Солоний сніг

СОЛОНИЙ СНІГ

Повість

Розділ перший

Це почалося тридцять першого серпня. Маленький хлопчик вийшов на подвір'я — він щойно повернувся з дачі, побачив невідомого йому чоловіка й сказав: "Завтра я йду до школи".

Невідомий чоловік зупинився, зсунув кепку на потилицю, поглянув на хлопчика, підморгнув і зник у натовпі людей, які снували повз їхній двір вулицею.

А першого вересня хлопчик справді пішов до школи. Ну, звісно, він хвилювався, боявся запізнитися, не дозволив матері проводжати його. Втім, це не зовсім точно, він дозволив їй іти за кілька кроків позаду нього. Виходило, що нібито він ішов сам, адже ніхто не знав, що жінка, яка йшла за десять кроків од нього, була його матір'ю.

Як бачите, він зовсім не бажав, щоб його проводжала мати,— такий він сміливий і рішучий, але, що ближче він підходив до школи, хробачок страху та сумніву чимраз дужче непокоїв його.

Спершу він оглянувся, непомітно скосував очі назад: вирішив перевірити, чи тут мама. Вона була тут, і він трохи заспокоївся. Потім чомусь у нього почали по-старечому волочитися ноги. Він шкрябав підметками нових черевиків по асфальту, утворював штучне гальмування. Зрештою матері довелося просто підштовхувати його в спину. А потім він побачив юрбу дітей на шкільному подвір'ї і взагалі зупинився. Мати взяла його за руку й мало не волоком утягла на шкільне подвір'я.

Потім, коли хлопчик опинився в юрбі першокласників, він зовсім принишк, боявся навіть звести очі. А юрба першокласників зростала й зростала, проте вона була якась особлива, мовчазна й таємнича. Аж ось на шкільний ґанок вийшли чотири жінки: це майбутні вчительки першокласників. І всі діти, наче за командою, повернули голови в інший бік. Десь, мабуть, сотні зо дві очей спрямувалися на вчительок. Перелякані — а раптом учительки дуже суворі? Цікаві — а яка з чотирьох наша? Закохані, вони ладні були вже всім доводити, що їхня вчителька най-найрозумніша й най-найсправедли-віша; вони нетерпеливо, мовчки чекали, що буде далі.

— Діти, увага! — голосно вигукнула одна з чотирьох учительок.— Я вчителька першого класу "А".

Звуть мене Олександра Іванівна. Зараз я викликатиму за списком своїх учнів на прізвища, а вони повинні вишикуватися побіля мене парами.— Вона розгорнула аркушик зі списком і почала голосно й виразно викликати дітей:— Перша пара: Авдєєв!

— Я! — вигукнув злякано якийсь хлопчик.

— Іди сюди,— сказала Олександра Іванівна.

Хлопчик пробивався крізь юрбу, низько похиливши голову, а всі дивилися на нього й чудувалися з його хоробрості. Першому завжди важко.

— Афонін...

Із юрби вийшов іще один хлопчик.

— Бесєдкіна...

— Тут,— замість дівчинки відповіла її мати.— Ходімо, Ірочко,— голосно мовила вона, пройшла з нею крізь юрбу й стала в стрій дітей.

— Вас я попрошу відійти,— чемно сказала Олександра Іванівна.

Мама Бесєдкіної неохоче відійшла вбік. Потім учителька викликала ще кількох дітей, а потім вигукнула:

— Огоньков! Ніхто не озвався.

— Огоньков! — голосно й чітко повторила Олександра Іванівна.

Всі почали озиратися одне на одного, шукаючи Огонькова, і раптом хлопчик, наш давній знайомий, схопився й вигукнув якимось чужим голосом:

— Я Огоньков Сашко! — але залишився стояти поруч мами.

— Йди сюди,— покликала його Олександра Іванівна.— Ти що, забув своє прізвище?

Сашко, не відповідаючи, став у стрій дітей.

— Сапегін...

— Тут! — одразу ж озвався хлопчак і, гарячково розштовхуючи дітей, почав продиратися наперед.

— Молодець, Сапегін,— сказала Олександра Іванівна.— Голосно відповів. Як тебе звуть?

— Гошка,— впевнено сказав хлопчак.

І всі чомусь засміялися, і Сашко так розхраб-рився, що засміявся разом з усіма.

А потім майнуло таке любе, єдино знайоме тут, дороге, схвильоване материне обличчя, і він разом з іншими дітьми зник у шкільній будівлі.

Проте даремно він так розхрабрився, тому що на першій же перерві на нього обрушився несподіваний удар.

У них у класі було п'ятнадцятеро хлопчиків і чотирнадцять дівчаток. І всі дівчатка були вбрані й зачесані зовсім однаково. А хлопчаки були не всі однакові. В чотирнадцятьох було коротко острижене волосся і спереду, на лобі, чубчики, а в п'ятнадцятого, тобто в Сашка Огонькова, була буйна, ніби сплутана вітром, чуприна.

Видно, Сашковій матері дуже подобалося синове волосся, й вона вмовила його не стригтися. І раптом на першій перерві один з хлопчаків показав на Сашка пальцем і бридким голосом закричав:

— Дивіться, дивіться, в нього волосся, наче в дівчиська! — і голосно, нахабно засміявся, зареготав — так звичайно регочуть актори, коли грають злих чаклунів у театрі.

А решта хлопчаків, замість зупинити цього нахабу, теж засміялися. Сашко несподівано опинився у центрі кола, і хлопчаки почали його штовхати, голосно, співучо кричати при цьому: "Дів-чись-ко, дів-чись-ко, дів-чись-ко!" І ніхто й не подумав за нього заступитися. І навіть дівчатка, які досі щулились у кутку компактною зграйкою, захихикали й почали також тицяти в нього пальцями.

Сашко розгубився й просто не знав, що йому робити. Він злякано втягнув голову, сів за парту й затулив пальцями вуха, щоб не чути, як вони його дражнили.

Все це було обурливо. Ви подумайте, це в наш-бо час, у нашій країні так знущатися з людини, коли на допомогу одній нещасній кидаються десять, сто, тисяча, мільйони людей, а в цьому першому класі чотирнадцятеро хлопчаків, не замислюючися чому, сміялися й знущалися з п'ятнадцятого!

Сашко відтулив вуха, й знову залунали вигуки: "Дів-чись-ко, дів-чись-ко, дів-чись-ко!" Тоді він вихопив портфель з парти й побіг до дверей. Проте хлопчаки здогадалися, що він надумав утекти, почали кричати ще голосніше, ще відчайдушніше, схопили його за руки й не пускали, а він пручався й майже плакав від образи.

І раптом до класу ввійшла їхня вчителька Олександра Іванівна. Вона була дуже стара вчителька. Олександра Іванівна так давно вчителювала, що її перший учень воював іще на громадянській війні.

А потім вона проводжала своїх учнів на фронти Великої Вітчизняної війни.

Олександра Іванівна була дуже стара й дуже мудра вчителька, вона ввійшла до класу й відразу зрозуміла, що тут щось не так.

Діти розбіглися по своїх місцях, а перед нею лишився Сашко Огоньков. Його портфель, його новенький портфель валявся, затоптаний, на підлозі.

— Підніми портфель, Сашко,— сказала Олександра Іванівна.

Вона думала, що ж тут сталося, але поки нічого не могла придумати. їй і на думку не могло спасти, що у неї в класі двадцять вісім чоловік ополчи-лися на одного тільки за те, що в нього довге гарне волосся.

Сашко підняв портфель.

— Чи далеко ти налаштувався? — запитала вона.

— Додому,— відповів Сашко.

— Додому?— здивувалася Олександра Іванівна.— А чи знаєш ти, що додому можна йти тільки після уроків?

— Я хочу додому,— вперто сказав Сашко.

— Ти подумай, перш ніж говорити,— сказала вчителька.— Ось зараз ти підеш, а ми почнемо вивчати літери. А ти їх не вивчиш. А завтра ти знову захочеш додому, а ми тим часом вивчимо ще нові літери. Ти відстанеш і виростеш просто дурником.

Клас дружно засміявся. Це не сподобалось Олександрі Іванівні. Вона суворо подивилася на дітей і знову подумала: що ж це таке сталося під час її відсутності й чому Сашко Огоньков надумав піти із школи?

— Ну ось що, дорогий мій,— сказала вона,— сідай на своє місце й слухай, що я говоритиму.

Розділ другий

Сашко мешкав у великому старому будинку на старому Арбаті. Квартири в цьому будинку були великі, бо до революції там мешкали багатії. А Сашкова квартира за тих далеких часів належала царському генералові, в якого служила куховаркою його бабуся.

Генерал займав вісім кімнат удвох із собакою. Сашко проти собак не заперечував, собак усі люблять, а надто вівчарок або, наприклад, боксерів. Але мешкати самому у восьми кімнатах, а його, Сашкову, бабусю поселити в темній комірці за кухнею?.. Цьому навіть важко повірити, так це несправедливо, проте бабуся говорить, що багатії і не думали про справедливість.

А потім, після революції, царський генерал утік, і квартиру з восьми кімнат розділили на дві. В їхній половині в двох кімнатах розмістилися Сашко Огоньков з бабусею, з мамою, яка працювала в Інституті фізики Землі, і з татом, який працював у тому ж інституті, але зараз поїхав у експедицію на Камчатку. А третю кімнату в самому кінці коридора займав Петро Петрович Доброволь-ський. Він був пенсіонер і жив самотою: дружина

в нього померла, а його єдиний син служив на флоті й наїжджав додому вряди-годи.

Петро Петрович ніколи не замикав кімнату на ключ, не мав такої звички, і Сашко міг заходити до нього, навіть коли самого господаря не було. Ось і сьогодні, щойно бабуся його погодувала, він, намагаючись не відповідати на її запитання, попрямував до кімнати Петра Петровича.

— Знову туди? — запитала бабуся.— Ну, чого ти сидиш у цьому старому, запорошеному, поштопаному кріслі? Ходи краще погуляй, а потім берися до уроків. А то ти весь час у іграшки граєшся, ніби маленький.

Сашко мовчки прошмигнув у коридор.

— Ти-хі-ше, ти-хі-ше,— шепоче він собі під ніс. Ти-хі-ше, ти-хі-ше! Про це не можна говорити

голосно: адже старе крісло в кімнаті Петра Петровича чарівне. Єдине в усьому світі, останнє чарівне крісло. Тільки це щонайбільша таємниця. Ти-хі-ше! Ти-хі-ше! Ох, як голосно риплять мостини під Сашковими ногами! Ти-хі-ше, ти-хі-ше! Вони страшенно риплять у темряві коридора, але світла вмикати не можна. Насамперед треба зберегти все в таємниці.

Сашкові страшно в цьому довгому, чорному коридорі. Швидше добутися б до кімнати Петра Петровича, взятися за ручку дверей, штовхнути двері і...

Три стіни в цій кімнаті займали книжкові полиці від підлоги до стелі. А в найдальшому кутку стояло славнозвісне старе крісло. Тканина на його спинці та бильцях давно витерлася, а в центрі сидіння гордо стриміла пружина.

10 В. Желсзннков

289

Сашко вліз у крісло з ногами, вдихнув його порошний, дразливий запах, згадав увесь сьогоднішній день і гірко зітхнув. Ні, зовсім не так він уявляв собі свій перший шкільний день. Можливо, цей невідомий, якого він зустрів учора у дворі, нічого не відповів, коли він йому заявив, що йде до школи, від жалю? Адже ці дорослі дуже багато знають, а від дітей приховують. Тільки підморгнув, немовби попередив: "Дивись, мовляв, наплачешся!" А він нічого не зрозумів.