Опудало

Володимир Желєзніков

Сторінка 11 з 28

Тож виходить – нас зрадили".

Вона розумна, Залізна Кнопка, здогадалася. А я коли почула її слова: "Нас зрадили" – заточилася. Мене наче обухом по голові вдарили. Глянула на Димку, хотіла йому крикнути: "Ну чого ж ти мовчиш, потім пізно буде!" А самій від страху заціпило. І Димка, бачу, знітився. І блиск у нього в очах зник, і хоробрість кудись випарувалася. Отак Залізна Кнопка – взяла Димку на зубок і перекусила.

Ну, тоді й почалося. Усі почали галасувати. Вони горлали немов навіжені.

"Ну, ми його!.."

"Знайдемо зрадника!"

"Серед нас причаїлася гадина!"

"Тихо!.. – гукнув Кудлатий. – Виходить, хтось із наших наклепав Маргариті?.."

"Виходить", – відповіла Миронова.

"А хто?" – запитав Кудлатий.

Запала тиша.

"Хто зрадив? Хто зрадив?" – гадали хлопці й дівчата, позираючи одне на одного.

Це для них була таємниця, і їм хоч що б там було хотілося її розкрити. Тепер вони були всі заодно, і виходило, що всі проти нас. Вони дивилися в рот Залізній Кнопці: що вона скаже далі?

Залізна Кнопка підозріливе оглядала нас – шукала зрадника. Очі в неї були уїдливі-уїдливі, поволі рухалися по наших обличчях. Вона ще не добулася до нас із Димкою, а я вже .тремтіла від страху, бо Залізна Кнопка пропалювала наскрізь. А коли вона поглянула на Димку, то мовила дивним голосом, розтягуючи слова:

"Димко-о-о-о… А ти ж поверта-ав-ся-я!.."

На мене ця її манера розтягувати слова прикро діяла. Я сиділа ні жива ні мертва.

Нашу парту оточило кілька чоловік на чолі з Мироновою, і класом пішов шурхіт, що, звісно ж, Димка повертався по скарбничку.

"Точно! – Кудлатий схопив Димку за барки. – Ти повертався? Ану признавайся!.. Наразився ти на Маргариту?.. І все їй виклав?"

"Адже він у нас чистесенький! – заволав Валька. – В нього сумління є, міг і признатися".

"Але ж головне не сумління, а сила! – Кудлатий заніс над Димкою здоровезний п'ясток. – Ось я тебе як уперіщу посеред лоба, то й ноги відлетять!.."

"Ой-ой, – проспівала Шмакова, – а він перелякався. Друзі, а наш хоробрий Димочка перелякався. Оце номер!" – і затрусилася від сміху.

А Димка й справді злякався. І я теж злякалася. Він випручався: та відчепіться, мовляв, з вашими дурощами, хоча це вже були не дурощі.

"Друзі, Димка щось приховує! – вигукнув Валька. – Це ж факт, приховує! Дивіться, дивіться, в нього очі бігають! – Він зареготав. – Бігають! Ох, бігають!"

"Відчепіться!.. Набридли, пришелепки! – раптом якимось чужим голосом вигукнув Димка. – Через вас до Москви не попали!.. "Даєш кіно! Даєш кіно!" От вам ваше кіно боком вилізло!.."

Димка розштовхав коло хлопців та дівчат і рушив до виходу. Я – за ним. А Залізна Кнопка так єхидно-єхидно, недбало-недбало, з легкою усмішкою кинула нам навздогін:

"А я знаю… хто зрадник!"

Ми з Димкою зупинилися як укопані – просто приросли до місця. Куди нам було тепер бігти, якщо Залізна Кнопка все знала?

Зусібіч почулося: хто зрадник та хто?..

Кожному хотілося якнайшвидше дізнатися про його ім'я. Розібратися – прагнули помсти. А з іншого боку, вони мали рацію. Хіба хто-небудь любить зрадників? Їх ніхто не любить. Ніхто, їх усі зневажають.

Кудлатий підскочив до Миронової:

"Кажи, хто він?!"

Ну, вирішила я, зараз Залізна Кнопка бабахне про Димку!.. Ну, думаю, тепер ми загинули! Ну тепер вони роздеруть нас на дрібні шматочки…

Заметалася я, заметушилася, хотіла сховатися за Димку– поглянула на нього й не пізнала! Переді мною стояв якийсь зелений сновида – очі в нього з синіх стали білими. Не віриш? – Ленка глянула на Миколу Миколайовича. – Думаєш, не буває білих очей?.. Але вони були білі. Еге! І жалюгідна усмішка повзала у нього по губах, на зразок моєї. І в мене у відповідь губи поповзли до вух – гарнесенька вийшла парочка!

Враз мене наче блискавкою вдарило, просто пронизало! Я здогадалася, що Димку перевернуло так од страху. Адже кажуть: "На ньому лиця не було від страху". Отож на Димці й не було лиця. Маргариті – бо він усе сказав, він перед нею був герой, а тепер злякався.

А я за нього ще хотіла сховатися. Та коли я зрозуміла, що йому страшно, що він гинув на моїх очах, то я раптом одразу перестала боятися. Відчула, що нічого не боюсь. Узяла його руку в свою і міцно стисла. Ну, щоб він знав, що він у цьому світі не сам-один. І мені здалося, що він зрозумів це і начебто кивнув мені. І ту мить я побачила, що в нього очі знову пофарбувалися у синій колір. Я зраділа, вирішила, що це через мене, через те, що я взяла його за руку.

А тим часом усі чекали, що буде далі. Тільки Залізна Кнопка не поспішала відкривати нам свою таємницю, вона поважно й таємниче мовчала.

"Ну, Миронова, не тягни!" – простогнав Рудий.

– Дідусю, –сказала Ленка. – А знаєш, я ніколи не зволікала б так час, як Залізна Кнопка, якби знала про когось страшну таємницю. А може, її тому й прозвали "Залізною"?

Микола Миколайович усміхнувся, щоб якось, хоча б усмішкою, пом'якшити тривожний стан Ленчиної душі.

Проте вона не відповіла на його усмішку, не прийняла її, вона була там, уся в цій події, яка змусила її так страждати і яка досі ще була не ясна її дідусеві.

– А ти?.. – Ленка рвучко повернулася до нього всім корпусом. – Ти зволікав би час, якби знав про когось страшну таємницю?

– Я не зволікав би, – суворо відповів Микола Миколайович. – Ніколи. Навіщо даремно мучити людей, навіщо над ними знущатися та вивертати й без того слабкі їхні душі навиворіт, коли вони навіть винні. Можна зневажити, покарати, допомогти, але мучити негарно, соромно, не можна. Це робить людину жорстокою. Треба бути милосердним.

– Милосердним? – запитала Ленка. Вона замислилася над значенням цього слова.

– Знаєш, що таке "милосердний"? – вів далі Микола

Миколайович. – Це людина, в якої "миле" серце. Добре тобто.

– А Залізна Кнопка зволікала, зволікала, зволікала!– сказала Ленка. – "Дамо, каже, йому три хвилини на роздуми". І поглянула на годинник.

"Одна хвилина минула", – щасливим голосом проспівала Шмакова.

Моторошна тиша супроводжувала ці три хвилини, це чекання. Тільки іноді хтось скрикував або хихикав, і всі зі страхом позирали одне на одного, намагаючись наперед відгадати, хто ж зрадник.

"Не признається, йому ж гірше буде, – лиховісне промовила Миронова. – Ну! – Вона крикнула, немов батогом шмагнула. – Ну-бо! Признавайся, зраднику!.. Признаєшся – тобі ж самому ліпше й легше буде!"

"Попов, – наказала Шмакова, – стань біля дверей, а то "він" іще втече". Вона чомусь засміялася.

Попов перетнув клас і, радісно усміхаючись, став позаду нас.

"Дві хвилини!" – майже не розтуляючи губів, видушила Миронова.

Я глянула на Димку – він стояв мов укопаний.

"Димко", – з жахом прошепотіла я, щоб підштовхнути його.

Мені хотілося гримнути на нього страшним голосом, ударити, щоб зрушити з місця, змусити признатися, перш ніж Залізна Кнопка назве його ім'я.

"Три!" – продзвенів голос Миронової.

"Три, три, три!" – гуло в моїй голові. В мене попливло перед очима, я гепнулася б, якби Попов не підхопив мене.

А коли я прийшла до тями, то зрозуміла, що Димка ще не встиг признатися, бо він і досі стояв поруч зі мною і ніхто не звертав на нас ніякої уваги.

"Ну? – Кудлатий рвонувся до Миронової, він хотів якнайшвидше схопити зрадника. – Хто ж він?.."

А Миронова знову зволікала час.

І тоді Димка нарешті ледь чутно прошепотів: "Друзі…"

Його почула тільки Шмакова.

"Що "друзі"? – Шмакова підскочила до Димки. – Ти-хо-о-о! Сомов хоче нас про щось повідомити! Кажи, Ди-мочко! – солодким голосом проспівала вона. – Кажи!"

Але в цей час Залізна Кнопка, не звернувши уваги на Димку, вимовила фразу, яка одразу змінила всю обстановку.

"Підходьте до мене по черзі, – звеліла вона. – Я буду перевіряти ваші пульси, – і погрозливо додала: – Подивимося, як зараз б'ється пульс у зрадника!"

Всі спантеличено перезирнулися, в багатьох розчаровано витягнулися обличчя. Вони ладні були схопити зрадника, вони прагнули помсти, і раптом – якийсь пульс.

"То ти не знаєш "його"?" – хрипким голосом запитав Димка.

Я побачила, як він зрадів. Він засміявся, біднесенький, від радості, що Залізна Кнопка, виявляється, нічого не знала, що він дістав відстрочку.

"А може, хтось інший його знає?" – осміхаючись, сказав Попов.

"І інший теж не знає, дорогий мій Попику, – сказала Шмакова. – І ми не будемо поспішати… – Вона майже танцювала поміж рядами парт і співала: – Ми геть про усе поступово довідаємося… І як "його" звуть… І що "він" розповів Маргариті… І навіщо "він" це зробив…"

"Підходьте до мене по черзі", – сказала Залізна Кнопка.

Перший до Залізної Кнопки підійшов Васильєв.

"Перевіряй, – він простягнув Мироновій руку. – Подивимося, що в тебе вийде".

Миронова почала рахувати пульс у Васильєва. А решта всі мовчки спостерігали за ними, ладні за першим сигналом Залізної Кнопки кинутися на того, в кого пульс битиметься занадто швидко.

"Нормальний, – сказала нарешті Миронова. – Хто далі…"

Хлопці та дівчата одне за одним підходили до Залізної Кнопки, а вона рахувала у них пульс і говорила:

"Нормальний! Далі!.."

І чимраз більше було тих, хто пройшов перевірку, і чимраз менше, кому лишилося її пройти.

Потім, після Шмакової, Залізна Кнопка заходилася рахувати пульс у Попова… і на черзі лишилися тільки двоє – Димка та я! Але раптом Залізна Кнопка відкинула руку Попова, підхопилася – щоки в неї знову розпашіли – й оголосила:

"Пульс – сто!"

"Пульс – сто!.. Пульс – сто!.. Пульс – сто!.." – полинуло рядами.

"А скільки треба?" – запитав Кудлатий.

"Сімдесят! – Залізна Кнопка переможно оглянула клас. – Піймався, голубе!"

"Ну, гадино!" – Кудлатий схопив Попова й викрутив йому руки.

"Атож, це він! – заволав Рудий і кинувся до Кудлатого на допомогу. – Вони ж у кіно зі Шмаковою не ходили й до Москви хотіли поїхати вдвох".

Усі миттю оточили Попова, і звідусюди почулося:

"Ну й Попик! Ну й здоровило!"

"Ну й раб! Дати йому по пиці!"

"Та відчепіться ви від Попова", – раптом зовсім спокійно сказав Димка.

А я вирішила: нарешті він усе розповість.

Я знову затремтіла від страху: все-таки признаватися страшно, хоч і треба. Але я передчасно затремтіла, він і гадки не мав признаватися. Він сказав – яка різниця, Попов це вчинив чи не Попов, однаково Маргарита довідалася б, і в усьому винні ми самі, і нема чого шукати козла відпущення

"Велика різниця, – обурилася Залізна Кнопка.

8 9 10 11 12 13 14