Я й так вільна. Вільна радуватися, насолоджуватися. Тепер усі щасливі.
— Так, "тепер усі щасливі", — засміявся Бернард. — Ми втовкмачуємо це п'ятирічним дітям. Але чи не хотіла б ти бути вільною і щасливою якось по-іншому, Леніно? Якось, скажімо, по-своєму, а не за колективним зразком.
— Я не знаю, про що ти ведеш мову, — повторила вона і додала: — Полетімо назад, Бернарде, — благала вона. — Я все тут так ненавиджу.
— Тобі не подобається бути зі мною?
— О, звичайно, подобається, Бернарде! Але не в цьому жахливому місці.
— Я думав, що тут... думав, ми станемо ближчими тут, де тільки море й місяць. Ближче, ніж у юрбі або навіть у моїй кімнаті. Невже ти не розумієш цього?
— Я нічого не розумію, — рішуче сказала вона, утверджуючися в тому своєму нерозумінні. Нічого! І найбільше, — продовжувала вона примирливо, — чому ти не приймаєш соми, коли тебе обсідають такі жахливі думки. Ти б відразу забув про них. І замість туги відчув би втіху. Зі мною разом, — повторила вона і крізь тривогу усміхнулася, й усмішка та була приваблива, заклична, сласна.
Він мовчки й серйозно подивився на неї, не реагуючи, на ту усмішку, — додивлявся пильно.
І Леніна не витримала — одвела очі з нервово видавленою усмішкою; хотіла згладити незручність і не знайшла, що сказати. Мовчання обтяжливо затяглося.
Нарешті Бернард заговорив тихим стомленим голосом.
— Хай буде так, — сказав він, — ми летимо назад. — І, витиснувши педаль акселератора, кинув машину в небо. На висоті тисячі двохсот метрів він включив передній гвинт. Хвилину чи дві вони летіли мовчки. Потім несподівано Бернард почав сміятися. Дивно якось, на думку Леніни, але ж таки засміявся.
— Тобі краще? — відважилася запитати Леніна.
У відповідь він зняв одну руку зі штурвала й обняв Леніну, голублячи їй груди.
"Дякувати Форду, — зраділа вона, — у нього знову все гаразд".
Через півгодини вони вже були в його квартирі. Бернард проковтнув чотири таблетки соми, ввімкнув радіо й телевізор і почав роздягатися.
— Ну, як? — запитала Леніна з багатозначним лукавством, коли вони зустрілися наступного дня на даху. — Чи не гарненько нам було вчора?
Бернард кивнув. Вони сіли в літак. Легкий поштовх — і вони полетіли.
— Всі кажуть, що я надзвичайно пружна, — замислено сказала Леніна, поплескуючи себе по стегнах.
— Надзвичайно, — погодився Бернард, але в очах його був біль. "Як м'ясо", — подумав він.
Леніна поглянула на нього занепокоєно:
— А чи не здається тобі, бува, що я занадто товста?
Він похитав заперечно головою. ("Ніби про кусень м'яса...).
— Якраз, що треба? — Бернард знову кивнув. — У всіх відношеннях?
— Цілковито, — сказав уголос. А подумав: — "Вона й сама так себе поціновує. Вона не проти того, щоб бути просто куснем м'яса".
Леніна переможно усміхнулася. Але, виявилося, передчасно.
— Все-таки, — продовжував Бернард, помовчавши, — хай би все в нас учора закінчилося інакше.
— Інакше? А хіба це може закінчуватися інакше?
— Я не хотів, щоб усе кінчилося зляганням, — уточнив він.
Леніна здивувалася.
— Хоч би не зразу. Не в перший день зустрічі.
— Але чим же тоді?
Він наговорив безліч дурниць і небезпечних нісенітниць. Леніна подумки намагалася заткнути собі вуха, але час від часу окремі фрази проривалися в її свідомість: "...спробувати б, що вийде, якщо загнуздати свої імпульси..." — уривками долинало до неї. Ці слова, здавалося, заторкували якусь струну в її душі.
— Ніколи не відкладай на завтра те, чим можеш насолодитися сьогодні, — поважно вимовила вона.
— Двісті повторень, двічі на тиждень з чотирнадцяти до шістнадцяти з половиною, — був його куций коментар. І він продовжував город городити — плести нісенітниці. — Я хочу пізнати, що таке пристрасть, — долинало до Леніни. — Я хочу пережити, зазнати сильного відчуття.
— Коли індивід відчуває — громада кульгає, — вимовила Леніна.
— Ну й що ж? Чому б їй трохи й не покульгати?
— Бернарде!
Але Бернарда годі було зупинити.
— Інтелектуально й під час роботи ми дорослі. Але в прагненнях і почуттях ми як немовлята.
— Наш Форд любив немовлят.
Ніби не чуючи, Бернард провадив:
— Одного дня мені раптом спало на думку, що можна бути дорослим у всіх сферах життя.
— Не розумію, — твердо заявила Леніна.
— Знаю, що не розумієш. Тому-то ми й пішли вчора відразу до ліжка — як немовлята — замість того, щоб не поспішати, як справжні дорослі.
— Але ж то чудово, — наполягала Леніна. — Правда ж?
— Авжеж, чудово, — відповів він, але таким сумним голосом і з таким глибоко нещасним виглядом, що її переможна впевненість у своїх чарах ураз розтанула. "Видно, все-таки я видаюся йому затовстою", — вирішила Леніна.
— А я тебе попереджувала, — тільки й сказала Фенні, коли Леніна поділилася з нею своїми негараздами. — Все це алкоголь, який вони підмішали в його кровозамінник.
— А все одно він мені подобається. У нього такі ласкаві руки і так принадно двигає плечима, — наполягала Леніна: — Шкода лиш, що він такий кумедний...
2
Перевівши дух під дверима Директорового кабінету, Бернард випростав плечі, щоб гідно зустріти несхвалення й неприязнь. Постукав і зайшов.
— Потрібен ваш підпис на перепустку, містере Директоре, — сказав він якомога бадьоріше і поклав папірець на письмовий стіл.
Директор кисло глянув на Бернарда. Але на краю папірця був штамп Головконтра, а внизу виразно чорнів підпис Мустафи Монда. Все в повному порядку. Причепитися не було до чого. Директор поставив свої ініціали — дві поганенькі бліді літери під підписом Мустафи Монда і хотів був уже повернути папірець без жодного коментаря чи напутнього "З Фордом!", коли в око йому впала назва місцевості, яку збирався відвідати Бернард.
— У Нью-Мексиканську резервацію? — перепитав він, і його тон та підведене на Бернарда обличчя виражали знервоване здивування.
Здивований Директоровим здивуванням, Бернард кивнув. Зависла тиша.
Директор насупився і відкинувся у своєму кріслі.
— Як давно це було? — запитав він більше себе, ніж Бернарда. — Років двадцять тому, якщо не всі двадцять п'ять. Я був приблизно у вашому віці, — він зітхнув і покрутив головою.
Бернарда пройняв неспокій. Директор завжди такий педантичний, скрупульозно коректний, а тут так непристойно порушує етикет. Бернардові хотілося затулити обличчя руками й вибігти з кабінету. Не тому, що він сам осудливо ставився до згадок про минуле — від подібних гіпнопедичних упереджень він (так йому здавалося) цілковито звільнився. Незручно йому стало від того, що Директор, будучи запеклим ворогом порушень пристойності, тепер сам порушує певні заборони. Що його спонукало вдатися до спогадів? Притлумлюючи неспокій, Бернард жадібно слухав.
— Мені, як ось і вам, — говорив Директор, — захотілося подивитися на дикунів. Узяв перепустку в Нью-Мексико і відбув туди на літню відпустку. Разом з дівчиною, яка була в мене на той час. Вона була бета-мінус, здається... — він заплющив очі, — здається, русява. В усякому разі, дуже пружна, надзвичайно пружна. Я пам'ятаю це. Ну, прибули туди, дивились на дикунів, їздили на конях і тому подібне. А потім — це був майже останній день відпустки — потім раптом... ну, вона десь зникла. Ми були поїхали на одну з тих огидних гір, було страшенно спекотно й душно, і пообіді ми вклалися спати. Принаймні я. Їй же, мабуть, заманулося прогулятися. Коли я прокинувся, її поряд не було. А тут нагрянула найжахливіша громовиця, яку я коли-небудь бачив. Із неба лило, гриміло й блискало; коні розпряглися, вирвалися й утекли; пробуючи впіймати їх, я впав і розбив собі коліно, так що насилу міг ходити. Та все-таки я шукав, гукав і знову шукав. Але по ній і слід пропав. Тоді я подумав, що вона могла повернутися до будинку відпочинку. Майже рачки я спробував спуститися в долину. Коліно страшенно боліло, а тут ще я загубив таблетки соми. Сповзання те тривало не одну годину. Уже за північ я добрів до будинку відпочинку. Але там її не було, її там не було, — повторював Директор. Помовчав і продовжив: — Наступного дня ми почали пошуки. Але знайти її не змогли. Вона могла впасти в ущелину або її міг роздерти кугуар. Форд його знає. Хоч так, хоч сяк, а це було жахливо. Все це мене вкрай вразило. Я б сказав: навіть занадто. Бо, зрештою, це могло статися з будь-ким; і, звичайно, суспільний організм продовжує жити, хоча складові клітини й можуть мінятися. Одначе гіпнопедична втіха, мабуть, була не дуже переконливою. — Похитуючи головою, Директор тихо продовжив: — Мені навіть іноді сниться, як я пробуджуюсь від гуркоту грому і не знаходжу її біля себе; сниться, що я шукаю й шукаю її між деревами. — Він затих і поринув у спогади.
— Ви пережили страшне потрясіння, — майже заздрісно сказав Бернард.
Зачувши його голос, Директор очутився, якось винувато поглянув на Бернарда, поквапно відвів очі, густо почервонів, знову поглянув, але вже з підозрою і з почуттям ураженої гідності.
— Не уявляйте, що я мав якісь непристойні стосунки з тією дівчиною. Між нами не було нічого занадто емоційного, нічого тривалого. Все було цілком здоровим і нормальним. — Він подав Бернардові перепустку. — Не знаю, навіщо я нудив вас банальним анекдотом, — він спрямував свою злість на Бернарда. Погляд його очей був тепер відверто гнівний. — Я хотів би використати цю нагоду, містере Маркс, щоб сказати вам, що я аж ніяк не в захопленні від повідомлення про вашу поведінку в позаслужбовий час. Ви можете, сказати, що це не моя справа. Але це так. Я мушу дбати про добру репутацію нашого Центру. Мої робітники мають бути поза підозрою, особливо ті, що з найвищих каст. Альфи так зумовлені, що не мають дитинної емоційної поведінки. Але тим більше старанно й свідомо альфовики мають дотримуватися правил. Це їхній обов'язок бути здитинілими, навіть усупереч своїм нахилам. І так, містере Маркс, я вас попереджую, — голос Директора вібрував обуренням, сповнившись праведного самозречення, — це вже був голос несхвалення з уст самого Суспільства. — Якщо я коли-небудь знову почую про якесь ваше відхилення від належного стандарту дитинного декоруму, то наполягатиму на вашому переведенні в один із філіалів Центру, найкраще в Ісландію. Маю честь, — і, крутнувшись на своєму стільці, взявся за ручку й почав щось писати.
"От я його й провчив", — подумав Директор.