Ото був погляд: просто приколов мене до ганебного стовпа. Мимохіть я відступив назад: не кожен може витримати такий погляд.
Знищивши мене, вона оглянула принишклий клас, підвелася з-за парти й пішла.
Всі чекали, що я щось промовлю, проте я якось увесь дрібно й бридко затремтів і теж вискочив з класу.
Цього дня я спіймав її після школи. Підлетів до неї, ніби нічого й не сталося, й закрокував поруч, весело й безтурботно розмахуючи портфелем.
Ми йшли додому як звичайно. Так могло здатися збоку, але насправді все було не так. Вона ступала поруч мене сама по собі. Дріботіла ногами, похилившії голову так, що банти від її коротких кіс стирчали, немов ріжки в козенятка.
А я як не переривався. Принижувався, стрибав, реготав. Просто жах, як мені кортіло з нею помиритися.
— Не забудь учасно дати бабусі ліки! В неї бабуся занедужала. Наташка промовчала.
— А коли розігріватимеш їжу, не вмикай газ на повну силу.
Ніякої відповіді.
— Ех, майнути б зараз на Камчатку! — сказав я й скосував на Наташку.— В долину гейзерів.
Я чекав, що вона неодмінно запитає про гейзери. Проте ні, не запитала. Ну й дівчисько — кремінь!
— Ти знаєш, що за штуковина гейзер? — не витримав я.
Ні, вона напевно не хотіла мати справу зі мною. . Тоді я завдав їй останнього, вирішального удару.
— До речі, я дізнався, як сплять африканські жирафи. Вони лягають на землю, а шию обертають навколо тулуба.
Я гадав, на ці слова вона відгукнеться. Вона ж допитлива людина і сама питала мене про цих жирафів, але зараз її ніщо не цікавило.
— Слухай,— безнадійно сказав, немовби зробив якесь велике відкриття,— а може, ходімо до мене обідати? Мама буде рада.
Мої слова вдарилися у її мовчазну спину. А ми вже порівнялися з її будинком. І тої миті до мене прийшов порятунок: самотній страшний собака. Усе ж таки світ не без добрих собак. Недаремно, отже, кажуть: "собака — друг людини". Вчасно з'явився. Я тріумфально усміхнувся й мовив:
— Не бійся. Я тут,— і взяв за руку, щоб провести мимо страшного собаки.
Наташка на мить зупинилася, потім вихопила в мене руку й пройшла мимо собаки. Так виклично близько, що червоний шерехатий собачий язик майже торкнувся її плеча. І зникла в під'їзді.
А я залишився сам. Уявляю, яке в мене було обличчя.
Я пригадав, як Наташка вперше прийшла до мене. В неї від хвилювання тремтів голос, і вона переплутала моє прізвище. А я, здоровенний дурень з великим лобом, ще глузував з неї. "Так, так, кажу, моє прізвище не Занудо, а Скандуто". Вона тоді була маленька й полохлива, стояла переді мною — квітка на тонкій стеблині.
А після Наташки я знову подумав про маму. До чого ж у неї був ображений вигляд, коли вона перетинала подвір'я! Атож, ніхто її не привітав: ні я, ні батько, нібито вона жила не в сім'ї, а на безлюдному острові. Цікаво, який настрій мав би я, коли б це був мій день народження? І тої миті, звісно, подзвонив тато. Я ще ніколи в житті не зустрічав такого невдахи. Що б то йому подзвонити на п'ять хвилин раніше. Він і маму привітав би, і я не так його засмутив би.
— Здрастуй, тато! — сказав я й викривився задля хоробрості.— Тато, здрастуй!— І радісно додав: — Мама вже пішла.
— Шкода,— сказав тато.— А я цілу ніч їхав, щоб дістатися до телефону.
Я ж казав вам, що він невдаха: цілу ніч їхав, а на п'ять хвилин запізнився.
— Нічого,— втішив я.— Я їй перекажу.
— Таж то ти, а то я. Велика різниця,— сказав тато.— Ну, то що ти їй подарував, чортеня?
Чути було, мов на лихо, дуже добре. Проте я все ж удав, ніби не розчув запитання.
— Що? — вигукнув я.— Не чую, повтори ще раз.
— Я питаю, що ти подарував мамі? — крикнув тато.
— Що? Що? — перепитав я.— Нічого не чую... І повісив трубку.
Вбіг до кімнати й став гарячково вдягатися, щоб утекти від повторного дзвінка. Але не встиг. Телефон задзвонив знову. Все, зрозуміло, через татову наполегливість. Краще він більше не дзвонив би, бо тепер я муситиму розповісти йому правду.
— Не вішайте трубки,— сказала телефоністка— Розмову не закінчено.
— Нічого не чути,— відповів я.
— Усе добре чути,— сказала телефоністка.— А якщо ви глухуваті, покличте кого-небудь із нормальним слухом.
Тої миті залунав татів голос.
— Ніякий він не глухий! — кричав тато.— Це ваш телефон працює погано. Борисе, ти чуєш мене, Борю...
— Тато,— приречено мовив я,— тепер я тебе чую добре.
— Ну, то що ж ти купив мамі?
— Нічого.
— Нічого? — здивувався тато.— А чому ти, власне, нічого не купив?
— Я... я... я... забув,— сказав я.— Тобто в мене нема грошей.
— Як нема? Ти їх загубив?
Я хотів був йому все пояснити, але по телефону це важко.
— Ну, розумієш...— Треба було якось відбутися, і я сказав: — Проїв на морозиві.
Після цього настала довга пауза.
— Алло, алло! — кричав я в трубку. Тато мовчав.
— Тепер, здається, ви оглухли,— встряла телефоністка.— Він сказав, що проїв гроші на морозиві.
— Я все чув,— відповів тато.— Спритний чолов'яга!
Після цієї розмови в мене пропала будь-яка охота що-небудь робити.
Чортеня знову було в дії. Чортеня — це я, це моє прозвисько з дитинства, з першого класу. Я тоді надів татові темні окуляри й пішов до школи. Мене в них ніхто не пізнавав, і мені це так сподобалося, що я не пішов на урок, а гуляв коридорами. І догулявся. До мене підійшла вчителька з паралельного класу й запитала, чому я розгулюю під час уроків. "Чи не захворів?" А я їй щирою французькою мовою: "Же не спа", тобто не розумію, прикинувся іноземцем. Ну, вона відібрала в мене окуляри, і я одразу все став розуміти. А тато дав мені прозвисько Чортеня, але, на мою думку, відтоді я досяг неабиякого успіху й став справжнім чортом.
Хоча, коли поміркувати, я ні в чому не винний. Але ж цього нікому не поясниш. Ви ж пам'ятаєте, я збирався купити мамі подарунок. Про це свідчить ліжко, перефарбоване мною в синій колір. З іншого боку, як з'ясувалося, не без допомоги тьоті Олі мене призначено вожатим. А потім нещасні діти окрутили мене, запаморочили, віднадили від друзів, виманили гроші, які батько залишив на подарунок. Мало того, спершу розжалобили, прикинулися нещасними, змусили мене підкинути їм розв'язання контрольних прикладів, а потім зробили з мене негідника. А я ж то хотів їх по-дружньому виручити. Ото й "навиручав" на свою голову. І раптом мені страх як стало шкода... не мами, ні! Не тата, не первачків, а себе самого! Ніхто мене не цінує, ніхто не розуміє моїх страждань.
А як легко й чудово я жив! Щоби мене мучило безсоння, як учора через оцю контрольну? Щоб я принижував себе перед якоюсь миршавкою на зразок Наташки?
Я був гордою людиною. Я нікому не дозволяв з себе глузувати. А тепер я відчував, що мене наче підмінили. Ніби я той самий, і ніс на місці, і очі ті ж самі, а всередині інший. Так не довго дійти до цілковитого нервового виснаження, і прощавай життя, прощавай небо, прощавай космос!
Ні, вирішив я, не піддамся! Я вдягнувся й у чудовому настрої рушив до школи. Ні, мабуть, не в чудовому, а в гарному, в такому гарному помірному настрої, коли все не так уже й зле.
У школі на мене чатувало чергове розчарування. Коли я йшов нашим коридором, то побачив Сашка й кинувся йому назустріч. Він проскочив повз мене до Насті, став звиватися вужакою перед нею і щось таке свистіти своєю флейтовою мовою.
Вони пройшли в клас, не помітивши мене. Здається, настав час: мені пора було гордо піти собі. А шкода! Так гарно було, коли був Сашко і була Настя.
Тієї миті, коли я ввійшов у клас, Настя витягла з парти квіти. Відомо, чия це робота. Вона помилувалася ними трохи більше, ніж треба, і всі це помітили, хоч у неї в руці був зовсім маленький жалюгідний букетик нікому не відомих квітів.
— Дивіться! — вигукнув хтось.— Насті подарували квіти!
А Настя підвелася, підійшла до Сашка й мовила:
— Дякую, Сашко!
Вона це мовила так виразно й з такою сердечною ніжністю, що я мало не впав на підлогу.
— Боже мій! — вигукнув хтось.— Либонь, кохання!
— Хто жених, хто наречена? — запитав якийсь запізнілий дотепник.
— Олександр Смолін та Анастасія Монахова,— відповіли йому.
Так, здається, мене вже гордо випровадили, поки я сам збирався піти. Я пройшов на своє місце й умостився поруч Сашка, не підводячи очей. Я бачив тільки Сашкові руки, які вперто відкривали й закривали футляр, і Настину руку, в якій досі були затиснені квіти.
Але тепер мені до всього цього не було ніякого діла.
Хтось глухо хихикнув над Настею. Невже Сашко й гадки не мав признаватися в тому, що це його квіти? Я стусонув його щосили в бік.
Він подивився на мене й витяг нарешті флейту. Оце витримка! Він і не збирався лякатись і відмовлятися від букета. Зараз він зіграє Насті якусь серенаду або свою знамениту пастораль під назвою "Пастух грає лелеці". Я приготувався слухати.
А він заходився продувати флейту, дмухнув раз, удруге, втретє. Ні, грати він не збирався.
— А я ж то гадала,— сказала Настя,— що Смолін не тільки музикант, але й чемна людина.— Вона розтисла кулак, і квіти впали на нашу парту.
Я перехопив її погляд: очі в неї були немов у побитого собаки. Жалюгідні, з гіркотою й принижені.
6 В. Железіїиков
161
— Подарував, а тепер відмовляється! — вигукнув дівчачий голос.— Ну й тип!
— Нічого я не дарував! — раптом зарепетував Сашко.— Я всі гроші на морозиві проїдаю!
— А хто ж, цікаво, подарував? — запитав хтось.
— Звідки я знаю? — відповів Сашко.— Може, вона сама собі подарувала.
Всі від Сашкової несподіваної відповіді навіть язика прикусили. Такої спритності й винахідливості я від нього не сподівався. Ото "усім козак, тільки чуб не так!"
А Настя, немовби від удару в спину, втягнула голову в плечі, і худенькі лопатки в неї стирчали, наче згорнені крила.
В мене раптом усе затанцювало перед очима й загупало серце у вухах, у горлі, в голові. Я вихопився на парту й, не тямлячи себе, закричав:
— Тихо, тихо, не обмовляйте благородну людину! Це не він подарував Насті квіти.— Тепер усі дивилися на мене.— Це я!
Далі я не зовсім точно пам'ятаю, що зчинилося, тільки побачив, як Настя підвелася, підійшла до нашої парти, зібрала квіти й сказала:
— Дякую, Збандуто.
Я хотів був відповісти щось на зразок "будь ласка, завжди радий слугувати чарівним дамам", але язик у мене присох до горла, і замість слів я видав якийсь переможний клич і став несамовито й радісно стрибати на парті.
— Гей, ти що, здурів? — скрикнув Сашко.— Флейту розтрощиш!
Він схопив мене за ногу й смикнув, і я гепнув униз, боляче забивши коліно.