— Тепер усе дуже серйозно, ти, телепню, засліплений шаленством, за іграшку віддався мені, пихатій, примхливій жінці! Я зневажаю тебе, я з тебе сміюся! Ти більше не мій коханий, ти — мій раб, відданий мені на поталу! Я вирішуватиму, жити тобі чи вмерти! Ти ще мене пізнаєш!
Насамперед, нічим іще не завинивши, по-справжньому скуштуєш мого батога, лише задля того, аби збагнути, що чекає тебе за непослух, незграбність чи спротив.
З грацією дикої кішки вона закотила горностаєві рукави і шмагонула мене по спині.
Я зіщулився. Батіг, наче ножем, розкраяв мою плоть.
— Як тобі таке подобається? Я мовчав.
— Зажди лишень, ти ще скавулітимеш під ударами, наче пес, — пригрозила Ванда і заходилася мене шмагати.
Удари з нечуваною силою часто й густо сипалися на спину, руки, плечі. Я зціпив зуби, щоб не закричати. Ось батіг хльоснув мене по обличчю, гаряча кров зацідила з рани, а вона лише сміялася та батожила далі.
— Лише тепер я розумію тебе! — вигукувала Ванда поміж ударами. — Це й справді незвідана насолода настільки володіти людиною, до того ж, чоловіком, який тебе кохає. Ти ж кохаєш мене? Ні?! О! Я ще тебе розшматую! Від кожного удару я щораз більше млію від насолоди! Позвивайся ще трохи, покричи, поскавули! Милосердя від мене не чекай!
Урешті-решт вона, мабуть, стомилася. Відкинула геть батога, простягнулася на канапі й теленькнула дзвоником.
До покою зайшли мулатки.
— Розв'яжіть його!
Як тільки вони послабляють мотуззя, я безживним цурпал-х ком падаю долі. Чорношкірі жінки сміються, щирячи білі зуби.
— Розв'яжіть йому ноги!
Служниці виконують наказ. Я можу підвестися.
— Підійди до мене, Ґреґоре!
Я підходжу до красуні, яка в своїй жорстокості, глузливій зверхності ще ніколи не видавалася мені такою звабною, як нині.
— Ближче! — велить Ванда. — Ставай навколішки й цілуй мені ногу!
Вона випростує з-під білого атласного подолу сукні маленьку ніжку, а я, перечулений дурень, припадаю до неї устами.
— Тепер ти цілий місяць не побачиш мене, Ґреґоре! — повагом мовила вона. — Ти відвикнеш від мене, тобі легше буде змиритися з твоїм новим статусом. Увесь цей час працюватимеш у саду і чекатимеш моїх наказів. А тепер іди собі, рабе!
* * *
Місяць збіг в монотонній одноманітності, важкій праці, тоскній тузі, тузі за тією, котра завдала мені усіх оцих страждань. Мене віддали в підпорядкування садівникові, я допомагаю йому підрізати дерева та кущі, пересаджувати квіти, обкопувати рабатки, розрівнювати жорству на доріжках; розділяю його мізерний хліб насущний і тверде ложе; устаю і лягаю спати з курми. Час од часу до мене доходять чутки про розваги моєї господині в колі численних залицяльників, якось навіть донісся до саду її безтурботний сміх.
Сам собі я видаюся безнадійним дурнем. Чи таким зробило мене життя, чи таким вже я вродився? Місяць добігає кінця — уже післязавтра. Що цього разу вона собі зі мною вигадає? А може, забула про моє існування, і тепер мені до кінця земних днів судилося стригти живопліт та в'язати букети?
* * *
Письмовий наказ:
"Цим листом повеліваю рабові Ґреґору з явитися до мене для несення особистої служби".
Серце гупає мені в грудях, коли наступного ранку відхиляю адамашкові ґардини й заходжу до спальні своєї богині, яка ще оповита чарівним присмерком-
— Це ти, Ґреґоре? — озивається вона, коли я, уклякнувши перед коминком, розпалюю вогонь.
Я здригаюся від звуку коханого голосу. її самої я не бачу, вона — недосяжна — спочиває за завісою свого шатрового ложа.
— Так, ласкава пані, — відповідаю я.
— Котра година?
— Минула дев'ята.
— Сніданок!
Я кидаюся виконувати повеління, приношу тацю й уклякаю з нею перед ліжком.
— Ось сніданок, господине!
Ванда відкидає завісу і — о, як дивно! — першої миті, коли я бачу її з розсипом хвилястого волосся на білій подушці, вона видається мені надзвичайно вродливою, однак цілком чужою жінкою; куди й поділися кохані риси, це холодне обличчя моторошно спотворене пересиченням і втомою.
Чи може, такою вона була й раніше, тільки я цього не помічав?
Ванда впивається в мене поглядом зелерих очей більше зацікавлено, аніж погрозливо, може, навіть трохи співчутливо, спроквола натягає на оголені плечі хутряну нічну льолю, у якій лежить на подушках.
Цієї миті вона така запаморочливо чарівна, що я відчуваю, як кров шугає мені в голову й до серця, аж таця починає тремтіти в моїх руках. Ванда помічає це й хапає батога, що лежить на нічному столику.
— Ти незграбний, рабе! — кричить вона, насупивши брови. Я опускаю очі й щосили намагаюся втримати тацю, а Ванда
снідає, позіхає, потягається пишним тілом в розкішному хутрі.
* * *
Ванда подзвонила. Я заходжу.
— Це лист князеві Корсуні.
Я лечу до міста, передаю листа князеві, юному вродливцеві з палахкотливими чорними очима, і, терзаючись ревнощами, приношу їй відповідь.
— Що з тобою? — цікавиться вона зі злостивою в'їдливістю. — Ти жахливо блідий...
— Усе гаразд, господине, просто я надто швидко біг...
* * *
За другим сніданням князь сидить поруч з нею, я ж змушений прислужувати їм обом. Вони собі жартують, так ніби мене й зовсім не існує. Якоїсь миті мені темніє в очах, і я заляпую обрус та поділ Вандиної сукні бордо, яке саме наливав до князевого келиха.
— Який незґраба! — вигукує Ванда, зацідивши мені ляпаса. Князь регоче, вона теж сміється, а мені кров знову шугає в
обличчя.
* * *
Після сніданку вона іде на прогулянку на набережну Савсіпе. Вона сама править маленькою бричкою, запряженою гарним англійським гнідим конем. Я сиджу позаду неї й бачу, як вона кокетує та, усміхаючись, киває головою у відповідь на привітання когось з поважного панства.
Коли я допомагаю їй зійти з брички, вона ледь опирається на мою руку — дотик пронизує мене, наче струмом. Ах, ця жінка таки неперевершена, і я кохаю її більше, ніж будь-коли.
* * *
О шостій вечора збирається невеличке товариство — кілька дам та вельмож. Я прислужую за вечерею і цього разу навіть краплини вина не вихлюпую на скатертину.
Один ляпас вартує десяти нотацій — це добра наука, понадто коли б'є маленька й пухкенька жіноча рука.
* * *
Після вечері Ванда іде в Перґолу. Вона сліпучо сяє, спускаючись сходами в чорній оксамитовій сукні з широким горностаєвим коміром та діадемою з білих троянд у волоссі. Я відчиняю дверцята, допомагаю їй сісти до фіакра. Перед театром я зіскакую з козлів; виходячи з фіакра, вона опирається на мою руку, а та тремтить під солодкою вагою. Я відчиняю двері ложі, сам чекаю в коридорі. Вистава триває чотири години, Ванда приймає в ложі своїх кавалерів, я ж скрегочу зубами від люті.
* % *
Далеко за північ востаннє теленькає дзвоник моєї повелительки.
— Вогню! — коротко наказує вона, а коли в коминку вже потріскують дрова, знову коротко кидає: — Чаю!
Коли я повертаюся з самоваром, вона вже роздягнена, а мулатка допомагає їй одягнути біле неґліже.
Одразу по тому Гайде виходить зі спальні.
— Подай мені хутряну нічну сорочку, — каже вона, сонно потягуючись.
Я беру сорочку з фотелю і притримую її, доки Ванда поволі й розманіжено одягає рукави. Потім вона падає на м'які подушки канапи.
— Зніми з мене черевички й одягни оксамитові пантофлі!
Я уклякаю, стягую маленького черевичка, однак той не піддається.
— Швидше, швидше! — сердиться Ванда. — Ти робиш мені боляче! Зажди-но лишень, я тобі ще завдам!
Ванда хльоскає мене батогом. Нарешті черевичок зісковзує з ноги...
— А тепер геть звідси!
Ще один удар ногою, і я можу нарешті йти спочивати.
Сьогодні я проводжав її на вечірку. У передпокої вона звеліла мені зняти з неї шубу, потім — з гордовитим усміхом на устах, певна своєї перемоги — увійшла до яскраво освітленої зали, мені ж знову довелося гаяти годину за годиною в похмурих, монотонних роздумах. Час до часу, коли двері на мить прочинялися, до мене долинала музика. Двоє лакеїв намагалися зав'язати зі мною балачку, але італійською я знаю лише кілька слів, тож невдовзі вона дали мені спокій.
Нарешті я заснув, мені наснилося, ніби в нападі лютих ревнощів я убиваю Ванду, і мене засуджують на смерть. Я бачу, як мене прив'язують ремінням до плахи, падає сокира, я відчуваю її лезо на шиї, та я ще живий...
Раптом кат б'є мене в обличчя...
Ні, це не кат, це — Ванда, стоїть розгнівана переді мною, вимагаючи подати їй шубу. Я миттю підхоплююся й допомагаю їй одягнутися.
Яка ж це все-таки насолода, огортати хутром плечі вродливої пишної жінки, бачити, відчувати, як її шия, розкішне тіло ніжиться в м'якому ворсі, піднімати хвилясті кучері й викладати їх поверх коміра, а потім, коли вона скидає шубку, відчувати ніжне тепло і тонкі пахощі її тіла, що зависають на золотистих ворсинках соболиного хутра. Є від чого втратити голову!
* * *
Нарешті хоч день без гостей, без театру, без вечірок. Я полегшено зітхаю. Ванда сидить на галереї і читає. Доручень для мене начебто не передбачається. Коли сутеніє, і на землю спадає сріблистий вечірній туман, вона повертається до своїх покоїв. Я прислуговую їй коло столу, вона вечеряє сама. Мене наче й не існує — ані погляду, ані слова, навіть ляпаса я не сподобився...
Ах, як я прагну відчути на собі її важку руку!
Сльози набігають мені на очі, я відчуваю, як глибоко вона принижує мене, навіть не завдає собі труду, аби помучити мене, познущатися з мене.
Перш ніж лягти спати, вона прикликає мене дзвоником.
— Сьогодні вночі спатимеш біля мене. Учорашньої ночі мені наснилися жахливі сни, я боюся зоставатися сама. Візьми собі подушку з канапи і ляж на ведмежій шкірі у мене в ногах.
Потім вона загасила свічки, залишила тільки маленьку ліхтар-ню на стелі, яка скупо освітлює спальню, і лягла в ліжко.
— Не ворушися, бо розбудиш мене!
Я скорився, але довго не міг заснути. Я бачив перед собою у хутрі нічної льолі гарну жінку, вродливу, немов богиню. Вона спочивала горілиць, закинувши за голову руку, огорнена хвилями рудого волосся. Я чув глибоке й рівне дихання, від якого здіймалися її чудові перса; досить їй було ворухнутися, як я скидався зі сну й наслухав — може, покличе...
Але я не був їй потрібний.
Моя роль зводилася хіба до того, щоб служити їй нічною лампадкою чи револьвером, якого кладуть собі під подушку.
* * *
Хто ж із нас шаленець — я чи вона? Чи все це зумовлено винахідливим примхливим жіночим мозком з наміром перевершити мої надчутливі фантазії, чи може, ця жінка й справді неронівської породи, яка з бісівською насолодою, немов якого черва, розчавлює ногою людину, котра має силу волі, здатна мислити і відчувати, незгірш за нею саму?
Що довелося мені пережити!
Коли я уклякнув біля її ложа, тримаючи в руках тацю з кавою, Ванда раптом поклала руку на моє плече і глибоко зазирнула мені у вічі.
— Які ж у тебе гарні очі, — стиха мовила вона.