Моє ім'я Артутік, але мама і бабуся звуть мене балік-джан[1].
Якось ми з бабусею повертались від тітки додому. Бабуся сказала:
— Балік-джан, ти постій тут, а я зайду в крамницю.
Я став чекати. Тоді підійшла одна тітонька і спитала:
— Голубчику, чому ти тут стоїш?
Я сказав:
— Чекаю свою бабусю.
Аж тут з'явилася величезна машина. Вона їхала вулицею і розчищала її від снігу.
Я підійшов ближче і став дивитися, а якийсь дядя сказав:
— Іди, малий, звідси, не крутись під ногами.
А чиясь бабуся почала кричати:
— Вай, вай, затопчуть бідну дитину!..
Та бабуся обняла мене і відвела далеко під стіну.
Раптом біля мене пробіг собака, я злякався і попросив його:
— Не кусай мене, не кусай!
А собака відповів:
— Гав-гав!
Я перелякався ще дужче і побіг.
Біг, біг, біг… Аж забіг на якусь вуличку. Тут нема ні собак, ні машин. Тільки два хлопчики будували снігову гірку.
Один з них крикнув мені:
— Гей, як любиш кататися, іди з нами гірку будувати!
Ми вибудували велику гору. Та в мене замерзли ноги. В Рубіка і Мартіна також.
Рубік сказав:
— Годі вже, замерзли, ходімо додому.
Я засмутився.
— Як же я піду додому?
Рубік запитав:
— А де твій дім?
— В Єревані.
Він сказав:
— Ні, де саме?
А Мартін каже:
— Ну, навіщо ти ще й питаєш, і так ясно — Артутік загубився.
Дивіться-но, як це він здогадався? 1 тут я по-справжньому зрозумів, що загубився.
Рубік запитав:
— Ну, то що ж будемо робити?
В цей час із сусіднього двору якась тітонька загукала:
— Мартіне, Мартіне!
— Що?
— Йди додому, годі вам уже.
Тоді Мартін сказав:
— Мамо, тут Артутік загубився.
— Який Артутік?
— Ну, наш Артутік, той, що з нами гірку будував.
Мартінова мама вийшла з двору, обняла мене і повела в дім.
Мартін пішов з нами, а Рубік подався до себе додому.
Вдома в Мартіна була добра бабуся і дідусь теж дуже добрий. А також багато цукерок. Мартінова мама пригостила мене цукерками, а бабуся сказала:
— Вай, осліпнути б мені, чия це дитина?
Дідусь читав книжку. На носі в нього були окуляри. Він зняв окуляри і запитав:
— Як тебе звуть?
— Артутік, а ще балік-джан.
Потім він спитав, як звуть тата, маму й бабусю.
— Ну, хоробрий хлопче, а вулицю ти свою знаєш?
Я відповів:
— На нашій вулиці є школа.
Мартінів дідусь покрутив коліщатко на телефоні і сказав у трубку:
— Алло, в нас удома чужий хлопчик. Він заблудився. Артутік, трьох-чотирьох літ. Дуже добре.
Тоді Мартінова мама дала мені й Мартінові пирога, а дідусь сказав:
— Ну, Артутік-джан, ходімо.
Ми йшли, йшли і прийшли до великого будинку. В цьому домі було багато міліціонерів. У всіх міліціонерів були блискучі ґудзики і пістолети в кобурі. Та я не злякався.
Дядя міліціонер запитав:
— Ти не пустун?
Я відповів:
— Ні, я не пустун, це Назік пустунка.
Дідусь погладив мене по голові і пішов. А дядя міліціонер повів мене до іншого залу. Там був дерев'яний кінь, червоно-зелені м'ячі, картинки і довгий— довгий стіл, а на ньому книжки, квіти… А в кутку сидів якийсь хлопчик і плакав.
Дядя міліціонер сказав:
— Ай-ай-ай, Геворг, і не соромно тобі, такий великий хлопчик, а плачеш. Ось, дивись, прийшов Артутік, грайтесь разом.
Геворг запхикав ще більше:
— Я хочу до мами…
Дядя міліціонер сказав:
— Не плач, зараз прийде твоя мама.
Дядя міліціонер пішов, а я сказав Геворгові:
— Ти загубився?
Він відповів:
— Загубився.
— Я теж загубився. Пограймося.
Ми довго-довго грались.
І раптом відчинились двері, і я побачив татуся з дядею міліціонером. Я підбіг до тата. Він обняв мене і сказав дяді міліціонерові:
— Знаєте, моя мати…
Але дядя міліціонер перебив тата:
— Розумію, розумію, треба бути обережнішим, громадянине.
Тато сказав:
— Дякую вам дуже, вибачте.
Дядя міліціонер подивився на мене і сказав:
— А ваш Артутік дуже сміливий хлопчик.
Не знаю чому, але мені раптом захотілось плакати і спати теж. Я притулився до тата і… заснув.
Коли прокинувся, то виявилося, що я вже дома, а наді мною стоїть бабуся і каже:
— Балік-джан, рідненький.
[1] Балік-джан — серденько, голубчик (вірм.).