона нерішуче.
— Присягаюся тобі ось тут, на місці, Богом і власною честю, що стану твоїм рабом, коли і де захочеш. Досить тобі лише повеліти! — скрикнув я, уже ледь тямлячи себе.
— А якщо я упіймаю тебе на слові? ^
— Згода!
— Для мене ні з чим незрівнянна спокуса знати, що чоловік, який на мене ледь не молиться і якого я кохаю усім серцем, готовий до решти віддатися мені, упокоритися моїй волі, узалежнити-ся від моїх примх; знати, що володію цим чоловіком, як рабом, а сама в той час...
Ванда дивно глянула на мене.
— Якщо я виявлюся по-справжньому розпусною, у цьому буде твоя вина... — вела вона далі. — Мені навіть здається, що ти вже боїшся мене, але ти заприсягнув...
— І я дотримаю слова!
— Дозволь мені про це подбати! — заперечила Ванда. — Тепер і я вбачаю в цьому насолоду, і, бачить Бог, це більше не залишиться лише пустим фантазуванням. Ти станеш моїм рабом, Северине, а я... я спробую стати "Венерою в хутрі".
* * *
Я думав, що знаю цю жінку, збагнув її суть, а тепер бачу, що треба починати все від початку. З яким спротивом вона ще недавно сприймала мої фантазії і як серйозно поставилася тепер до їхнього втілення.
Вона склала угоду, за якою я, заприсягнувшись словом честі, зобов'язувався бути її рабом доти, доки вона цього хотітиме.
Обійнявши мене рукою за шию, вона вголос зачитує мені цей нечуваний, неймовірний документ, скріплюючи кожне речення поцілунком.
— Однак для мене угода передбачає лише обов'язки, — сказав я, щоб її подражнити.
— Звичайно, — відповіла Ванда дуже серйозно. — Тільки-но ти перестаєш бути моїм коханцем, я звільняюся від усіх зобов'язань і більше не зважаю на тебе. Відтоді мою прихильність ти сприйматимеш як милість, ти не матимеш жодних прав і не зможеш на них претендувати. Моя влада над тобою нічим не обмежуватиметься. Подумай, чоловіче, бо тоді ти будеш нічим не ліпшим за пса, за бездушний предмет; ти станеш моєю річчю, забавкою, яку я будь-якої миті можу розбити, лиш би було за чим згаяти час. Ти — ніщо, а я — усе. Розумієш? — вона засміялася і знову поцілувала мене.
Мені стало трохи моторошно.
— Може дозволиш мені виставити якісь свої умови... — почав було я.
— Умови? — Ванда наморщила чоло. — Ах! Ось ти й переполошився, а може, навіть каєшся, однак вже надто пізно — я маю твою присягу, твоє слово честі. Хоча... кажи!
— Насамперед я хотів би зафіксувати в нашій угоді, що ти ніколи не покинеш мене назовсім, і ще, що ніколи не віддаси мене на поталу і глузи котромусь зі своїх залицяльників.
— Але ж, Северине! — майже зойкнула Ванда; її голос зворушено тремтів, а очі наповнилися слізьми. — Невже ти міг повірити, що я тебе, чоловіка, який так мене кохає, який безоглядно віддається мені в руки... — вона затнулася.
— Ні! Ні! — палко заперечив я, обціловуючи її руки. — Я анітрохи не боюся, що ти можеш зганьбити мене. Пробач мені цю огидну мить!
Ванда млосно усміхнулася, притулилася щокою до моєї щоки і, здавалось, замислилася.
— А ти дещо забув, — прошепотіла вона грайливо. — Найважливіше...
— Якусь з умов?
— Так, що я завжди носитиму хутро. Але я й без умов обіцяю це тобі. Я одягатиму хутро, бо воно дає мені відчуття влади. Я дуже хочу бути твоєю невблаганною повелителькою, розумієш?
— Я маю підписати угоду? — запитав я.
— Ще ні, — заперечила Ванда. — Спершу я внесу до неї твої умови, а взагалі, ти підпишеш її, коли прибудемо на місце.
— У Константинополі?
— Ні. Я все зважила. Що мені мати раба там, де має його кожен? Я хочу володіти ним тут, у нашому освіченому, тверезо-
му, філістерському світі, сама хочу володіти рабом, якого віддав мені в руки не закон, не моє на нього право і не грубе насильство, а лише єдино влада моєї краси, мого єства. Ось що пікантно! У будь-якому разі ми подамося до країни, де нас ніхто не знає і де, нікого не соромлячись, ти зможеш слугувати мені. Можливо, до Італії, до Риму або Неаполя.
Ми сиділи на Вандиній канапі. Одягнена в горностаєву каца-байку, з розпущеним по плечах, наче лев'яча грива, розкішним волоссям, вона впилася в мене поцілунком, висмоктуючи душу з тіла. Мені паморочилося в голові, гаряче нуртувала кров, шалено стугоніло моє серце біля її серця.
— Я прагну сповна віддатися тобі в полон, Вандо! — раптом скрикнув я в пориві пристрасті, коли не міг вже ані ясно думати, ані приймати тверезих рішень.