Він не переставав гавкати й на хвилину, і саме собаче гавкання лякало лисицю.
А брати, захопившись несподіваною пригодою, бігли за нею стрімголов, спітнілі й розпашілі, оглушені власними криками й азартом переслідування. Залишалося лисиці або здатися на ласку собаки, або прориватися повз людей до виходу з яру.
Лисиця розгледілась і, замість того щоб тікати від людей, пішла їм назустріч лоб у лоб. Хлопці зупинилися від несподіванки. Лисиця, майже не поспішаючи, наближалася гребенем снігового валу на дні балки, точно розрахувавши можливості Актоша, що біг слідом, захекавшись, весь час провалюючись у кучугури. Бідолашний Актош геть ошалів від гавкання та бігу. Він уже не помічав, як хитро повела його лисиця по глибокому снігу.
Та й брати виявили не більше кмітливості. Обидва зупинилися, зачаровані дивом, яке підбігало до них,— така гарна була лисиця на бігу, мов човен, прожогом пущений за течією. Лисиця прямувала точно між ними, ніби намагалася пройти посередині, щоб нікого не скривдити. Але потім вона взяла трохи ліворуч і проскочила з боку Султанмурата, за два-три кроки від нього. За цю коротку мить він розгледів її всю, як уві сні, вірячи й не вірячи тому, що бачить. Пробігаючи поблизу, напружено витягнувши голову, лисиця подивилася йому в обличчя чорними блискучими очима. Султанмурат устиг здивуватися цьому мудрому звіриному погляду. Такою вона й залишилася в його пам'яті — з піднесеною головою і так само рівно піднятим пухнастим хвостом, з білим підчеревником, чорними проворними лапами й розумним поглядом, що хутко зважував усе... Вона знала, що Султанмурат не зачепить її...
Він опам'ятався, коли Аджімурат, пожбуривши серп у .лисицю, заверещав:
— Бий її! БийІ
5 292
129
Султанмурат не встиг і цього зробити, як лисиця шаснула в курай, за нею помчав Актош, і вони щодуху побігли балкою вниз.
•і— Оце-то так! — вихопилось у Султанмурата.
Брати побігли, потім зупинилися. Лисицю як вітром здуло. Тільки Актош погавкував то там, то там.
— Ех ти,— сказав потім Аджімурат.— Випустив таку лисицю. Стоїш і рукою не ворухнеш.
Султанмурат не знав, що й відповісти. Брат мав рацію.
— А нащо вона тобі? — пробурмотів він.
— Як нащог* — І, не пояснивши, що хотів сказати, махнув рукою.
Потім вони мовчки збирали нажатий хмиз в одну купу. Треба було ще трохи нажати, щоб зробити в'язки якомога більші. І то£д Аджімурат проказав ображено:
'— Нащо, нащо, кажеш! Батькові пошили б лисячу шапку, як у дядька Нургази, а ти Стояв!
Султанмурат оторопів: так ось про що він думав, ганяючись за лисицею. І тепер пожалкував, що не вдалося піймати спрдвді таку гарну лисицю, й уявив собі батька в пухнастому теплому малахаї, як у дядька Нургази. Така шапка дуже б пасувала батькові. Думки Султанмуратові перервало схлипування Аджімурата. Братунь сидів на купі хмизу й гірко плакав.
"*— Ти чого? Що з тобою? — підійшов до нього Султанмурат.
— Нічого,— відповів той крізь сльози.
Султанмурат особливо не допитувався. Він одразу збагнув, пригадавши, як недавно плакав Аджімурат, коли приїжджав дядько Нургази. Зрозумів він, що хлопчина розплакався від туги за батьком. Лисиця й лисячий малахай лише нагадали...
Не знав Султанмурат, як допомогти братикові. Він і сам зажурився. Переймаючись жалістю і співчуттям до брата, він надумав поділитися з ним найпотаємнішим.
— Ти не плач, Аджіке,— сказав він, сідаючи біля нього.— Не плач. Розумієш, я хочу одружитися, коли повернеться батько.
Аджімурат перестав плакати, здивовано витріщився на нього:
— Одружитися?
— Еге ж. Якщо ти мені допоможеш в одному ділі.
— Яке діло? — одразу зацікавився Аджімурат.
— Тільки ти нікому й слова!
— Нікому! Нікому не скажу!
Тепер Султанмурат завагався. Казати чи не казати? Він розгублено мовчав. Аджімурат почав приставати:
— Ну скажи, яке діло, скажи, Султане. Слово честі, нікому не скажу.
Султанмурат аж спітнів і, не дивлячись в обличчя бра-тові, через силу вимовив:
— Треба передати листа одній дівчині. В школі.
— А де лист, який лист? — швиденько присунувся до брата Аджімурат.
— Потім я тобі покажу. Не тут же лист.
— А де?
— Де треба. Потім побачиш.
— А кому, якій дівчині?
— Ти її знаєш. Потім скажу.
— То скажи зараз!
— Ні, потім.
Аджімурат присікався. Він ставав нестерпним. Тяжко зітхнувши, Султанмурат сказав, затинаючись:
— Лист треба... цей... передати Мирзагуль.
— Якій Мирзагуль? Тій, що в вашому класі?
— Так.
— Ура! — закричав чи то з радості, чи то з пустощів молодший брат.— Я її знаю, вона така, здається, думає, що дуже гарна! З молодшими класами не розмовляє.
— А ти чого кричиш? — розсердився старший.
— Гаразд, гаразд! Не буду! Ти її любиш, еге? Як Ай-чурек і Семетей !, еге?
— Перестань! — прикрикнув на нього Султанмурат.
— А що? Говорити не можна? — не вгавав молодший.
— Ну й кричи, вилізь он на ті гори й кричи на весь світ!
— От і вилізу й кричатиму! Ти любиш ту Мирзагуль! От! От! Ти любиш...
Нахабство молодшого вивело з себе старшого брата. Розмахнувшись, Султанмурат дав йому доброго потиличника. Той скривився одразу й розревівся на весь яр.
—г Якщо батько на війні, ти мене бити? Ну постривай! Постривай! Ти ще знатимеш! — горлав він.
Тепер треба було заспокоїти його. От морока! Коли вони . помирились, Аджімурат запевняв, усе ще судорожно схлипуючи, все ще розмазуючи кулаком сльози по обличчю:
1Айчурек і Семетей — герої з епосу "Манас". б* 131
— Не бійся, я нікому не скажу, навіть мамі не скажу. А ти через це битися... А листа передам. Я тобі зразу хотів сказать, а ти битися... На перерві віддам, одкличу вбік. А ти за це, коли тато повернеться з війни, коли тато приїде на станцію і коли всі побіжать зустрічати його, ти мене візьми з собою. Ми вдвох сядемо на Чабдара і перші поскачемо поперед усіх. Ти і я. Чабдар же. тепер твій. Ти спереду, а я позаду на коні, і поскачемо. І ми аразу віддамо Чабдара татові, а самі побіжимо поруч, а назустріч мама і всі люди...
Так говорив він, жаліючись, ображаючись і благаючи, і так розчулив Султанмурата, що той сам ледве стримався, щоб не заплакати. Погарячкував, а тепер дуже каявся, що вдарив хлопця.
— Гаразд, Аджіке, ти не плач. Ми з тобою на Чабдарі поскачемо, аби тільки батько повернувся...
Коли зібрали весь курай, що нажали, і коли почали зв'язувати, вийшло три великі в'язки. Султанмурат дуже добре вмів зв'язувати хмиз. Спершу купа здається великою, як гора, навіть боязко стає, що не піднесеш. А потім, якщо вміючи стягти мотузки, купа стає меншою втричі. Добре стягнута в'язка рівно лежить на спині, не муляє, її й нести зручніше. Цього разу хлопці зробили дві в'язки, щоб нав'ючити віслюка, на те вони й привели з собою Чорногривого, а ще одну в'язку Султанмурат вирішив узяти на себе. Далеченько було нести, та краще вже зразу принести додому побільше палива. Та й залишати такий курай шкода. Дуже доброго сухостою набрали в балці Туюк-Джар.
На Чорногривого наклали так, що ні вух, ні хвоста не видно. Його повів на поводу Аджімурат. Султанмурат ступав слідом, згинаючись під в'язкою, прикріпленою, до плечей особливим перехресним способом: мотузок пропускається попід лівою пахвою через груди на праве плече, прошиляється з правого боку біля потилиці в пересувний зашморг, кінець якого носій тримає в руках. При такому способі носій може завжди підтягувати на ходу ослаблі вузли в'язки.
Так вони йшли: попереду Аджімурат, на поводу в нього Чорногривий, за ним — Султанмурат з ношею на спині, завершував цю процесію дворняга Актош, який уже добре втомився й ледве плентався позаду.
Коли несеш курай, дуже важливо не дозволяти собі спочивати. Після першого привалу інтервали переходів скорочуються: другий .привал — половина першого, третій — половина другого і так далі. Султанмурат добре знав це, тому, розраховуючи сили, ступав розміреною ходою, широко розставляючи ноги. Тепер він нічого не бачив навколо, дивився тільки вперед, під ноги. Щоб довго не втомлюватися і не чекати скорого відпочинку, несучи в'язку, найкраще думати про щось.
Ішов він і думав, як завтра вранці вийде на роботу на кінний двір і знову візьме на себе обов'язки командира десанту. Квапитися пора. Попереду лічені дні до виходу на Аксай. Коні вже ніби справні, вилікувані, плуги й запасні лемеші готові, збруя теж, а все одно вирушиш у поле — щось та й забули, це ж завжди так. Слова бригадира Чекиша. Бригадир Чекиш говорить: око — боягуз, а рука — сміливець, треба сміливо виходити в поле, а там у ході роботи видно буде, як і що, всього не передбачиш. Може, він і має рацію.
Думав Султанмурат, як зробити, щоб полегшити життя матері. Зовсім вона засмикалася. І на фермі доїть, годує корів, і дома дихнути нема коли. Все сама та й сама. Топи, вари, пери. Дівчатка ще малі. А з Аджімурата що спитаєш. Сам він тепер одрізана скибка, от-от поїде на Аксай, і хтозна, коли повернеться. Скільки треба виорати, заволочити... А всього ж лише п'ять запряг. А все інше тягло й плуги на старих землях працюватимуть. Тут роботи ще більше, набагато більше. Але тут хоч близько від аїлу. Коли що, жінки можуть взятися за чепіги. Зовсім не жіноче діло. Та тепер вони і арики копають глибиною до пояса, і воду ведуть на поля, і греблі.гатять...
Що робити, як полегшити життя матері? Так нічого й не придумав...
А найбільше він думав Про те, що завтра передасть листа, от тільки Треба дописати слова з пісні "Аккептер". Намагався уявити собі Мирзагуль, як вона читає'його послання і що вона подумає при цьому. Ех, як важко, виявляється, писати листа про кохання! Взагалі-то виходить зовсім не те, що хотілося сказати, ніякий папір не вмістить у собі співу душі. Цікаво, а що вона скаже? Вона теж повинна написати у відповідь листа. А як же інакше? Як він довідається, згодна вона чи не згодна, щоб він її кохав? От же морока. А що, коли вона не захоче, щоб він її ко-. хав?.. Тоді що?..
Балка Туюк-Джар давно залишилася позаду. Сонце на ; заході світило тепер спереду й збоку, в одну щоку. Земля : зберігала зимовий спокій і велич. Як звичайно, так буває
перед бурею — утихомиреність, усолода, тиша, щоб усе це за мить зіткнути, збити, змішати, рознести вщент. У таких випадках треба прошептати: "На добро, на спокій!" — щоб випередити злі сили. Іноді допомагає.