Над безоднею

Олександр Бєляєв

Олександр БЄЛЯЄВ

НАД БЕЗОДНЕЮ

І. ТАЄМНИЧА ДАЧА

Під час своїх прогулянок в(околицях Сімеїза я звернув увагу на самітну дачу, що стояла на крутому схилі гори. До цієї дачі не було навіть дороги. Дача була обгороджена високим парканом з єдиною низенькою хвірткою, яка завжди була щільно причинена. І жодного зеленого куща, ані дерева не видно було над парканом. Навколо дачі — голі уступи жовтуватих скель; між ними подекуди ріс миршавий ялівець і низенькі криві гірські сосни.

"Що за фантазія спала комусь на думку поселитись на цій дикій, голій скелі? Та чи й живе там хто-небудь?" — думав я, блукаючи кругом дачі.

Я ще ніколи не бачив, щоб хто-небудь виходив звідти. Моя цікавість була такою великою, що я, признатись, пробував заглянути на подвір'я таємничого житла з високих скель. Але дача була так розташована, що звідки б я не заходив, я міг бачити тільки невеликий куток двору. Цей куток теж був голий і необроблений, як і навколишня місцевість.

Та після кількох днів спостережень я помітив, що по двору пройшла якась літня жінка в чорному.

Це мене ще більше зацікавило.

— Якщо там живуть люди, то мусять же вони підтримувати хоч який-небудь зв'язок з зовнішнім світом, ну, хоча б ходити на базар по продукти!

Я. почав розпитувати своїх знайомих, і, нарешті, мені пощастило задовольнити свою цікавість. Щоправда, ніхто не знав нічого певного про мешканців дачі, але один знайомий сказав мені, що, судячи з чуток, там живе професор Вагнер.

Професор Вагнер!

Цього було досить, щоб зовсім прикувати мою увагу до дачі. Мені захотілося за всяку ціну побачити незвичайну людину, яка наробила стільки шуму своїми винаходами. Але як?.. Я буквально почав шпіонити за дачею. Відчував, що це було негарно, і все-таки не припиняв своїх спостережень, годинами в різний час дня і навіть ночі просиджуючи за кущем ялівцю, недалечко від дачі.

Кажуть, якщо людина невідступно прагне якоїсь однієї мети, то рано чи пізно вона її досягне.

І ось одного разу рано-вранці, тільки-но розвиднілось, я почув, що таємничі двері у високому паркані рипнули. Я весь насторожився, зщулився і, затамувавши подих, чекав, що буде далі.

Двері відчинились. Високий чоловік з рум'яним обличчям, русявою бородою і навислими вусами вийшов і уважно оглядівся навкруги. Звичайно, це він, професор Вагнер!

Пересвідчившись, що навколо нікого нема, він повільно піднявся вгору, дійшов до невеликого гірського майданчика і почав займатись там якимись зовсім не зрозумілими для мене вправами. На площадці було розкидане каміння різних розмірів. Вагнер підходив до каменів і робив спробу підняти їх, потім, обережно ступаючи, переходив на нове місце і знову брався за камені. Але всі вони були такі великі й важкі, що навіть професіональний атлет навряд чи зсунув би їх з місця.

"Що за дивовижна забава!" — подумав я. Та зненацька я був так вражений, що не міг стримати мимовільного вигуку. Сталося щось неймовірне: професор Вагнер підійшов до великого уламка скелі, більшого за людину, взявся за гострий виступ і підняв уламок з такою легкістю, начебто це був жусок картону. Витягнувши руку, він почав описувати дуги цим уламком скелі.

Я не знав, що й подумати. Або Вагнер мав надприродну силу... — але чому ж тоді він не міг підняти порівняно невеликі камені? — або... Я не встиг закінчити своєї думки, як новий фокус Вагнера ще більше вразив мене.

Вагнер підкинув брилу вгору, мов камінчик, і вона і полетіла, піднявшись метрів на двадцять угору. З хвилюванням я чекав, як ця брила гепнеться на землю. Та вона падала досить повільно. Я нарахував десять секунд, перш ніж брила опустилася вниз. І коли вона була над землею на висоті людського зросту, Вагнер підставив руку, впіймав і вдержав брилу, причому його рука навіть не здригнулася:

— Хо-хо-хо! — весело баском розсміявся Вагнер і далеко відкинув від себе брилу.

Вона, пролетівши деякий час паралельно землі, круто змінила лінію польоту на прямовисну, швидко впала і з страшенним гуркотом розлетілася на куски.

— Хо-хо-хо! — знову розсміявся Вагнер і якось незвичайно стрибнув.

Піднявшись метрів на чотири, він пролетів уздовж майданчика в мій бік. Вагнер, мабуть, не розрахував стрибка, бо з ним трапилась така сама історія, як і з брилою: несподівано він став швидко падати. І коли б не укіс, куди професор упав, він, мабуть, розбився б на смерть. Вагнер упав недалеко від мене, по той бік ялівцевого куща, застогнав і вилаявся, вхопившись за коліно. Потерши забите місце, він зробив спробу встати і знову застогнав.

Після деякого вагання я вирішив показатися й допомогти вченому.

— Ви дуже вдарились? Вам допомогти? — спитав я, виходячи з куща.

Здається, моя поява не здивувала професора. Принаймні він цього нічим не виявив.

— Ні, дякую, — спокійно відповів Вагнер, — я сам дійду. — І ще раз спробував підвестись, його обличчя перекривилося від болю.

Він навіть відкинувся назад. Нога в коліні швидко пухла. Видно було, що без сторонньої допомоги йому не обійтись.

І я став діяти рішуче.

— Ходімте, поки біль не дуже знесилив вас, — сказав я й підвів його. Професор скорився. При кожному русі хвора нога завдавала йому страждань. Ми повільно підіймались крутим схилом. Я майже ніс Вагнера на собі і сам знемагав під вагою його тіла. Але разом з тим я був дуже задоволений, що таким чином дістав можливість не тільки побачити, але й познайомитися з професором Вагнером, побувати в його житлі. А втім, може, дійшовши до хвіртки, він подякує мені і не впустить у хату? Ця думка непокоїла мене, коли ми підходили до високого паркана дачі. Але він нічого не сказав, і ми переступили заповітну межу, — та навряд чи й міг він що-небудь сказати, йому було зовсім погано. Від болю ії струсу Вагнер був майже непритомний. Я теж падав від утоми. І все-таки, перш ніж увести його в дім, я встиг через плече окинути цікавим поглядом двір.

Двір був досить великий. Посередині стояв якийсь прилад, схожий на апарат Морена. В глибині двору, в землі, виднівся якийсь великий, застелений товстим склом, круглий отвір. Навколо цього отвору, від нього до будинку і ще в кількох напрямах, із землі виступали на відстані півметра одна від одної металеві дуги.

загрузка...

Більше я нічого не встиг розглянути. Назустріч нам з будинку вийшла злякана літня жінка в чорному — його економка, як я потім дізнався.

Ми поклали професора Вагнера в ліжко.

II. ЗАЧАРОВАНЕ КОЛО

Вагнеру було зовсім погано. Він важко дихав і марив з заплющеними очима.

"Невже від струсу може загинути ця геніальна машина — мозок професора Вагнера?" — думав я з тривогою.

Хворий марив математичними формулами і час від часу стогнав. Розгублена економка стояла і тільки безпорадно повторювала:

— Що ж тепер буде? Матінко, що ж тепер буде?..

Мені довелося подати професорові першу допомогу і ходити коло хворого.

Тільки на ранок другого дня Вагнер прийшов до пам'яті. Він розплющив очі й цілком свідомо подивився на мене.

— Дякую вам... — кволо промовив він.

Я дав йому пити, і він, кивнувши мені головою, попросив залишити його. Стомлений турботами вчорашнього дня і тим, що не спав ніч, я, нарешті, вирішив лишити хворого самого і вийшов надвір подихати свіжим, ранковим повітрям. Невідомий апарат, що стояв посеред двору, знов привернув мою увагу. Я підійшов до нього й простяг руку.

— Не йдіть! Стійте! — почув я за собою приглушений, зляканий голос економки.

І в ту ж мить я відчув, що моя рука раптом стала надзвичайно важка, начебто до неї привісили величезну гирю, яка рвонула мене вниз з такою силою, що я впав на землю. Невидима гиря притиснула кисть моєї руки. З великим зусиллям я одвів руку назад. Вона була червона й боліла.

Коло мене стояла економка і з жалем хитала головою.

— Як же це ви?.. Хіба можна?.. Ви краще не ходіть по двору, а то вас і зовсім сплющить!

Нічого не розуміючи, я повернувся в кімнату й поклав на хвору руку компрес.

Коли професор знову прокинувся, вигляд у нього був уже зовсім бадьорий. Очевидно, у цього чоловіка був надзвичайно здоровий організм.

— Що це? — спитав він, вказуючи на мою руку.

Я пояснив.

— Ви наражались на велику небезпеку, — сказав професор.

Мені дуже хотілося скоріше почути від Вагнера роз'яснення всього незвичайного, що мені довелося пережити, але я стримався від запитань, щоб не турбувати хворого.

Увечері того ж дня Вагнер попросив пересунути його ліжко до вікна і сам заговорив про те, що так зацікавило мене.

— Наука вивчає прояви сил природи, — почав він без передмови, — встановлює наукові закони, але дуже мало знає природу цих сил. Ми кажемо: електрика, сила ваги. Ми вивчаємо їх властивості, використовуємо в своїх цілях. Але кінцеві таємниці своєї природи вони відкривають нам дуже неохоче. І тому ми використовуємо їх далеко не в повній мірі. Електрика в цьому відношенні виявилась більш піддатливою. Ми підкорили цю силу, оволодівши нею, примусили працювати на себе. Ми її переганяємо з місця на місце, збираємо (акумулюємо), витрачаємо в міру потреби. Але сила ваги — це справді найбільш непіддатлива сила. З нею ми повинні миритися, більше пристосовуватись до неї, ніж пристосовувати її до своїх потреб. Коли б ми могли змінювати силу ваги, керувати нею за своїм бажанням, акумулювати, мов електрику, то яку могутню зброю ми б здобули! Оволодіти цією непокірною силою було давнім моїм бажанням.

— І ви оволоділи нею! — вигукнув я, починаючи розуміти те, що сталося.

— Так, я оволодів нею. Я знайшов засіб регулювати силу ваги за своїм бажанням. Ви бачили мій перший успіх... Ох... успіхи іноді дорого коштують!.. — зітхнув Вагнер, потираючи забите коліно. — Для спроби я зменшив силу ваги на невеликій ділянці коло будинку. І ви бачили, як легко я підняв брилу. Це зроблено за рахунок збільшення сили ваги на невеликому просторі мого двору... Ви мало не поплатились життям за свою цікавість, наблизившись до мого "зачарованого кола". Та он, подивіться, — показав він рукою в вікно. — До дачі летить зграя птахів. Може, хоч один з них пролетить над зоною посиленого притягання.

Він замовк, і я з хвилюванням дивився, як наближались птахи... Ось вони летять над самим двором...

І раптом один з них каменем упав на землю і навіть не розбився, а просто перетворився на пляму, яка покрила землю шаром, певно, не товщим за цигарковий папір.

— Бачили?

Я здригнувся,.уявивши, що й мене могла б спіткати така доля.

1 2 3