Прошу, перестань мене мучити, — заблагав я.
— Отож, ти навіть не припускаєш, що цей утиск є мукою і для мене? — дорікнула Ванда.
— То поклади йому край! — вигукнув я, обіймаючи кохану. — Стань моєю дружиною!
— Ніколи, Северине, — м'яко, однак рішуче, заперечила вона.
— У чому річ?
Мені похололо на душі.
— Ти чоловік не для менеї
Я дивився їй у вічі, поволі опустив руку, якою ще обіймав її за стан і вийшов з покоїв, а вона... вона не зупинила мене.
Довга неспана ніч. Скільки рішень я ухвалив і знову відкинув! Уранці я написав листа, у якому повідомляв про розрив наших стосунків. Руки мені тремтіли, а, запечатуючи листа, я обпік собі пальці сургучем.
Коли я піднімався сходами, щоб передати послання покоївці, мені підгиналися коліна.
Раптом двері відчинилися, і з-поза них визирнула голова Банди в папільотках.
— Я ще не зачесана, — усміхнулася вона. — Що це у Вас?
— Лист...
— Мені? Я кивнув.
— Ах, он воно що! Ви хочете розірвати наші стосунки! — вигукнула вона глузливо.
— Хіба не Ви сказали мені учора, що я не гідний бути Вам чоловіком?
—Яй тепер можу це повторити, — незворушно мовила вона.
— То ось... — я простягнув їй листа, тремтячи усім тілом; голос мені зривався.
— Залиште його собі, — сказала Ванда, холодно змірявши мене поглядом. — Ви забуваєте, що вже не може бути й мови про те, чи маєте Ви шанс стати моїм чоловіком, а ось рабом — хоч зараз!
— Милостива пані! — обурено скрикнув я.
— О так, запам'ятайте собі на майбутнє — саме так називатимете мене віднині! — відрізала Ванда, з невимовною зневагою стріпнувши головою. — Залагодьте усі свої справи за двадцять чотири години! Післязавтра я від'їжджаю до Італії, Ви будете супроводжувати мене у ролі слуги...
— Вандо...
— Я забороняю Вам будь-яке панібратство! — сказала вона, карбуючи кожне слово. — А також забороняю заходити до моїх покоїв, доки я Вас не покличу або ж не подзвоню дзвоником, і розмовляти зі мною, доки я сама не заговорю до Вас. Віднині називатиметесь не Северином, а — Ґреґором.
Мною трясло від люті, а ще — не смію цього заперечувати — від насолоди й млосного збудження.
— Але... Ви ж знаєте мої життєві обставини, милостива пані, — ніяково сказав я. — Я залежу від свого батька і сумніваюся, що він дасть мені таку велику суму грошей, яка потрібна для подорожі...
— Тобто ти не маєш грошей, Ґреґоре, — вдоволено зауважила Ванда. — То й ліпше! Так ти цілковито будеш залежати від мене, станеш мені справжнім рабом.
— Ви не берете до уваги, — спробував заперечити я, — що я, як людина честі, не можу...
— Я взяла до уваги, — наказовим тоном урвала мене Ванда, — що Ви, як людина честі, повинні насамперед дотриматися присяги, даного слова супроводжувати мене в ролі раба, куди б я не звеліла; в усьому слухатися мене, щоб я не наказала. А тепер іди собі, Ґреґоре!
Я рушив до дверей.
— Ще ні! Спершу поцілуй мені руку, — і вона з дещо гордовитою недбалістю простягнула мені пальчики для поцілунку, а я — дилетант, осел, нікчемний раб — з палкою ніжністю припав до них пересохлими від жаги та збудження устами.
* * *
До пізньої ночі в мене горіло світло, у великій зеленій грубі палахкотів вогонь, бо треба було ще написати листи, навести лад серед паперів, а осінь, як це в нас зазвичай буває, прийшла навально і зненацька.
Раптом Ванда постукала у моє вікно руків'ям батога.
Я відчинив вікно і побачив її в оздобленій горностаєм каца-байці та високій козацькій горностаєвій шапці — таку полюбляла носити Катерина Велика.
— Ти готовий, Ґреґоре? — насуплено запитала вона.
— Ще ні, господине!
— Таке звертання мені подобається, — стрепенулася вона. — Можеш завжди називати мене господинею, зрозуміло? Ми від'їжджаємо завтра вранці о дев'ятій. Доки добиратимемося до повітового міста, будеш моїм супутником, другом, та щойно сядемо до потяга, станеш моїм рабом, моїм слугою. А тепер зачини вікно і відімкни двері.
Я зробив, як звеліла Ванда. Увійшовши, вона насмішкувато звела догори брови і запитала:
— То як я тобі подобаюся?
— Ти...
— Хто тобі дозволив! — Ванда ляснула мене батогом.
— Ви неперевершена, господине! Ванда усміхнулася і сіла в мій фотель.
— Стань на коліна, ось тут, біля мого крісла! Я послухався.
— Цілуй руку!
Я схопив її тендітну холодну долоньку й поцілував.
— А тепер — в уста!
Охоплений пристрастю, я обвив руками вродливу жорстоку жінку, укрив гарячими цілунками її обличчя, уста й перса, а вона, заплющивши, немов уві сні, очі, аж до опівночі відповідала мені з неменшою жагою.
* * *
Ось і повітове містечко. Ми висідаємо біля двірця. Ванда з чарівним усміхом скидає свою шубку мені на руки і йде по квитки. Коли вона повернулася, її годі було впізнати.
— Ось твій квиток, Ґреґоре, — каже вона таким тоном, яким зі своїми лакеями розмовляють пихаті шляхтянки.
— Третього класу! — комічно жахаюсь я.
— Ясна річ! Не забудь, що ти сядеш до свого вагона лише тоді, коли я розташуюся в купе і більше не потребуватиму тебе. На кожній станції маєш притьмом бігти до мого вагона, щоб запитати, чи не буде якихось наказів. Дивись, не лови ґав! А тепер віддай мені моє хутро.
Я, наче покірний раб, допоміг їй одягнутися і рушив за нею, доки вона шукала вільне купе першого класу. Опершись на моє плече, вона заскочила досередини, звеліла закутати їй ноги ведмежим хутром й підкласти грілку.
Потім Ванда кивнула й відпустила мене. Я неквапом увійшов до вагона третього класу, вщерть заповненого чадом щонайдешевшого тютюну, наче чистилище туманними випарами Ахерону. Я мав достатньо часу, щоб поміркувати над загадковою сутністю людського буття і про найбільшу його загадку — жінку.
* * *
Щойно потяг зупиняється, я вистрибую на перон, біжу до Вандиного вагона і, знявши шапку, чекаю її наказів. їй хочеться то кави, то склянки води, одного разу вона забажала собі легкої вечері, іншого разу звеліла принести миску теплої води, щоб помити руки — і так без кінця та краю. Вона дозволяє залицятися двом кавалерам, що підсіли до неї в купе. Я гину від ревнощів і змушений гасати, немов гірський цап, щоб негайно виконати її забаганки та ще й не відстати від потяга. Надходить ніч. Мені шматок не лізе в горло, я мучуся безсонням, дихаю спертим повітрям разом з польськими селянами, крамарями-євреями та брутальною солдатнею. Вона ж, коли я піднімаюся сходинками в її купе, лежить, затишно загорнувшись у своє хутро й укрившись ведмежою шкірою, на м'яких подушках дивана, наче якась орієнтальна володарка, а молоді панове, подібно до індійських божків, сидять, виструнчені, попід стіною, не наважуючись навіть дихнути.
* * *
У Відні, де вона спиняється на день, щоб походити крамницями і придбати собі вишукані туалети, Ванда надалі обходитися зі мною, наче зі своїм прислужником. Я тупцяю за нею на відстані респектабельних десяти кроків. Ванда, жодного разу навіть не кинувши приязного погляду в мій бік, передає мені пакунки, і я, зрештою, бреду, важко сопучи, немов нав'ючений ішак.
Перед від'їздом вона забирає увесь мій одяг і дарує його кельнерам готелю, а тоді велить убратися в ліврею її родинних кольорів — світло-блакитну з червоними вилогами та прямокутну червону шапчину, оздоблену павичевим пір'ям, що мені, до речі, ли-чить.
На срібних ґудзиках — її родинний герб. Я маю таке відчуття, ніби мене збули з торгів, або ж я запродав душу дияволові.
* * *
Мій прекрасний диявол везе мене з Відня до Флоренції. Тепер замість білошкірих, наче льон, мазурів та євреїв з масними пейсами, мені товаришать кучеряві контадіні, італійські селяни, красень сержант першого італійського ґренадерського реґіменту і бідний німецький художник. Тютюновий дим тхне уже не цибулею, а салямі та сиром.
Знову настала ніч. Я лежу на дерев'яній вагонній лаві, ніби на катівській дибі, руки та ноги як перебиті. Та все ж ця історія має в собі щось поетичне: за вікном мерехтять зірки, у сержанта обличчя Аполлона Бельведерського, а художник наспівує чудову німецьку пісеньку:
Уже загусають тіні
І зірка прокидається за зіркою,
Гарячий подих туги
Лине крізь ніч!
Через море мрій Лине без спину, Лине моя душа Твоїй навстріч.
Я думаю про жінку-красуню, що спокійним царським сном спить, загорнувшись у своє м'яке хутро.
* * *
Флоренція! Тиснява, галас, набридливі фаччіні* та фіакри. Ванда обирає фіакра і відганяє носіїв.
— Навіщо мені тоді слуга, — каже вона. — Ґреґоре! Ось тобі квитанція, забери багаж!
Вона, зручно вмостившись і загорнувшись у хутро, сидить у фіакрі, а я тягаю важкі валізи. Під вагою останньої мені на мить підламуються ноги, але приязний карабінер з інтелігентним обличчям допомагає мені. Вона сміється.
— Важка, мабуть, нівроку, — каже вона. — Бо в ній усі мої хутра...
Я сідаю до кучера, витираючи прозорі краплі поту з чола. Ванда називає готель, і кучер поганяє коня. За декілька хвилин ми спиняємося перед яскраво освітленим входом готелю.
— Чи є вільні кімнати? — запитує вона у портьє.
— Так, мадам.
— Дві — для мене і одну з грубками для мого слуги...
— Два елегантні покої з коминками для Вас, мадам, — підбігає ґарсон, — а для прислуги є кімната без опалення.
— Покажіть мені кімнати!
Вона оглядає номери і коротко кидає:
— Добре. Я задоволена. Швидко розпаліть вогонь, а слуга може спати й в холодній кімнаті.
Я лише глянув на неї.
— Віднеси валізи нагору, Ґреґоре! — наказує вона, навіть не дивлячись на мене. — Я ж причепурюся і зійду до їдальні. Потім і ти зможеш щось повечеряти...
* Носії.
Ванда виходить до сусідньої кімнати, а я витягую сходами валізи, допомагаю розпалити коминок у її спальні, доки служка ламаною французькою мовою намагається випитати мене про "мою пані", і якусь мить дивлюся з мовчазною заздрістю на палахкотливе полум'я, пахучу білу постіль на ліжку під шатром, застелену килимами підлогу. Потім, втомлений та голодний, сходжу боковими східками униз і велю подати їсти. Доброзичливий кельнер, колишній вояк австрійської армії, веде мене до їдальні й подає вечерю, докладаючи зусиль, щоб розмовляти зі мною німецькою. Не встиг я уперше за останні тридцять шість годин зробити ковток свіжого трунку, взяти на виделку перший шматочок теплої страви, як до їдальні входить Ванда.
Я підводжуся.
— Як Ви посміли завести мене до їдальні, де вечеряє мій слуга! — палаючи гнівом, кричить вона на служку, обертається і йде геть.
Я дякую Господеві, що принаймні зможу спокійно поїсти.