Опудало

Володимир Желєзников

ОПУДАЛО

(повість)

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Ленка мчала вузькими, химерно горбатими вуличками містечка, нічого не помічаючи на своєму шляху.

Повз одноповерхові будинки з мереживними фіранками на вікнах і високими хрестами телеантен – угору!..

Повз довгі огорожі та ворота з котами на карнизах і злими собаками біля хвірток – униз!..

Куртка нарозхрист, у очах відчай, з губів злітав майже нерозбірливий шепіт:

– Дідусю!.. Любий!.. Поїдьмо! Поїдьмо! Поїдьмо!.. – Вона схлипувала на ходу. – Назавжди!.. Від злих людей!.. Нехай вони гризуть одне одного!.. Вовки!.. Шакали!.. Лисиці!.. Дідусю!..

– Ото ненормальна! – кричали їй навздогін люди, яких вона майже збивала з ніг. – Летить, наче мотоциклетка!

Ленка збігала вгору вулицею одним подихом, немов брала розгін, щоб злетіти в небо. Вона й насправді хотіла б зараз же злетіти над цим містечком – і геть звідси, геть! Кудись, де чекали на неї радість і заспокоєння.

Потім стрімголов скочувалася вниз, ніби хотіла зітнути собі голову. Вона й насправді здатна була на будь-який відчайдушний вчинок, не шкодуючи себе.

Подумати тільки, що ж вони з нею скоїли! І за віщо?!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Ленчин дід, Микола Миколайович Безсольцев, уже кілька років мешкав у власному будинку в старому російському містечку на березі Оки, десь між Калугою і Серпуховом.

Це було містечко, яких на нашій землі залишилося всього кілька десятків. Йому було понад вісімсот років. Микола Миколайович добре знав, високо цінував і любив його історію, що немов жива поставала перед ним, коли він блукав вуличками, крутими берегами річки, мальовничими околицями зі стародавніми курганами, порослими густими чагарями жимолості та березняком.

Містечко за свою історію пережило не одне лихоліття.

Тут, над самою річкою, на руїнах старого городища, стояв колись княжий двір, і руська дружина на смерть билася з незліченними полчищами ханських воїнів, озброєних луками й кривими шаблями, які з вигуками: "Та Русь! Та Русь!.." – на своїх низькорослих міцних конях намагалися переправитися з протилежного берега річки на цей, щоб розбити дружину й продертися до Москви.

І Вітчизняна війна 1812 року зачепила містечко своїм гострим кутом. Армія Кутузова тоді перетнула його валкою солдатів та біженців, повозів, коней, легкою і важкою артилерією з усілякими мортирами та гаубицями, з запасними лафетами й польовими кузнями, перетворивши й до того погані місцеві дороги на суцільне місиво. А потім цими ж дорогами російські солдати з неймовірною, майже нелюдською відвагою, не шкодуючи життя свого, вдень і вночі, без передиху гнали змучених французів назад, хоч зовсім було незрозуміло, звідки тільки взялася сила в них після такого довгого відступу, голоду та епідемій.

І відсвіт завоювання Кавказу росіянами впав на містечко – десь тут у великій печалі жив полонений Шаміль та горці, які його супроводжували. Вони тинялися вузькими вуличками, і їхній безтямний журливий погляд даремно шукав на обрії пасмо гір.

А перша імперіалістична, мов буря, змела з містечка всіх чоловіків і повернула їх напівкаліками – безрукими, безногими, проте злими й безстрашними. Свобода була дорожча їм від власного життя. Саме вони й принесли революцію в це тихе, маленьке містечко.

Згодом, через багато років, прийшли фашисти – і покотилася хвиля пожеж, шибениць, розстрілів і жорстокого спустошення.

Та минув час, закінчилася війна, і містечко знову відродилося. Воно лежало тепер, як і колись, розгонисте й вільно на кількох пагорбах, що крутими урвищами підступали до широкого вигину річки.

На одному з таких пагорбів і височів будинок Миколи Миколайовича – старий, складений із міцних колод, геть почорнілих од часу. Його строгий, простий мезонін з прямокутними вікнами химерно оздоблювали чотири балкончики, що виходили на всі сторони світу.

Чорний будинок з просторою, відкритою вітрам терасою був зовсім не схожий на веселі, барвисто розфарбовані будиночки сусідів. Він вирізнявся на цій вулиці, як сивий ворон у зграї канарок та снігурів.

Будинок Безсольцевих давно стояв у містечку. Може, понад сто років.

Під час лихоліття його не спалили.

Під час революції не конфіскували, тому що його охороняло ім'я лікаря Безсольцева, батька Миколи Миколайовича. Він, як майже кожний лікар із старого російського містечка, був тут шанованою людиною. За фашистів він улаштував у будинку госпіталь для німецьких солдатів, а в підвалі в цей час лежали поранені росіяни, і лікар лікував їх німецькими ліками. За це лікар Безсольцев і був розстріляний.

Цього разу будинок був порятований стрімким наступом Радянської Армії.

Отож будинок стояв собі та й стояв, завжди переповнений людьми, хоча чоловіки Безсольцеви, як і годилося, йшли на різні війни й не завжди поверталися. Багато хто з них лишався лежати десь у невідомих братських могилах, що сумними горбами розкидані скрізь у Центральній Росії, і на Далекому Сході, й у Сибіру, і в багатьох інших місцях нашої землі.

До приїзду Миколи Миколайовича в будинку жила самотня бабуся, одна з Безсольцевих, до якої чимраз рідше наїжджали родичі, – хоч як це прикро, але рід Безсольцевих частково розсипався по Росії, а частково загинув у боротьбі за свободу. Проте будинок і далі жив своїм життям, поки якось ураз розчинилися всі його двері й кілька чоловіків мовчки, поволі й незграбно винесли з нього труну з тілом сухорлявої бабусі й віднесли на місцеве кладовище. Після цього сусіди, позабивали двері та вікна безсольцівського будинку, забили віддушини, щоб узимку будинок не відсирів, прибили навхрест дві дошки на хвіртку та й пішли собі.

Уперше будинок оглух і осліп.

Ось тоді-то й з'явився Микола Миколайович, який не був у містечку понад тридцять років.

Він оце зовсім недавно поховав дружину й сам після цього тяжко захворів.

Микола Миколайович не боявся смерті і ставився до цього природно й просто, але він хотів обов'язково добутися до рідного дому. І це палке бажання допомогло йому подолати хворобу, знову стати на ноги, щоб рушити в дорогу. Микола Миколайович мріяв опинитися серед старих стін, де довгими безсонними ночами над ним зринали б низки давно забутих і довіку пам'ятних облич.

Та чи варто заради того повертатися, щоб на мить усе це побачити й почути, а тоді назавжди втратити?

"А як же інакше?" – подумав він і поїхав у рідні краї.

У страшні години своєї останньої хвороби, в ту самотність, а також у ті дні, коли він буквально гинув від воєнних ран, коли не було сил ворушити язиком, а між ним і людьми виникала тимчасова смуга відчуження, голова в Миколи Миколайовича працювала ясно і цілеспрямовано. Він особливо гостро відчував, як важливо для нього, щоб не урвалася тоненька ниточка, яка зв'язує його з минулим, тобто – з вічністю…

Цілий рік до його приїзду будинок стояв забитий. Його поливали дощі, на даху лежав сніг, і ніхто його не згрібав, тому дах, і так уже давно не фарбований, в багатьох місцях продірявився й проржавів. А східці головного ґанку геть прогнили.

Коли Микола Миколайович побачив свою вулицю і свій дім, серце в нього так закалатало, аж він перелякався, що не дійде. Він постояв кілька хвилин, звів дух, твердим військовим кроком перетнув вулицю, рішучо відірвав хрест од хвіртки, ввійшов у двір, відшукав у сараї сокиру й заходився нею відривати дошки від забитих вікон.

Несамовито орудуючи сокирою, забувши вперше про хворе серце, він думав: головне – відбити дошки, відчинити навстіж двері та вікна, щоб будинок знову почав жити своїм повсякденним життям.

Микола Миколайович закінчив роботу, озирнувся і побачив, що позаду нього, скорботно склавши на грудях руки, стояло кілька жінок, обговорюючи між собою, хто б із Безсольцевих це міг бути. Проте вони всі були ще такі молоді, що не могли знати Миколу Миколайовича. Перехопивши його погляд, жінки почали усміхатися, згоряючи від цікавості та бажання порозмовляти з ним, але він мовчки кивнув їм, узяв чемоданчик і зник у дверях.

Микола Миколайович ні з ким не заговорив не тому, що був такий відлюдкуватий; просто кожна жилка тремтіла в нього всередині при зустрічі з домом, який був для нього не просто дім, а його життя й колиска. Згадувався дім завжди йому великим, просторим, таким, що пахнув теплом груб, гарячим хлібом, теплим молоком і свіжовимитою підлогою. І ще коли Микола Миколайович був маленьким хлопчиком, то завжди гадав, що в них удома живуть не тільки "живі люди", не тільки бабуся, дідусь, тато, мама, брати й сестри, незліченні дядьки та тітки, що приїздили та від'їздили, а ще й ті, що були на картинах, розвішених по стінах у всіх п'яти кімнатах.

Це були селянки та селяни в домотканому одязі, зі спокійними й суворими обличчями.

Панії та панн в химерних костюмах.

Жінки в гаптованих золотом сукнях зі шлейфами, з блискотливими діадемами у високих зачісках. Чоловіки в сліпучо-білих, голубих, зелених мундирах з високими стоячими комірами, в чоботах із золотими та срібними острогами.

Портрет славетного генерала Раєвського, в парадному мундирі, при численних орденах, висів на найвиднішому місці.

І це почуття, що "люди з картин" насправді живуть у їхньому домі, ніколи не полишало його, навіть коли він став дорослим, хоч, може, це й дивно.

Важко пояснити, чому так було, але у найбільшій скруті, у передсмертній агонії, на тяжкій, кривавій роботі війни він, згадуючи дім, думав не тільки про своїх рідних, які населяли його, але й про "людей з картин", яких він ніколи не знав.

Річ у тім, що прапрадід Миколи Миколайовича був художник, а батько, лікар Безсольцев, віддав багато років свого життя, щоб зібрати його картини. І скільки Микола Миколайович себе пам'ятав, ці картини посідали чільне місце в їхньому домі.

Микола Миколайович відчинив двері з деяким побоюванням. Раптом там що-небудь непоправно змінилося. І він мав рацію – стіни дому були голі, зникли всі картини!

У домі тхнуло вологістю й затхлістю. На стелі й по кутках було павутиння. Численні павуки та павучки, не звертаючи на нього уваги, робили свою копітку мудровану роботу.

Польова мишка, яка знайшла притулок у занедбаному будинку, мов цирковий канатоходець, кілька разів весело перебігла дротиною, що лишилася на вікні від завіс.

Меблі були зсунуті зі своїх звичних місць і зачохлені старими чохлами.

Відчай і жах охопили Миколу Миколайовича, – подумати тільки, картини зникли! Він спробував ступити крок, та послизнувся й ледве встояв – підлога була вкрита тонким шаром легкого інею.