Стрибок у ніщо

Олександр БЄЛЯЄВ

СТРИБОК У НІЩО

Фантастичний роман

Частина перша

АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО РЯТІВНИКІВ

Костянтинові Едуардовичу Ціолковському з глибокою пошаною.

Автор

І. ВЕЛИКІ ЗНАННЯ МОЖУТЬ БУТИ ПРИЧИНОЮ

ВЕЛИКИХ НЕПРИЄМНОСТЕЙ

Цандер рвучко відсунув креслення, встав з-за стола, пройшовся по кабінету. Вийняв з футляра скрипку і заграв. Довгі, тонкі пальці легко і спритно танцювали на грифі. Але мелодія, яку видобував скрипаль з свого інструмента, була зовсім не весела.

"Шеф чимось схвильований! — думав Вінклер, прислухаючись з сусідньої кімнати до імпровізації. — Ого! Скільки гіркоти! Як скаржиться скрипка!"

Скарга перейшла в обурення, в палкий протест. Звуки гучнішали, голоснішали і раптом обірвались незавершеним акордом.

"Напевно, з Цандером сталося щось незвичайне!" — знову подумав Вінклер, креслячи рейсфедером криву. З кабінету почулися приглушені килимом швидкі кроки Цандера.

— Вінклер, ідіть сюди!

Коли Вінклер увійшов, Цандер уже сидів за письмовим столом,

— Сідайте.

Вінклер сів навпроти Цандера. Хвилину вони мовчки дивилися один на одного, наче хотіли прочитати щось нове на давно знайомому обличчі.

На лівій щоці Цандера був ледве помітний шрам — давній слід студентської рапіри; обличчя інженера Цандера, обличчя художника з великими мрійними очима було блідіше, ніж завжди.

— Вінклер, скільки років ми працюємо разом?

— Дванадцять років, пане Цандер.

— Так, дванадцять. Строк чималий... Ви були добрим помічником, Вінклере, моєю правою рукою, моїм другом...

— Я ще не вмер, пане Цандер...

Цандер насупився.

— Ми повинні розстатися.

Вінклер поспішно опустив руку в кишеню, вийняв люльку, набив її тютюном, запалив.

— Це чому ж... так несподівано?

— Я їду. Надовго покидаю батьківщину, можливо, назавжди.

— "Могікани"? — коротко спитав Вінклер.

— Так, вони... Ви думаєте, що мені загрожує ув'язнення, Вінклер? Гірше. Набагато гірше. Вони приходили не з мечем, а з дарами.

— "Бійтеся данайців, які приносять дари", — кивнув головою Вінклер. — І що ж то за дари?

— Вони готові милостиво забути про мою нечисту кров, — з гіркотою сказав Цандер. — Повернути мені кафедру, добре оплачувати мою працю.

— З коштів... військового відомства?

— Ви вгадали, Вінклер. Вони пропонували мені, — ви розумієте, що значить, коли вони пропонують? — працювати у військовому відомстві... Стратосферні бомбардувальні ракети, керовані по радіо. Ви чули про них? У багатьох районах країни вже збудовані споруди для стрільби такими ракетами. З цих пунктів за кілька хвилин можна знищити Париж, Брюссель, Прагу, Варшаву градом вибухових і газових ракет. Та їм цього мало. їм потрібні "снаряди без гармат", що летять за тисячі кілометрів. Не тільки Лондон, Рим, Неаполь, Мадрид, Москва, Ленінград, але навіть Нью-Йорк і Вашингтон — мішені для їх нових засобів знищення. Столиці, промислові міста, порти, аеродроми сусідніх держав можуть бути знищені за кілька хвилин з усіма людьми. Душити дітей, шматувати тіла батьків І матерів — в ім'я чого? — ось що вони пропонують мені, Вінклер. Чи про це думав мій учитель Ціолковський, чи про це мріяв я, присвятивши своє життя реактивним двигунам, ракетам, зореплаванню?..

Від хвилювання на високому лобі Цандера виступили краплини поту,

— І що ж ви їм відповіли?

Цандер знизав плечима.

— Якби я сказав їм "ні", неважко уявити наслідки. Якби я сказав "подумаю", в найкращому разі я сидів би тепер під арештом...

— І ви сказали "так"?

— Щоб мати можливість негайно втекти. Сьогодні ж я відлітаю в Швейцарію. Прошу вас, Вінклер, зібрати мої папери, креслення. Папка номер 2 — "Ракета Пікколо", номер 7, номер 9...

— А з цим як? — спитав Вінклер, кивнувши головою на креслення ракети.

— Мабуть, ніяк, — відповів Цандер. — Ви знаєте лорда Блоттона? Для нього політ у стратосферу на ракеті лише чергове захоплення спортсмена. Він уже стає байдужим до цієї справи. Кілька днів тому Блоттон телеграфував, що сьогодні приїде, але, як бачите, його нема. ї грошові справи сера Генрі тепер, здається, не блискучі. До речі, "могікани" вже ганили мене за мій "дивний зв'язок з іноземцем".

Вінклер смоктав люльку.

— І що ж ви робитимете в Швейцарії?

— Гратиму на скрипці і мріятиму, — невесело всміхнувся Цандер. — В мене є за кордоном невеликі заощадження.

— А коли проживете їх? Гратимете на скрипці, збираючи милостиню по дворах? "Подайте професорові Цандеру, інженерові з світовим ім'ям, один сантим, добрі громадяни..." Картина, гідна нашого часу.

Цандер хруснув тонкими пальцями. Від цих слів голова його опускалася все нижче.

— Але що ж робити, Вінклер? — тихо спитав він.

— Щось треба придумати, пане Цандер. Увесь світ напередодні перевороту; він готується до війни. Тепер на ракети скрізь дивляться тільки з воєнної точки зору. — Вінклер випустив кільця диму і вів далі: — У Швейцарії буває чимало туристів. Туристи їздять на автомобілях, автомобілі потребують ремонту. Ми відкриємо ремонтну майстерню.

— Ми?.. Хто ж це?

— Так, ми: ви і я. Прізвище Цандера не для вивіски ремонтної майстерні. Я відкрию її на своє ім'я. "Вінклер і К°". У мене є на прикметі один тямущий хлопчина — Ганс. Ви і далі займатиметеся своєю науковою роботою, я — допомагатиму вам і Гансові. Т ми чудово проживемо. "Ремонт автомобілів, велосипедів і гасових кухонь" — це, звичайно, не так поетично, як ваші зоряні сонати, але зате практичніше.

— Вінклер, — схвильовано промовив Цандер, підводячись і подаючи руку. — Друзі пізнаються в біді. Ваша сердечна доброта...

Вінклер міцно потис руку Цандерові і всміхаючись перебив його:

— Серце та інші внутрішні органи тут зовсім ні до чого, пане Цандер. Я керуюсь тільки розрахунком, хоч і не особистого характеру. Думаю, цього пояснення досить, щоб ви зовсім не вважали себе в боргу?

В передпокої пролунав дзвінок.

Вінклер вийшов, і через хвилину на порозі кабінету з'явився високий, стрункий чоловік років під тридцять у сірому дорожньому костюмі.

— Можна ввійти?

— Сер Генрі! — вигукнув Цандер. — Радий бачити вас.

— Здрастуйте, дорогий Цандер, пробачте за пізній візит. Справи затримали. А всі справи, зрештою, зводяться до грошей. — Він засміявся. — Гроші! Пальне всіх двигунів світу, не виключаючи й сердечного. Без грошей і до зірок не піднятися, хіба неправда, дорогий Цандер?

Жести і рухи Блоттона були легкі і вільні. Він зручно вмостився в кріслі, заклавши ногу на ногу, вийняв з бокової кишені черепаховий портсигар з платиновою монограмою і короною, наче спритний фокусник, перекинув його з руки в руку, дістав тонку єгипетську цигарку і запалив. Пряний тютюновий дим змішався з ароматом міцних французьких духів. Блоттон приніс з собою атмосферу безпечності щасливчика.

— Радійте, Цандер. Я привіз вам добру порцію пального. Я й сам не знав, що шлях до зірок веде через вівтар.

— Який вівтар?

Блоттон знову засміявся, але не відповів на питання.

— Я думаю, нам тепер вистачить коштів закінчити першу стратосферну ракету.

Обличчя Цандера порожевіло.

— Я дуже радий. Але будуватимемо її не тут. Сьогодні на світанку я вилітаю в Швейцарію.

— Не поладили з "могіканами"? — Цандер кивнув головою. — Швейцарія? Це, мабуть, і краще. Там будете спокійніше працювати. Я дам вам чек на ліонський кредит. Повідомте свою адресу. О п'ятій ранку я вилітаю в Лондон. А як посувається ваша робота?

Цандер розгорнув креслення і почав пояснювати Блоттон неуважно слухав кілька хвилин, вдаючи, що розуміє, подякував Цандеру, залишив чек, розповів кілька останніх спортивних новин і пішов.

Цандер покликав Вінклера і показав йому чек.

— Очевидно, лордові Блоттону пощастило взяти гроші під наречену! — сказав усміхаючись Вінклер.

— Як це під наречену?

— Нещодавно в "Таймсі" було надруковано про заручини лорда Блоттона з Еллен Хінтон. Міс Еллен — племінниця і єдина спадкоємниця мільйонерші леді Хінтон. Мабуть, Блоттонові відкрили великий кредит. — Так ось чому він сказав, що шлях до зірок лежить через вівтар! — згадав Цандер.

— Ну, що ж, ми можемо обійтись і без ремонтної майстерні. її замінить нам спортивна пиха Блоттона. Тим краще. їдьте, пане Цандер. Тепер у нас закипить робота. Тільки б...

— Що?

— Тільки б вам вдалось щасливо вибратися. У вас готовий план від'їзду? Ні? Доведеться допомогти вам.

І вони схилилися над картою країни, яка була колись їхньою батьківщиною.

ІІ. ЧИТАЧ ЗНАЙОМИТЬСЯ З ВИСОКОПОВАЖНИМ ТОВАРИСТВОМ ЛЕДІ ХІНТОН,

А ТАКОЖ ПЕРЕСВІДЧУЄТЬСЯ В ТОМУ, ЩО РОЗУМНА ЛЮДИНА

І НА БЕРЕГАХ ТЕМЗИ МОЖЕ ЗНАЙТИ ЗОЛОТІ РОЗСИПИ

— Чи все подано? Бенедиктин для єпископа? Шеррі бренді для сера Генрі? Біле вино? Сир? Кекс? А мед? Його преосвященство любить мед — їжу пустельників. Нема меду? — леді Хінтон подзвонила.

Увійшла дівчина, червонощока шотландка, в сірій сукні, в білому накрохмаленому фартусі і в білій мережаній наколці, з-під якої вибивались пасма густого каштанового волосся. В руках Мері тримала кришталеву вазочку з медом.

— Ви знову забули подати мед, Мері?

Мері мовчки поставила вазочку на стіл і тихо вийшла.

Хінтон провела її очима і глянула на бліде обличчя племінниці.

— Навіщо ти обстригла волосся, Еллен?

Дівчина торкнула тонкими білими пальцями з довгими яскраво-рожевими нігтями своє попелясте волосся, що спадало на щоки рівними хвилями завивки, і глухо сказала:

— Сер Генрі...'

— Розумію! — незадоволено промовила стара леді. — Дай мені "воздух" і візьми книгу.

Леді Хінтон уже п'ять місяців вишивала шовком і золотом квіти та херувимів на "воздусі" для вівтаря церкви, настоятелем якої був єпископ Йов Уеллер — сповідник леді, її давній друг і порадник.

— Котра година?

— Без п'яти хвилин п'ята.

— Читай, Еллен.

Племінниця розкрила наугад том Діккенса:

— "Тоді тільки почувають вони себе у щасливому стані дружньої товариськості і взаємної доброзичливості, що є джерелом найчистішого, непорочного блаженства".

— У Гайд-парку знову, здається, мітинг, — перебила читання леді Хінтон, прислухаючись. Похитала головою і так важко зітхнула, що її груди, сколихнувшись під ліловим шовковим платтям, торкнулись подвійного підборіддя.

Услід за цим леді Хінтон люто ввіткнула голку в око херувима і глибоко замислилась.

Скільки вже років вона воює, безнадійно воює з часом. Спочатку проти кожного нового фунта ваги жирного тіла, проти кожної нової зморщечки на обличчі, — недарма вона пережила трьох чоловіків і зосередила в своїх міцних руках три маєтки, — а потім проти всього нового, що входило в політичне, громадське і особисте життя, аж до цього "новомодно стриженого волосся і непристойних убрань" Еллен.

Золотим віком леді Хінтон вважала добру стару Англію часів королеви Вікторії, на яку була трохи схожа і яку старалась наслідувати.

Свій старий особняк у Вест-Енді проти Гайд-парку леді Хінтон перетворила на фортецю, — "мій дім — моя фортеця", — в якій відсиджувалася од натиску часу.