Білі пароплави

Володимир Желєзніков

Коли Риті виповнилося двадцять дев'ять років вона вирішила, що вік уже не малий, що старість не за горами й час налагодити безладне життя їхньої родини. Тому вона сказала чоловікові Глібу й синові Павлу, що відтепер вони житимуть, як усі люди: у відпустку їздитимуть до моря, вчасно обідатимуть та снідатимуть і куплять телевізор. При цьому вона виразно подивилася на Гліба.

— Будь ласка,— неохоче мовив Гліб.— Я зовсім не проти.

— А як я тепер вас зватиму? — запитав Павлик.

Річ у тім, що Павлик звав своїх батьків на ім'я. Це повелося ще з того далекого часу, коли Павлик був зовсім малий, а Рита й Гліб такі молоді, що ніхто не вважав їх за справжніх батьків.

Рита подумала, поглянула на себе в люстро, підбила зачіску й відповіла:

— Це може поки лишитись, як і досі.

Павлик з жалем подивився на батька. В Павлиновому житті нічого, власне, не змінювалося. Зреш тою, не так уже важко приходити вчасно на обід і їсти якісь супи та котлети, хоча, взагалі-то, безглуздо їсти ці супи, коли продаються такі смачні речі, як ковбаса або консерви в томаті. А от батькові це загрожувало значно більшим.

— Чи довго ти збираєшся працювати в цій експедиції? — запитала Рита.

На хвилину запала мовчанка.

— До літа попрацюю,— відповів Гліб.— А тоді покину експедицію, і ми вирушимо всі разом до моря.

Ця розмова відбулась у квартирі Головиних узимку.

Потім Гліб поїхав знову в експедицію на Ангару, а Павлик з Ритою і далі жили в місті. Вони чекали літа й часто вечорами мріяли про море.

Нарешті настало літо, і приїхав Гліб.

Рита була на роботі. Павлик гуляв у дворі.

— Довго ти не приїздив! — сказав Павлик.— Запізнився на десять днів.— Він узяв у батька чемодан, і вони поволі рушили до під'їзду.

Чемодан був важкий. Мабуть, батько знову привіз зразки залізної руди. Але Павлик вимахував на ходу чемоданом, наче порожнім. У них з батьком було правило: як узявся нести, то вже терпи.

— То як руда? — запитав Павлик.— Визначили точно місце покладів?

— Ні,— відповів Гліб.

Коли батько не хоче відповідати — значить, щось не так. Це Павлик чудово засвоїв і далі не розпитував.

Скільки Павлик пам'ятає себе, стільки батько шукає цю руду. У дворі його прозвали "рудокопом". Колись батько працював у місті, в інституті, а щоліта під час відпустки відпливав по Ангарі, за чотириста кілометрів, щоб шукати руду. Колись там працювала маленька експедиція, і в ній на практиці були Павликові батько й мати. Потім експедицію закрили, вирішили, що великих покладів руди в тому районі немає. Усі так вирішили, крім батька і відтоді він вирушав у тайгу.

В інших хлопців батьки їхали у відпустку на риболовлю або в село, а його батько шукав у тайзі руду. А торік він переїхав на будівництво нового сланцевого комбінату, щоб бути ближче до району своїх пошуків.

Вони зайшли у квартиру.

— Розкажи-но про свої справи,— попроси Гліб.

— Перевели у п'ятий,— відповів Павлик. Одна трійка — з історії. Розумієш, історія — нудота. Якогось там року та якогось там року... Загалом я все знаю, а подробиці розповідати не люблю і за це мені знижують оцінки.

— Ніколи ти, брате, не вилазиш із трійок.

— Подумаєш,— мовив Павлик,— історія...

— Якщо ти нічого не тямиш в історії,— відповів Гліб,— то краще помовч. Ким би ми стали, якби не знали історії? Ти, наприклад, не знав би, хто такий Колумб або Спартак.

Павлик мовчав, удавав, ніби батько каже найзвичайнісінькі речі.

— Як мати? — запитав Гліб.

— Добре,— відповів Павлик.— Чекає тебе і лаштується у відпустку. Шиє літні сукні. Кілька штук уже пошила. Купальник купила та біленьку гумову шапочку, щоб волосся в морі не намокало. А я гадаю, не цікаво, якщо волосся сухе після купання. Просив, щоб купила мені ласти й маску для плавання,— вона не хоче. Каже, навчися спершу плавати.

У передпокої грюкнули двері. Це прийшла Рита.

— Молодець, швидко прийшла,— сказав Гліб.

— Рухалася зі швидкістю реактивного літака,— відповіла Рита.

Вони поцілувалися. Мати завжди трошки бентежилася, коли приїздив батько після тривалої відсутності, і Павлик це розумів. Він задивився у вікно.

— Як ви тут жили? — запитав Гліб.

— Не жили, а чекали,— відповіла Рита.— А тепер ми нарешті поїдемо до моря. Ну просто жах і як хочеться до моря! — Вона заплющила очі.

Павликові було саме враз увійти в розмову, і він сказав:

— Чого ти заплющила очі?

— Це сиве небо заважає згадувати море, сонце й пароплави.

— У нас по Єнісею теж ходять пароплави.

— Та що ти, Павлику,— сказала Рита.— Там зовсім інші пароплави. Там усі пароплави 6ілі. Розумієш? Синє море, високе небо, сонце... І раптом далеко в морі виникає білий пароплав. Він яскравіший за сонце, і тобі весь час здається, що він зникне, щезне, що не може бути в житті такої краси. А він не зникає. І ось він уже стоїть на пристані, і, щоб тобі стати щасливим, треба ступити десяток кроків — і ти зійдеш на його палубу. А потім попливеш по морю...

Гліб промовчав, і Павлик промовчав. Бачив, що батько в кепському настрої. І не помилився. Вранці, коли він іще лежав у ліжку, почув розмову батьків:

— Отже, ми знову не поїдемо? — запитала Рита.— Я лаштувалася, чекала. Павлик теж чекав. У інституті всім похвалилася.

— Я зараз не можу поїхати з експедиції. Потерпи ще місяць.

— Ах, знову за рибу гроші! Місяць, іще місяць. Я вже чекаю десять років. Це понад мої сили. Якщо ти не втомився, подумай про мене.

— Поїхати зараз з експедиції я не можу,— сказав Гліб.— Адже ми зробили ще тільки три свердловини. Стільки років я цього домагався, а тепер, коли мені дали нову бурову, я поїду собі? Це просто зрада!

— Ти полюбляєш гучні слова. "Зрада"! — сказала Рита якимось неприродним голосом.— Це смішно, але в будинку досі ніхто не знає навіть нашого прізвища. Мене звуть дружиною "рудокопа". Павлика — сином "рудокопа".

— Ну гаразд,— сказав Гліб.— Годі.

— Що гаразд? — спитала Рита. В неї досі ще був неприродний голос.

— Ти поїдеш з Павликом до моря,— мовив Гліб. Мабуть, він теж розмовляв неприродним голосом.— Будеш там купатися й загорати, дивитися на своє синє небо й на свої білі пароплави.

загрузка...

— Добре,— сказала Рита.— Я поїду!

— Добре,— сказав Гліб.— їдь!

Вони обидва сказали "добре", хоча нічого доброго в їхній розмові не було. Із усієї цієї події Павлик засвоїв тільки одне: краще, коли батьки розмовляють природними голосами

* * *

Вони приїхали в Гагру, зняли кімнату й одразу ж побігли до моря.

По дорозі на пляж їх зупинив старшина — міліціонер. Він суворо подивився й сказав:

— Старшина Нанба. Гостинно просимо до нашого міста, але майте на увазі, що в нас жінкам у штанах ходити не заведено: в кіно не пускають, у ресторан теж не пускають.

— Гаразд,— відповіла Рита.— Ми щойно приїхали, а в дорозі, знаєте, зручніш у штанах.

— Зручно — де ще не означає достойно,— сказав Нанба.— Жінка ходить у сукні, чоловік — у штанах. Тисячі років.

— Ну, знаєте, відтоді багато що змінилося,— сказала Рита.

— Але не в цьому,— відповів Нанба.

На пляжі скупчилося багато людей, неможливо було знайти вільне місце. Рита й Павлик стояли геть розгублені. їх приголомшила ця новизна облич, ця гомінка строката юрба, це блискотливе сонце. Але раптом якийсь чоловік у великих зелених окулярах потіснився, і вони швидко розляглися на невеличкому клаптику землі й побігли до моря.

Добре Риті — вона чудово плавала, а Павликові довелося борсатися біля берега, серед зовсім малих дітлахів. Тому йому швидко набридло, і він повернувся на те місце, де вони роздяглися, й ліг загорати.

— Дивись, згориш,— сказав чоловік в окулярах.— Недавно приїхали?

— Сьогодні,— відповів Павлик.— Ми літаком прилетіли.

— Твоя сестра чудово плаває,— сказав чоловік.

Павлик подивився на море й побачив удалині, серед сліпучих морських блискіток, біленьку материну шапочку.

— Це не сестра,— сказав він не дуже приязно, бо раптом несподівано згадав батька.— Це моя мати.

— А-а...— протяг чоловік.— Так, так. Приглянь за речами, а я поплаваю.

Він стрімко кинувся до води, пірнув у хвилю, випірнув і поплив уперед. Павлик стежив за ним. Спершу чоловік плив, зануривши голову у воду, сильно змахуючи руками, потім підвів голову й підплив до Рити. Вони про щось там розмовляли, а Павлик дивився на них, і настрій у нього геть зіпсувався. Він скосував на акуратно складені речі чоловіка й побачив бінокль.

Він подумав, подумав і вирішив скористатися біноклем — зрештою, той же попрохав його пильнувати речі.

Павлик узяв бінокль і скерував у море. Обличчя в Рити й чоловіка відразу стали великими, і здавалося неприродним те, що він бачить, як ворушаться їхні губи, а слів не чує.

Чоловік щось говорив, а Рита усміхалася.

Павлик її дуже добре бачив. Навіть прямі короткі брови, навіть очі з підфарбованими кутиками. Він поклав бінокль і відвернувся.

Рита вийшла з моря, підійшла до Павлика і заходилася ляскати його вологими, холодними руками по спині.

Павлик підвів голову, подивився на матір і усміхнувся. Не міг він не усміхнутися, бо вона була така весела, гарна, і всі навколо на неї дивилися.

— Ходімо, я тебе вчитиму плавати,— сказала Рита.

— Ходімо,— сказав Павлик.

Він навіть не оглянувся на сусіда.

Рита підтримувала його, а він відчайдушно молотив ногами, бив руками. Потім він побачив, що їхній сусід скерував на них бінокль. "Дивись, дивись,— подумав Павлик.— Дивись, дивись, як нам весело й гарно вдвох. І зовсім нам не треба, щоб хтось сторонній розважав нас своїми розмовами".

— Білий пароплав,— сказала Рита.

І Павлик побачив перший білий пароплав. Він ішов самісінькою окрайкою моря, там, де воно зливалося з небом. І було навіть незрозуміло, чи то він іде по морю, чи то летить по небу.

— Ох, здорово! — сказав Павлик.— Шкода, немає з нами Гліба.

— Так,— відповіла Рита.— Звісно, шкода.

Цього ж дня вони відправили Глібові телеграму зі своєю адресою. Тепер вони щодня вранці, перед тим як іти на пляж, заходили на пошту і у віконці "до запитання" читали, чи немає листа Головиній Маргариті Петрівні. Але Головиній листів не було. Не писали листів Головиній.

— Ну й гаразд,— сказала Рита.— Не пише — й не треба. Давай тепер два дні не ходити на пошту.

Павлик промовчав: два дні не ходити на пошту — це було занадто. Наступного дня він, ані слова не кажучи, завернув знову до пошти, але мати зупинила його.

— Ми ж домовилися не ходити на пошту,— сказала Рита.

— А раптом нам надійшов лист,— відповів Павлик.

— Немає там ніяких листів,— сказала Рита.— Знаєш що? Давай зайдемо на пошту ввечері, коли надійде друга пошта.

Павлик неохоче погодився, і вони попрямували до моря.

1 2 3 4 5
загрузка...