Артутікове сонце

Бабуся не любила осені. А Артутік, навпаки, любив. Бабуся не любила осені, бо тоді йдуть дощі і в неї болять ноги.

Артутікові осінь подобалась. Восени достигають персики і виноград, яблука і груші, їх мама іноді називала вітамінами.

— Месропе, купи яблук та апельсинів, дитині потрібні вітаміни.

І тато приносив з базару яблука, апельсини, гранати, виноград.

Чудова річ такі вітаміни! І який противний отой риб'ячий жир.

А бабусі вітаміни не потрібні, дорослим вітаміни взагалі не потрібні. Вони просто так їдять персики та апельсини. Для них це просто персики й апельсини, а ніякі не вітаміни.

Надворі сіяв дощик, а на дивані зіщулившись лежала бабуся і тихенько стогнала:

— Ох, ох, ох…

Артутік підійшов до неї:

— Бабусю, чуєш, бабусю?

— Чого тобі, балік-джан?

— У тебе болять ноги, так?

— Нічого, любий, нічого.

Артутік простяг бабусі великий апельсин:

— На, з'їж, це ж вітаміни! Коли їстимеш вітаміни — усе пройде.

Бабуся усміхнулась.

— Їж сам, балік-джан, мені апельсин не допоможе, мені потрібне сонечко, а його, як на зло, сховали хмари.

Артутік дуже розсердився на хмари. Він покликав собаку Котота, взяв гвинтівку й вийшов на балкон.

— Йди сюди і гавкай на хмари, — сказав він Кототові, — а я стрілятиму по них з гвинтівки.

Котот двічі гавкнув, але якось не дуже сердито. Він, певно, подумав, що Артутік з ним грається, і гавкав од радості. І хмари, звичайно, його не злякались.

Артутік палив з гвинтівки, сердився і кричав:

— Ви чому сховали сонечко? Ви погані, нікому не потрібні і невиховані! Ось я вам зараз покажу!.. Бах, бах, бах! — Він стріляв, поки не стомився кричати: "Бах, бах!"

Хмари, правда, трохи злякались, і дощ перестав, але сонечко так і не з'явилось. Гвинтівка була надто мала. Коли б у Артутіка був такий кулемет, як у Грачіка, тоді б інша річ. Хмари так злякалися б кулемета, що втекли б геть.

Та в Артутіка кулемета не було, а Грачік жив далеко, і сьогодні ніхто не поведе Артутіка до Грачіка.

Артутік сумний повернувся до кімнати і сів коло бабусі.

— Бабусю, чуєш, бабусю!

— Що, балік-джан?

— Дощ злякався, а хмари ще ні. Жаль, що в мене кулемета нема, бо хмари гвинтівки ну зовсім не бояться.

Бабуся всміхнулася.

— Ти молодець! Тож-бо я дивлюся, що перестав дощ і ногам трохи полегшало. Та ні, що це я — дуже полегшало! Я скажу таткові, нехай купить тобі кулемет. Ти тоді зовсім розженеш хмари.

— Бабусю, тобі справді полегшало?

— Ще й як! Вважай, біль наполовину пропав.

— Бабусю, — зрадів Артутік, — я тепер знаю, що треба робити. Я й другу половину твого болю зараз прожену.

— Як же ж ти проженеш без кулемета? — всміхнулась бабуся.

— Ось побачиш, зараз прожену! Слово честі, прожену! Мамо, мамо!

— Чого тобі, синку? — вийшла з кухні мама.

— Мені потрібен папір.

— Візьми у татка на столі.

На татовому столі було дуже багато різних паперів. На більшості з них — вірші, бо Артутіків тато поет. Та віршів чіпати не можна. Спочатку Артутік вибрав чистий аркуш. Тоді взяв товстий червоний олівець. Поклав папір на підлогу, сам ліг на живіт і почав малювати. Він так старався, що аж язика висолопив. Артутік намалював червоне-червоне сонце. Воно було таке красиве і так гарно гріло, що обличчя в Артутіка аж запашіло від спеки.

Нарешті сонце було готове. Артутік одігнав веселого Котота, щоб він бува не наступив брудними лапами на малюнок, і відніс сонце до бабусі.

— Бабусю, чуєш, бабусю!

— Що таке, Артутіку?

— Ось я тобі сонце намалював.

Бабуся подивилась на сонце і всміхнулася.

— Яке червоне сонце, і як воно гарно гріє! Ану дай мені, я прикладу те сонце до ніг.

Бабуся взяла сонце і приклала його до своїх хворих ніг.

— Оце так сонце! Наче й ноги не болять. А хто бабусю вилікував? Артутік вилікував!

Артутік, Артутік,

Ти бабусин рятівник!

Бабуся поцілувала онука, усміхнулась, ще раз поцілувала і знов усміхнулась. І вона усміхалась доти, поки не заснула з Артутіковим сонцем на ногах.

Увечері ноги в бабусі зовсім перестали боліти. Правда, Артутікове сонце впало з дивана на підлогу, і дурний Котот своїми брудними лапами потупцяв по сонцю.

Та бабуся вже одужала.

Увечері тато запитав бабусю:

— Як ти себе почуваєш, мамо?

— Добре, дуже добре!

— Ноги вже не болять?

— Ні, мене Артутікове сонце вилікувало.

Тато нічого не зрозумів. Але бабуся йому все пояснила, і тато дуже серйозно сказав:

— Зрозуміло.

А в Артутіка на радощах аж ніс засвербів. В Артутіка завжди ніс свербить, коли він радіє, а ще — коли плаче.

— Молодець, Артутіку, — сказав тато.

— Коли прийде зима, я питиму риб'ячий жир, — відповів Артутік.

Сьогодні Артутік був такий добрий і такий дисциплінований, аж тато сказав, що інші діти можуть брати з Артутіка приклад.

Таким зразковим Артутік і спати пішов. Руки чисті, личко чисте, весь вимитий, — мама все вимила з милом.

Артутікове сонце лежало на підлозі. А на ньому зручно вмостився Котот.

— Гей, вставай, — сказав вранці Артутік, — Хіба ж хто спить на сопці? Ти ж спалиш собі живота! Вставай, Кототе, вставай!