Переклад: Віктор Часник
І
В ті далекі часи я був дуже молодий і жив із дідусем і бабусею у білостінному будинку на вулиці Очаран у Мірафлоресі (Фешенебельний регіон Ліми на узбережжі океану,де живуть аристократи і багачі. Перекл.). Вивчаючи право в університеті Сан-Маркос, я взагалі то змирився з думкою про те, що зароблятиму собі на життя як людина суддівської професії, хоча потай хотілося б стати письменником. Але поки що я мав посаду з гучною назвою, скромною платнею, неправедними доходами та гнучким розкладом: я керував Інформаційною службою "Радіо Панамерикана". Моя робота полягала в тому, що я вирізав цікаві повідомлення з газет, трохи прикрашав їх і включав у радіозведення. Редакція, яку я очолював, складалася з одного молодика з сильно напомадженим волоссям, що відрізнявся особливою пристрастю до карколомних подій. Ім'я його було Паскуаль. Радіозведення тривалістю в одну хвилину передавалися щогодини, виняток становили передачі опівдні і о дев'ятій вечора, коли вони тривали чверть години, проте ми заготовляли відразу кілька повідомлень, і тому я мав можливість довго блукати вулицями, сидіти за кавою на авеніді Ла-Кольмена; іноді відвідував лекції, іноді тинявся студіями "Радіо Сентраль", де обстановка була жвавішою, ніж у мене на роботі.
Обидві радіостанції належали одному господареві і знаходилися по сусідству — на вулиці Белен, зовсім близько від площі Сан-Мартіна. Однак вони були зовсім несхожі, нагадуючи горезвісних сестер з казки: одна — розпещена панночка, інша — простенька замазура, так само різко відрізнялися одна від одної і радіостанції. "Радіо Панамерикана" займала другий поверх та плоский дах чудової будівлі, її редактори блищали претензійністю, а програми – особливим духом: снобістським та космополітичним; всі матеріали подавалися в модерністській манері та були звернені до аристократної, естетичної молоді. Незважаючи на те, що диктори цієї радіостанції не були аргентинцями (як сказав би Педро Камачо), вони заслуговували на те, щоб бути ними. Станція передавала багато музики, найчастіше джаз, рок-н-рол, рідко дещо із класики; її хвилі першими розносили по Лімі останні музичні новинки Нью-Йорка та Європи, але не зневажали і латиноамериканськими мелодіями, щоправда, лише в тому випадку, якщо вони вирізнялися певною витонченістю: національна музика допускалася неохоче, та й то не далі за вальси. Були програми з інтелектуальним ухилом, наприклад "Малюнки минулого", "Міжнародні коментарі", і навіть передачі дещо фривольного характеру на кшталт "Конкурсу питань" або "Трампліна до слави", в яких відчувалося прагнення таки уникнути явних дурниць чи банальності. Свідченням пошуків у галузі культури і була Інформаційна служба, в лоні якої ми з Паскуалем працювали, розмістившись у дерев'яній будці на даху, звідки можна було розрізнити сміттєзвалища та непоказні вікна під убогими покрівлями околиць Ліми. До будки ми добиралися за допомогою підйомника, двері якого володіли неприємною особливістю відкриватися раніше за обумовлений час.
"Радіо Сентраль", на відміну від нашої радіостанції, тіснилося у старій будівлі з безліччю переходів і закутків; достатньо було послухати її дикторів, чия мова відзначалася розв'язністю і рясніла жаргонними слівцями, щоб зрозуміти, що її аудиторія – натовп, плебс, що ставка тут – на національні, креольські почуття. У передачах цієї радіостанції інформації було небагато, зате панувала перуанська музика, домінували мелодії Кордильєр; нерідко виступали й індіанські співаки. Це траплялося у дні публічних концертів, задовго до початку яких біля будівлі радіостанції збиралися юрби. Радіохвилі буквально захльостували музикою тропіків, мексиканських та аргентинських наспівів; програми були складені просто, без особливої вигадки, але відрізнялися цілеспрямованістю, наприклад: "Замовлення по телефону", "Серенади в день народження", "Плітки зі світу лаштунків", "Кінострічка та екран". Головною стравою цієї радіостанції, дуже частою і рясною, яка, згідно з усіма опитуваннями та анкетами, забезпечувала їй величезну аудиторію, були радіопостановки.
За день їх передавали принаймні півдюжини, і мені приносило особливе задоволення спостерігати за виконавцями, коли вони розігрували перед мікрофоном спектаклі: то були старі актори та актриси, голодні та пошарпані, чиї по-юнацьки чисті й ласкаві голоси жахливо контрастували зі старими. гіркими складками біля рота та втомленими очима. "Того дня, коли в Перу з'явиться телебачення, цим людям не залишиться нічого, крім самогубства", – пророкував Хенаро-син, вказуючи на акторів через шибки студії звукозапису, де, як у величезному акваріумі, вони юрмилися біля мікрофона з листками сценарію в руках, готові читати двадцять четвертий розділ "Сім'ї Альвеарів". Справді, яке розчарування спіткало б усіх домогосподарок, яких так чіпав голос Лусіано Пандо, якби вони побачили його, скрюченого і косого; як засмутилися б пенсіонери, в яких мелодійний голос Хосефіни Санчес пробуджував ніжні спогади, якби вони розгледіли її величезне подвійне підборіддя, чорні вусики, відстовбурчені вуха та прищі. Але до телебачення в Перу тоді було ще далеко, і радіотеатральна фауна в ті часи, здавалося, була забезпечена їжею, хоч і дуже скромною.
Мені завжди хотілося дізнатися, чиє перо створювало радіосерії, що розважали вечорами бабусю, історії, які мучили мої вуха в будинку тітоньки Лаури, тітоньки Ольги та тітоньки Габі, в будинках моїх численних кузин у дні, коли я їх відвідував (наша родина, як і багато хто в районі Мірафлорес, була біблійне численною і дружною). Я припускав, що радіопостановки імпортувалися до нашої країни, але був дуже здивований, дізнавшись, що мої господарі – Хенаро – купували їх не в Мексиці та не в Аргентині, а на Кубі. Продукцію цю випускала компанія СМО– різновид радіотелевізійної імперії, керованої Гоаром Местре (Гоар Местре Еспіноса (1912 –1994) – кубинський і аргентинський бізнесмен. Мав найбільшу радіотелевізійну компанію на Кубі до захоплення влади Ф.Кастро.Перекл.), сивим джентльменом, якого я якось бачив в один з його приїздів у Ліму в коридорчиках "Радіо Панамерикана". Він ходив, улесливо супроводжуваний нашими господарями на очах у всього персоналу, який з повагою дивився на нього. Я так багато чув про цю кубинську компанію від дикторів, провідних спеціалістів та операторів нашої радіостанції – для них СМО уявляла щось міфічне, як Голлівуд тієї епохи для кінематографістів, – що нерідко ми з Хав'єром за чашкою кави у барі "Бранса" довго фантазували, уявляючи собі пишучу братію, яка десь там, у далекій Гавані, місті пальмових гаїв, райських пляжів, бандитів і туристів, у кабінетах з кондиціонерами, обладнаних у фортеці Гоара Местре, мала працювати по вісім годин на добу за машинками, щоб виготовляти все цей потік радіодрам із розбещеннями, самогубствами, вибухами пристрастей, побаченнями, позовами про спадщину, з грою випадку та злочинами, щоб проникливі голоси лусіано пандосів та хосефін санчес скрашували вечори бабусь, тітоньок, кузин та пенсіонерів кожної країни.
Хенаро-син купував (а точніше – СМО продавала) радіодрами на вагу та телеграфом. Він мені розповів про це одного разу ввечері, здивований моїм запитанням, чи читає він сам, чи його брати чи батько сценарії читають, щоб схвалити їх перед випуском в ефір. "А ти зміг би прочитати сімдесят кілограмів рукописів? — Заперечив він з поблажливою участю, яку почав відчувати до мене після того, як звів мене в ранг інтелектуала: бо він побачив моє оповідання у недільному додатку до газети "Комерсіо". — Уяви собі, скільки б це зайняло часу?! Місяць? Два? Хто ж може витратити пару місяців, щоб прочитати сценарій радіопостановки самому?! Ми залишаємо все на волю фортуни, і до цього часу, на щастя, милостивий Господь Бог нас зберігав". У кращому разі Хенаро-син дізнавався через рекламні агенції, через колег і друзів, скільки країн вже купили радіодрами, запропоновані йому, і як вони були сприйняті радіослухачами; у гіршому – він вирішував усе сам, виходячи з назв чи за принципом "тризуб і число". Радіопостановки продавалися на вагу, тому що це менш підступний спосіб, ніж продаж за кількістю сторінок чи слів; вага – єдине, що можна перевірити. "Звичайно, — говорив Хав'єр, — якщо не вистачає часу прочитати рукопис, то вже зовсім ніколи перераховувати всі слова". Розбурхувала його думка про драму вагою шістдесят вісім кілограмів і тридцять грамів, ціну якої, як ціну яловичини, вершкового масла чи яєць, вирішували ваги.
Але й така система породжувала для наших хазяїв проблеми. Тексти були засмічені словами суто кубинського походження, які за хвилину до кожної передачі сам Лусіано та сама Хосефіна та їхні колеги перекладали як могли (і завжди погано) розмовною мовою перуанців. З іншого боку, нерідко при перевезенні з Гавани до Ліми в утробі пароплава або літака, при перевантаженнях на митницях папки з машинописними текстами ставали непридатними, а іноді губилися цілі розділи; сторінки, що відсиріли і склеїлися, неможливо було читати, на довершення всього вже на складах "Радіо Сентраль" їх обгризали щури. Оскільки виявлялося це в останні хвилини, коли Хенаро-батько вже роздавав виконавцям сценарій, виникали воістину трагічні ситуації, що вирішувалися простим ігноруванням загублених розділів, і все ставало з ніг на голову; у найважчих випадках це призводило до одноденної хвороби або Лусіано Пандо, або Хосефіни Санчес, після чого протягом наступних двадцяти чотирьох годин відбувалася реставрація – або знищення без особливих травм зниклої ваги – у грамах чи кілограмах. Так як ціни, встановлені СМО, були високими, цілком природно, що Хенаро-син відчув себе щасливцем, відкривши існування та магічні здібності Педро Камачо.
Я чудово пам'ятаю день, коли він розповів мені про цей радіофеномен, бо саме того дня я вперше побачив тітоньку Хулію. Вона була сестрою дружини мого дядька Лучо і лише напередодні увечері прибула з Болівії. Нещодавно отримавши розлучення, вона приїхала сюди, до Перу, щоб відпочити та відновити сили та здоров'я після матримоніального краху.