Добре, коли все добре

Спочатку засперечались дорослі.

Власне кажучи, тато сидів у своїй кімнаті й писав вірші. Сперечались мама та бабуся.

— Я наглядатиму за дитиною з балкона, — сказала бабуся.

— А коли з ним що-небудь трапиться, чим ти допоможеш з балкона?

— А що може трапитись?

— Звідки я знаю? А що як він упаде?

— Упаде — встане.

— Це ж як? — розсердилась мама.— Дивні речі ти кажеш.

— Чому дивні? — похитала головою бабуся.— Хіба хлопцеві не можна дати ради? Він такий, як і інші діти.

Суперечка тривала довго, і, звичайно, перемогла б мама, аж тут вийшов із своєї кімнати тато. Він сказав:

— Трошки тихіше, будь ласка, я працюю.

Бабуся розповіла йому, про що йдеться, і тато сказав:

— Звичайно, дитину слід відпускати надвір.

Отож бабуся пішла на балкон, сіла там на тахту і стала перебирати рис, щоб заодно наглядати за Артутіком.

У дворі гуляв великий собака, тому Кототові не дозволили виходити. А що Артутік ішов сам, то він озброївся гвинтівкою.

У скверику на асфальті якась дівчинка малювала крейдою дерево і будинок. Артутік ще не встиг підійти, як вона закричала:

— Не підходь, це мій дім!

— А я підійду, — сказав Артутік.

— Тільки спробуй! Я намалюю собаку і покличу його, нехай тебе покусає.

— Поки ти намалюєш, я вже підійду.

Але дівчинка дуже швидко намалювала собаку і крикнула:

— Джек, кусь його, кусь!

І Артутік побачив, як намальований собака замахав хвостом і вже намірився загавкати, щоб налякати Артутіка.

Артутік злякався і відбіг назад:

— Ось як вистрелю зараз, — перелякано сказав він і знову побіг.

Бачить, аж у кутку скверика троє хлопчиків грають у м'яча. Один з них гукнув:

— Гей, як тебе звуть?

А другий сказав:

— Це поетів Артутік, я його знаю.

Третій сказав:

— Артутіку, іди з нами гратися в м'яча.

І вони стали гратися. Тільки Артутікові заважала його гвинтівка.

— Поклади свою гвинтівку під дерево. І давай знайомитись. Мене звати Геворг, — сказав перший хлопчик.

— А мене — Шаварш.

— А мене — Сарік.

У хлопчиків був прегарний червоно-синій м'яч. І тому Артутік поклав свою гвинтівку під дерево і став гратися в м'яча. Дівчинка з собакою була десь далеко, і Артутікові не страшно. Але тут прийшов двірник дядя Мукуч із шлангом і прогнав хлопчиків:

— Ідіть звідси, ви мені заважаєте. Я поливатиму траву.

Вони забрали м'яча й пішли в інший кінець двору, на майданчик з піщаною гіркою. А гвинтівка залишилась під деревом. Піщана гірка була дуже велика. Геворг раз — і став на голову. Спробував Шаварш, але впав, тоді — Сарік і теж упав. Артутік теж спробував і теж упав.

Геворг од радості задер носа:

— Ну-уу, які ви!

А хлопці образились на Геворга. Шаварш сказав йому:

— Йди звідси, це наш двір.

Артутік і не знав, що Геворг прийшов з сусіднього двору.

— Я не хочу, я більше не буду, — заплакав Геворг.

Але Шаварш і Сарік все-таки прогнали Геворга.

— Двір наш, значить і пісок наш, — сказав Шаварш.

Геворг плакав. Артутікові теж захотілося плакати. Коли Геворг пішов, Шаварш сів на вершечку гірки і сказав:

— Добре.

Сарік сів поруч Шаварша і теж сказав:

— Добре.

Артутік теж сів біля Саріка, але не сказав нічого, тому що добре не було. А коли не добре… тоді погано…

Після цього вони втрьох знову грали в м'яча, та все ж було погано, дуже погано.

Скоро Шаварша покликала його мама:

— Шаварше, Шаварше, іди-но снідати!

Шаварш пішов і забрав свій червоно-синій м'яч. У дворі стало зовсім нецікаво. Сарік дуже невихований, він став колупатися в носі. Артутік теж став колупатись, але це, напевно, тому, що йому було сумно і дуже погано… Вони з Саріком злізли з гірки і теж захотіли їсти. Повз дівчинку з собакою вирішили не йти, а обійшли весь двір довкола, навіть потрапили під шланг дяді Мукуча.

Нарешті дістались до свого під'їзду і піднялись кожен до своєї квартири.

— На кого ти схожий! — розсердилась мама, побачивши Артутіка. — Іди швидше переодягнись!

— А Сарік і Шаварш прогнали Геворга.

— Якого ще Геворга? Іди, ти весь мокрий.

— Я теж проганяв, тільки я не хотів.

— Знімай сорочку.

— А Геворг розплакався і пішов.

— Я ж казала, що дитина мусить гратися вдома, в кімнаті!

— Геворг не винуватий, правда ж, мамо?

— Ану, марш умиватись!

Тато вийшов із своєї кімнати і сказав:

— Тихіше, я працюю.

Трохи згодом усі снідали. Мама, звичайно, переодягла Артутіка, вимила йому обличчя й руки, ще й пожалила обличчя тим милом. "А гвинтівка залишилась у дворі і, напевно, загубилась, — подумав Артутік. — Усе, що залишається саме, завжди губиться!"

В двері подзвонили. Мама пішла відчиняти. На порозі стояли Сарік і Геворг. А в руках Геворг тримав гвинтівку.

— Артутіку, — сказав він, — це твоя гвинтівка ми знайшли її. Сарік знайшов.

— Де ви її знайшли? — зрадів Артутік.

— Вона лежала під деревом.

Мама дала Сарікові й Геворгові по яблуку.

І зразу стало добре! Дуже добре. По-перше, мама й Артутікові дала яблуко, а ще Сарік знайшов гвинтівку. А головне — Сарік і Геворг помирилися. Шаварш теж помириться, як тільки поснідає. Вийде у двір і помириться!

Цим разом було добре, насправді добре!

Добре, коли все добре…