Дядя Грант купив дві шаблі. Одну Артутікові, другу Грачікові. Але Грачік не слухався своєї мами — напився холодної води, коли спітнів, і захворів на грип, — отож вони й не встигли навіть погратися своїми новими шаблями у війну.
Артутік грався сам. Та самому не цікаво. До того ж бабуся сказала, що в неї болить голова і хай Артутік не грюкає стільцями. А мама в цей день зовсім з кухні не виходила. Вона пекла торт з чудернацькою назвою "наполеон"...
Це місце було зовсім не для них.
І в цьому не були винні ані дерев'яні кубики, ані слон з одірваним хоботом, ані автомобіль, що мав четверо коліс, ані підйомний кран, також чотириколісний, ані гвинтівка, що не мала жодного колеса, і звичайно ж не бабусин клубок, який зовсім і не іграшка.
Всі зібралися в кутку кімнати під ліжком і тихо— тихо розмовляли, так тихо, що коли б Артутік і не спав, то все одно б нічогісінько не почув. Розмовляли іграшки...
Бабуся не любила осені. А Артутік, навпаки, любив. Бабуся не любила осені, бо тоді йдуть дощі і в неї болять ноги.
Артутікові осінь подобалась. Восени достигають персики і виноград, яблука і груші, їх мама іноді називала вітамінами.
— Месропе, купи яблук та апельсинів, дитині потрібні вітаміни.
І тато приносив з базару яблука, апельсини, гранати, виноград.
Чудова річ такі вітаміни! І який противний отой риб'ячий жир.
А бабусі вітаміни не потрібні, дорослим вітаміни взагалі не потрібні...
Спочатку засперечались дорослі.
Власне кажучи, тато сидів у своїй кімнаті й писав вірші. Сперечались мама та бабуся.
— Я наглядатиму за дитиною з балкона, — сказала бабуся.
— А коли з ним що-небудь трапиться, чим ти допоможеш з балкона?
— А що може трапитись?
— Звідки я знаю? А що як він упаде?
— Упаде — встане...
У нашому дворі я — найкращий Артутік. Правда, в нашому дворі лише один Артутік. Один Артутік, два Рубіки, один Рудік, чотири Ара, дівчаток не беремо.
Щоранку я кажу мамі:
— Доброго ранку, мамо!
Вона цілує мене і наливає молока або… риб'ячого жиру. Молоко — це добре, а от риб'ячий жир — погано, так погано, що вранці і прокидатись не хочеться. Та я прокидаюсь, а щоб мама не дізналася — не розплющую очей.
У нашому дворі я найкращий Артутік. Так мені мама щодня каже, коли дає риб'ячий жир...
Мене звуть Артутік.
У мене є кубики. Вони дерев'яні. У мене дуже багато кубиків.
Один, два, три, сорок, тисяча штук.
Крім того, я маю ще гарний чотириколісний автомобіль, потім підйомний кран, теж чотириколісний, а ще гвинтівку… без коліс. І слон у мене був, та він помер, бо Грачік одірвав йому голову разом з хоботом. Раніше у мене був альбом для малювання та кольорові олівці. Тепер їх нема. Я навіть не знаю, як це сталося. Мама каже, що я їх погубив...
Жираф був зовсім роздягнутий, а надворі вже випав перший сніг.
Удома тепло, але жираф щодня виходив з Артутіком подихати свіжим повітрям. Жираф не скаржився, не нарікав, але Артутік розумів, що йому холодно. Всі люди мають теплий одяг: штани, теплу сорочку, а поверх пальто чи шубу. В Артутіка теж є тепла хутряна шубка, а от у жирафа не те що шуби, а й штанців не було. Тому Артутік і жалів його...
Моє ім'я Артутік, але мама і бабуся звуть мене балік-джан[1].
Якось ми з бабусею повертались від тітки додому. Бабуся сказала:
— Балік-джан, ти постій тут, а я зайду в крамницю.
Я став чекати. Тоді підійшла одна тітонька і спитала:
— Голубчику, чому ти тут стоїш?
Я сказав:
— Чекаю свою бабусю...