Щенята

I

Того року, коли ми ще не курили, ще носили коротенькі штанці, ще тільки вчилися пірнати під хвилі та стрибати з другого трампліна "Терас"^[111], коли ми більше від усього на світі любили грати в футбол і були допитливими, моторними, непосидющими, ще зовсім безвусими хлопчаками, — саме того року до нас у школу Шампанья^[112] прийшов Куельяр.

Брате Леонсіо, то в нас буде новенький? В третьому А? Брат Леонсіо відкидає рукою волосся з чола — правда, діти, а зараз — тихо мені!

Куельяра привів батько, привів за руку якраз на ранкову лінійку, і брат Леонсіо поставив його першим, бо він був ще менший на зріст, ніж Рохас. А в класі брат Леонсіо посадив його позаду, біля нас, — ось сюди, хлопчику, за цією партою ніхто не сидить. Як тебе звати? Куельяр, а тебе? Чото^[113]. А тебе? Чинголо^[114]. А тебе? Маньюко^[115]. А тебе? Лало^[116]. Ти з Мірафлореса?^[117]Так, раніше ми жили на вулиці Сан Антоніо, а місяць тому переїхали на вулицю Маршала Кастільї, біля кінотеатру Коліна.

Він був старанний хлопець (але не зубрило), першого ж тижня посів п'яте місце, наступного — третє, а потім завжди був перший, аж поки не скоїлося з ним лихо. Після того він зледачів і почав хапати погані оцінки.

Ану, Куельяре, назви мені чотирнадцять інків^[118], казав брат Леонсіо, і той відповідав не затинаючись; а тепер — десять заповідей, три куплети нашого гімну, вірш Лопеса Альбухара "Моє знамено". Куельяр випалював йому все одним духом.

Ну й меткий же ти, — казав йому Лало. А брат Леонсіо: чудова пам'ять, мій хлопчику, і нам: учіться, телепні! Куельяр шкрябає нігтями но лацкану піджака і позирає на хлопців з погордою, ніби хизується, але це не так, бо насправді він ніколи не хизувався, не вдавав із себе казна-що, просто дурня клеїв, ото веселун… І товариш був хоч куди: на екзаменах завжди всім підказував, а на великій перерві пригощав нас льодяниками на паличках. Щасливчик, казав йому Чото. Тобі одному дають більше кишенькових грошей, ніж нам чотирьом. А він: це мені за гарні оцінки, а ми: добре, що ти такий тямущий та й взагалі хлопець хороший…

Уроки в молодших класах закінчувались о четвертій, у десять хвилин на п'яту брат Леонсіо відпускав хлопців додому, а в чверть на п'яту вони були вже на футбольному полі. Портфелі, піджаки, краватки — усе летіло на траву; хутчій, Чинголо, хутчій ставай на ворота, поки там не став хтось інший, а Іуда в клітці просто шаленів: гав — хвіст струною; гав-гав — вищирив ікла; гав-гав-гав — стрибає, мов несамовитий; гав-гав-гав-гав — шкрябає сітку; от диявол, візьме та й вискочить, казав Чинголо, а Маньюко — якщо вискочить, тікати не можна, доги кусають лише тих, хто їх боїться. Звідки ти знаєш? Мій старий казав. А Чото: я відразу б заліз на ворота, сюди він не дістане; а Куельяр витяг свій складаний ножик — джик, джик — вимахує ним, розтинаючи повітря; ау-ау-ау-уу-уу! — голову задер; уу-уу-аа-аа-уу-уу! — долоні приставив до губ; ау-ау-ау-ау-уу-уу! Тарзан, та й годі.

Грали ми недовго: о п'ятій прибігали хлопці із старших класів і проганяли нас із футбольного поля.

Спітнілі, скуйовджені, ми обтрушувались, підбирали книжки, піджаки, краватки і йшли додому. Спускаючись Поперечною вулицею, ми кидались портфелями, як баскетболісти м'ячами, — тримай, мамуню! — переходили через парк біля кафе "Втіха", — ну що, з'їв, татуню? — і на розі в підвальчику "Д'Онофріо" купували вафельне морозиво. Ванільне, вершкове? Гей, Чоло^[119], доклади ще трошки, не шахруй, додай скибочку лимона та полуницю. А потім мовчки до ресторану "Циганська скрипка", далі вулицею Порта — теж мовчки: ласуємо морозивом, вс-с, вс-с — злизуємо. І так до самого світлофора, а потім — вистрибом до собору Святого Миколая, де Куельяр з нами прощався.

— Облиш, друзяко, не йди ще. Гайда на "Тераси", попросимо у китайця м'яч… Чом ти не хочеш грати за збірну класу? Для цього треба тренуватися, хлопче. Ну, ходімо, пограємо хоч до шостої. Та Куельяр непохитний: батько не дозволяє, і уроків багато назадавали. Ми проводжаємо його додому. Справді, як він може грати за збірну, не тренуючись? І йдемо на "Тераси" без нього.

Хлопець хоч куди, але надто любить учитися, та й спортом не цікавиться, казав Чото; а Лало: він не винен, у нього батько, мабуть, зануда; а Чинголо: ясна річ, адже йому хочеться піти з нами; а Маньюко: рано ще йому грати в нашій команді, в нього ні дихання, ні удару, ні витривалості, миттю втомлюється. Зате він добре б'є головою, казав Чото, і вболіває за нас. Ми повинні обов'язково взяти його в команду, додавав Лало; і Чинголо: щоб він завжди був з нами; а Маньюко: атож, візьмемо його в команду, хай там що — а візьмемо!

Але Куельяр і сам дуже хотів грати в збірній класу; він був завзятий хлопець, і за літо натренувався так, що наступного року вже грав лівого півсереднього. Mens sana in согроге sano^[120] казав брат Агустін, тепер бачите, що можна бути добрим спортсменом і старанним учнем. Беріть приклад! Як це тобі пощастило, питав його Лало, такі паси, такі кутові! А Куельяр з посмішкою: годі вам, хлопці! Нема тут ніякого дива, мене тренував двоюрідний брат, а з батьком я щонеділі їздив на стадіон, і там, дивлячись на справжню гру, навчився дечого, зрозуміло? Усі три місяці ніде не бував — ні в кіно, ні на пляжі: цілими днями — футбол, грав і вчився, ось помацайте, які в мене на ногах м'язи!

Його годі впізнати! — казав Чото братові Леонсіо. — Хто б міг подумати; і Лало: він нападаючий хоч куди, он як бігає; і Чинголо: а як він учора організував атаку, вищий клас і, головне, не порушив правил; а Маньюко: ви бачили, брате Леонсіо, як він мчав до воріт, намагаючись перехопити м'яч, коли атакували суперника? Візьмімо його в команду. Куельяр весело сміявся, дмухав на нігті і тер ними по футболці (футболки в четвертому А були гарні — білі рукави, синій перед). Ну, Куельяре, ми тебе приймаємо, гляди тільки, не гни кирпу.

У липні всі класи готувалися до шкільного чемпіонату, і брат Агустін дозволив команді четвертого А тренуватися на полі двічі на тиждень — по вівторках і п'ятницях під час уроків малювання та музики. Після другої перерви, коли спорожніле, омите дощем подвір'я блищало, як новенький м'яч, одинадцять гравців четвертого А бігли на футбольне поле. Там у кабінках вони перевзувались у бутси, натягали чорні гольфи, шикувалися на доріжці в ряд, а тоді чітким кроком рушали на чолі з Лало, капітаном, до центру поля. З усіх вікон школи за нашою грою стежили заздрісні погляди, — свіжий вітерець збрижував воду в басейні (може, скупатися, ой ні, краще після матчу, бр-р-р, як холодно) — дивилися, як ми б'ємо кутові, — і шелестів листям на вершечках евкаліптів, що височіли над жовтими стінами школи, — дивилися, як викидають на поле м'яч.

Ранок пролітав миттю. Ми добре потренувалися, казав Куельяр, перемога буде за нами, ось побачите! Через годину брат Лусіо натискав кнопку дзвоника і, поки всі учні виходили з класів та шикувалися на подвір'ї, гравці збірної четвертого А квапливо перевдягалися, щоб першими піти додому. Але Куельяр завжди затримувався (ти в усьому наслідуєш креків^[121]), він любив прийняти після тренування душ. Іноді ми лізли під душ усі гуртом. Того дня, — гга-ав, гга-ав, — коли в дверях роздягальні з'явився Іуда, — гав-гав-гав, — там були тільки Лало і Куельяр. А Чото, Чинголо і Маньюко миттю вистрибнули у вікно. Лало верескнув і, заскочивши в кабінку, встиг зачинити дверцята перед самою мордою дога.

І там, у кабінці (білі кахлі, струмені води), зіщулившись і тремтячи, Лало чув, як гавкає і моторошно підвиває Іуда, як плаче Куельяр; щось грюкнуло, упало на підлогу… Потім — тільки гавкіт, а трохи згодом — несамовитий крик брата Леонсіо (ну, скільки минуло, Лало, дві хвилини?.. П'ять?.. Більше, набагато більше!), а далі — лайка брата Лусіо (він лаявся по-іспанському? Еге ж. І по-французькому. А ти хіба розумієш, Лало? Що тут розуміти, дурню, коли він аж захлинався від люті). Обидва страшенно перелякались і в розпачі горлали: карамба, святий боже, женіть його, женіть! — а я мало не вмер од страху!

Коли Куельяра виносили, я відчинив дверцята. За чорними сутанами його майже не було видно. Непритомний? Авжеж! Голий? Авжеж. Кров так і цебеніла, слово честі, на підлозі — ціла калюжа! — розповідає Лало й просить розказати, що було далі. Тоді Чинголо: брат Агустін з братом Лусіо понесли Куельяра в директорський пікап, ми зі сходів бачили; а Чото: і рвонули, певне, кілометрів вісімдесят на годину (Маньюко: сто!), сигналять, як пожежники або швидка допомога! Брат Леонсіо кинувся ловити Іуду, а той гасає по двору, стрибає на всі боки, не дається до рук. Нарешті брат Леонсіо зловив його, загнав у клітку і ну шмагати батогом крізь дріт (він хотів забити Іуду до смерті, бачив би ти, що було, — страшно дивитись), а сам увесь червоний, волосся розкуйовджене!..

Того тижня в недільній месі і в молитвах на початку та в кінці уроків згадувалося про одужання Куельяра. Але брат Леонсіо та брат Лусіо дуже сердилися, коли учні розмовляли між собою про те, що сталося, — стук, стук кісточками пальців по головах: годі базікати, бо залишитеся тут до шостої вечора. Однак ми тільки те й робили на всіх перервах та уроках, що гомоніли про це. Наступного тижня, в понеділок, ми пішли після занять в "Американську клініку" провідати Куельяра і побачили, що обличчя й руки в нього неушкоджені. Він лежав у гарній палаті, — привіт, Куельяре, — білі стіни, кремові завіски, — ну як, друзяко, одужуєш? — за вікном сад, квіти, трава й дерева, — ми помстимося йому, Куельяре, кожну перерву жбурляємо в нього каміння, скоро потрощимо Іуді всі кістки.