Він її малюватиме, і це доведе його до божевілля.
* * *
Сонячний зимовий день, золотом виграє на сонці листя дерев і зелений моріжок. Біля підніжжя галереї рясно вистрелили пуп'янками камелії.
Ванда сидить в лоджії й малює, німецький художник стоїть навпроти, молитовно склавши руки, і дивиться на неї... ні, не зводить з неї очей, цілковито потонувши у спогляданні, ніби втратив притомність.
Однак вона цього не помічає. Не помічає і мене, не помічає, як я з лопатою в руках обкопую квітники, лиш би бачити її, відчувати її близькість, що діє на мене, наче музика, наче поезія.
* * *
Художник пішов. Це ризик, але я на нього відважився. Я підходжу до ґалереї, до самого поруччя і запитую Ванду:
— Чи ти кохаєш художника, господине?
Вона незлостиво дивиться на мене, хитає головою і, зрештою, навіть усміхається.
— Мені його шкода, — каже вона, — але я його не кохаю. Я нікого не кохаю. Тебе я кохала, так щиро, так пристрасно, такою безмежною любов'ю, на яку лиш була здатна, але тепер і тебе не кохаю більше. Моє серце спустошене, мертве, і це завдає мені смутку.
— Вандо! — вигукую я, біль крає мені серце.
— І ти мене скоро розлюбиш, — веде вона далі. — Скажи мені, коли це станеться, я поверну тобі тоді свободу...
— У такому разі я навіки залишуся твоїм рабом, бо молюся на тебе і завжди молитимуся! — вигукую я у фанатичному пориві закоханості, яка вже не раз ставала моєю згубою.
Ванда розглядала мене з якимось дивним вдоволенням.
— Обдумай усе гарненько, — мовила вона. — Я безмежно тебе кохала і поводилася з тобою деспотично, лиш би задовольнити твої фантазії, ще й досі бринить у моїй душі солодкий трем. Якщо й він зникне, хтозна, чи поверну я тоді тобі свободу, чи не стану по-справжньому жорстокою, немилосердною й невблаганною до тебе, чи не відчуватиму диявольської втіхи, збайдужівши до тебе або ж покохавши іншого, мучитиму й катуватиму людину, яка поклоняється мені, немов божеству, і спостерігатиму, як вона гине від кохання до мене. Добре подумай!
— Я давно вже все обдумав, — відповів я, палаючи, немов у гарячці. — Я не можу жити, існувати без тебе! Я помру, якщо ти повернеш мені свободу. Дозволь бути твоїм рабом! Убий мене, лиш не відштовхуй!
— Що ж, хай буде так, — погодилася Ванда. — Тільки ж не забувай, що я більше не кохаю тебе, і що твоє кохання хвилює мене не більш за відданість собаки, собак же, як відомо, б'ють...
* * *
Сьогодні я ходив дивитися на Венеру Медичі.
Було ще рано, невеличка восьмигранна зала музею "Tribuna" повнилася сутінками, немов храм. Я побожно стояв перед мовчазною статуєю, молитовно склавши руки.
Та стояв я недовго.
У галереї ще ніхто не з'являвся, навіть жодного англійця не було, отож я упав на коліна й милувався чарівним струнким тілом, схожими на пуп'янки персами, непорочним, сповненим жаги обличчям з приплющеними очима, пахучими кучерями, які, здавалось, приховували... маленькі ріжки.
Дзвоник повелительки.
Полудень. Однак Ванда ще лежить в ліжку, сплівши за головою руки.
— Я купатимуся, — каже вона. — Будеш мені прислуговувати. Позачиняй двері!
Я слухняно виконую наказ.
— Зійди на перший поверх і перевір, чи й унизу все замкнено.
Я спустився гвинтовими сходами, які ведуть з Вандиних покоїв до лазнички. Ноги мені підгиналися, я мусив триматися за залізні поруччя. Упевнившись, що двері до лоджії та в сад замкнені, я повернувся назад. Ванда сиділа на ліжку з розплетеним волоссям у своєму зеленому оксамитовому манті, оздобленому хутром. Коли вона зробила якийсь швидкий рух, я помітив, що під мантом вона нічого не має, і — сам не знаю чому — вжахнувся так, як жахається засуджений на смерть, який хоч і знає, що йде на страту, здригається, побачивши ешафот.
— Підійди, Ґреґоре! Візьми мене на руки.
— Як, господине?
— Ти мене понесеш, хіба це незрозуміло?
Я підняв її так, що вона сиділа в мене на руках, обвивши руками за шию, я поволі, сходинка за сходинкою, спускався униз. Час до часу її волосся торкалося моєї щоки, а ніжка притискалася до мого коліна, і тоді я тремтів під розкішною ношею, думаючи про те, що мені можуть підламатися ноги, і я впаду.
Лазничка мала форму просторої ротонди з високим склепінням, м'яке рівне світло потрапляло досередини крізь червону скляну баню. Дві пальми нависали широким листом, наче зеленим шатром, над ложем з червоними оксамитовими подушками; заслані турецькими килимами східці збігали від нього до мармурового басейну посеред ротонди.
— Нагорі, на нічному столику, лежить зелена стрічка, — мовила Ванда, коли я клав її на ложе. — Принеси її мені, а ще прихопи батога!
Я злетів нагору сходами і миттю повернувся. Уклякнувши, передав повелительці стрічку і батога, потім, за Вандиним велінням, зав'язав у вузол її важке іскристе волосся, перехопивши оксамитовою стрічкою. Я готував їй купіль, однак виявився надто незграбним, бо руки й ноги відмовлялися служити мені. Щоразу, коли я дивився на прекрасну жінку на червоних оксамитових подушках і деколи бачив мигцем поміж складками манта її чарівне
тіло, я — не з власної волі, лиш підкоряючись якійсь магнетичній силі, — відчував, що вся чуттєвість та хтивість криється лише в збудливій, напівприхованій оголеності тіла. Іще виразніше я це відчув, коли басейн наповнився, і Ванда одним рухом скинула з себе хутряне манто, поставши переді мною богинею із зали музею "Tribuna". У своїй неприкритій вроді вона видалася мені цієї миті такою святою, такою цнотливою, що я, як отоді перед статуєю богині, упав перед нею навколішки й побожно припав устами до її стіп.
Моя душа, щойно збурена бурхливими хвилями жаги, нараз заспокоїлася — Ванда більше не вселяла мені жаху.
Вона поволі спускалася сходинками, а я міг з тихою радістю, до якої не домішувалося ані крихти муки чи туску, милуватися, як вона то поринає, то виринає з кришталево чистих вод, а збрижені нею хвильки закохано виграють навколо її тіла.
Наш естет-нігіліст таки має рацію: свіже яблучко гарніше за намальоване, а жива жінка вродливіша за мармурову Венеру.
Коли ж вона згодом вийшла з купелі — забарвлені рожевими сполохами світла срібні краплини скрапували з неї, — я онімів від захоплення. Я загорнув її в простирадло, витираючи неперевер-шене тіло; мене не полишало відчуття спокійного блаженства, коли вона знову лежала у своєму просторому оксамитовому манті на подушках, опершись на мене ногою, немов на ослінчика; м'яке соболине хутро жадібно тулилося до її холодцого мармурового тіла; ліва рука, якою вона опиралася на лікоть, наче заснулий лебідь, спочивала в темному хутрі рукава, а права спроквола бавилася батогом.
Мій погляд випадково ковзнув до масивного люстра на стіні навпроти, і я мимоволі скрикнув, бо побачив нас ніби на картині в золотому обрамленні, і ця картина видалася мені такою дивовижно прекрасною, такою незвичайною, фантастичною, аж мене огорнув глибокий смуток від думки, що її обриси, її барви ось-ось розсіються, наче туман.
— Що з тобою? — запитала Ванда. Я показав на люстро.
— Ах! І справді гарно! — вигукнула вона. — Шкода, що цю мить не можливо втримати назавжди.
— Чому ні? — запитав я. — Будь-який художник, навіть най-знаменитіший, пишатиметься, якщо ти дозволиш його пензлеві увічнити себе... Думка про те, що ця надзвичайна краса, — вів я далі, зачаровано розглядаючи її, — ці витончені риси обличчя, ці чарівні очі з зеленим полиском, це демонічне волосся, розкішне тіло, будуть втраченими для світу, — жахлива, вона сповнює мене жахіттями смерті й тліну. Рука ж художника може вирвати тебе з лабет небуття. Ти не маєш права безповоротно зникнути, як ми, прості смертні, не залишивши по собі й сліду свого перебування на землі. Твій образ повинен жити навіть тоді, коли сама ти станеш прахом. Твоя краса має подолати смерть! Ванда усміхнулася.
— Шкода, що нинішня Італія не має Тиціана чи Рафаеля, — мовила вона. — Хоча, можливо, генія замінить кохання. Хтозна... Може, наш хлопчина, німець-художник... — Ванда замислилася. — Гм, він міг би мене намалювати... А я подбаю про те, щоб Амур замішував йому фарби.
* * * ^
Юний художник облаштував собі на її віллі робітню. Ванда цілковито упіймала його в свої тенета. Він саме почав малювати мадонну, мадонну з рудими кучерями й зеленими очима! Створити з цієї породистої жінки образ цноти — на таке здатний лише ідеалізм німця. Бідолаха направду, чи не більший осел, ніж я. Та вся біда в тому, що наша Титанія надто швидко розгледіла наші ослячі вуха!
А тепер собі з нас сміється, та ще й як сміється! Я чую дзвінкий, мелодійний Вандин сміх з вікна його робітні, під яким стою, ревниво прислухаючись.
— Та Ви збожеволіли! Ах! Неймовірно! Зобразити мене Божою Матір'ю! — вигукнула вона й знову засміялася. — Заждіть-но, я покажу Вам свого іншого портрета, якого я сама малювала. Ви зробите мені з нього копію!
У вікні, зблиснувши вогнем на сонці, з'явилася її голівка.
— Ґреґоре!
Я квапно збігаю сходами догори, проминаю ґалерею і заходжу до робітні.
— Проведи його до лазнички, — наказує Ванда, а сама простує геть.
За мить Ванда повернулася в самому лише соболиному манті на голе тіло, з батогом у руках і простяглася, як отоді, на оксамитових подушках лежанки. Я упав їй до ніг, вона поставила ніжку на мене, бавлячись батогом.
— Глянь на мене! Покажи глибінь своїх фанатичних очей... ось так... ось так добре... — звеліла вона.
Художник пополотнів від жаху, він поглинав усю сцену своїми гарними блакитними мрійливими очима, уста його розтулилися, однак не зронили й звуку.
— То як тобі до вподоби така картина?
— О, я намалюю Вас такою, — пробелькотів німець, та це були не слова, а радше красномовний стогін, ридання недужої, смертельно хворої душі.
* * *
Ескіз вугіллям готовий, заґрунтовано обриси голів і тіл; у декількох сміливих штрихах уже проступає її диявольське обличчя, у зелених очах палахкотить життя.
Ванда стоїть перед полотном, схрестивши руки на грудях.
— Картина, як і більшість робіт венеційської школи, буде портретом та історією водночас, — пояснює художник, він знову блідий, наче смерть.
— І як Ви її.назвете? — запитує Ванда. — Та що це з Вами? Чи не занедужали?
— Боюся, я... — відповів художник, втомлено оглядаючи красуню в соболиному хутрі. — Та поговорімо ліпше про картину.
— Гаразд, поговорімо про картину.
— Я уявляю собі богиню кохання, яка зійшла з Олімпу на сучасну землю до простого смертного.