Буря

Вільям Шекспір

Переклад Миколи Бажана

ДІЙОВІ
ОСОБИ
Алонзо, король Неаполітанський.
Себастьян, його брат.
Просперо, законний герцог Міланський.
Антоніо, брат його, самозваний
герцог Міланський.
Фердінанд, син короля Неаполітанського.
Гонзало, старий чесний радник.
Адріан
> вельможі.
Франсіско
Калібан, потворний дикун, раб.
Трінкуло, блазень.
Стефано, ключник-п'яниця.
Капітан корабля.
Боцман.
Матроси.
Міранда, донька Просперо.
Арієяь, дух повітря.
Ірида
Церера
Юнона > духи.
Німфи
Женці
Інші духи, що підвладні
Просперо.
Місце дії — море, корабель; згодом-безлюдний острів.

ДІЯ ПЕРША
СЦЕНА 1
Корабель серед моря. Буря, грім, блискавка.
Входять капітан і боцман.
Капітан Боцмане!
Боцман Тут, капітане! Чого треба?
Капітан Гукни матросів! Жвавіше повертайтеся, а то роз-
трощимось об скелі! Ворушіться! Ворушіться!
(Виходить)
Входять матроси.
Боцман Гей, дітки! Сміліше, сміліше, дітки! Жвавіше,
жвавіше! Прибрати марсель! Слухайтесь капітанового свистка!
А тепер хай вітер дме, доки не лусне!
Входять Алонзо, Себастьян, Антоні о, Гонзало, Фердінанд та
інші.
Алонзо Слухай, милий боцмане. Де капітан? Підбадьор
матросів.
Боцман Прошу вас, зійдіть донизу.
Антоніо Де капітан, боцмане?
Боцман Хіба не чуєте його? Ви нам заважаєте працюва-
ти,-сиділи б по своїх каютах, тут тільки допомагаєте бурі.
Гонзало А ти б, добродію, тихше.
Боцман Коли море стане тихшим. Геть звідси! Що таке
ваш король для цих розбурханих хвиль? До кают, замовкніть, не
заважайте нам!
Гонзало Гаразд, проте не забувай, хто в тебе на борту.
Боцман Зі всіх, хто тут є, мені найлюбіший-я сам. От
ви радник, якщо ви можете своїми радами втихомирити оці стихії
і навести лад у природі,— порядкуйте, ми й за мотузок не візьме-
мось. А не можете, то дякуйте богові, що дожили до своїх літ,
ідіть у каюту та приготуйтесь до всякого лиха, яке може спіткати
нас у цю нещасливу годину. Сміліше, дітки! Геть з дороги, кажу я!
(Виходить)
Гонзало Я трохи заспокоююсь, дивлячись на цього мо-
лодця. Мені здається, він не так виглядає, щоб йому судилося по-
тонути: у нього викапане обличчя шибеника. Допровадь же його,
люба доле, до шибениці! Хай приготована для нього мотузка стане
линвою, що врятує нас, бо з нашого мотуззя нема пуття. Якщо ж
йому не судилося вмерти на шибениці,— наші справи кепські!
Виходять.
Входить боцман.
Боцман Ану, спускайте брамсель! Мерщій! Спускай,
спускай! Спробуємо правувати самим тільки гротом.
Крик внизу.
А чума на вас, горлані! Так кричать, що не чути й бурі, не тіль-
ки нас.
Входять Себастьян, Антоніо і Гонзало.
Знову сюди? Чого вам тут треба? Хочете, щоб ми кинули роботу й
пішли на дно? Певне, вам охота потопитись?
загрузка...
Себастьян А заціпило б тобі, блюзніре гавкучий, немило-
сердний собако!
Боцман Ну, тоді працюйте самі!
Антоніо Повісити тебе, повісити, собако, байстрюче, гор-
ластий нахабо! Та ми менше боїмося потонути, ніж ти!
Гонзало Я вам кажу: цей не потоне, хоч би корабель був
утліший від горіхової шкаралупи і нестійкий, мов розпусна жінка.
Боцман Керуйте по вітру, по вітру! Тримайтесь курсу!
В море! Далі від берега!
Входять матроси, геть мокрі.
Матроси Все пропало! Моліться, моліться! Все пропало!
Виходять.
Боцман Невже ми ковтнемо холодного?
Гонзало Король і принц вже моляться. Ходім,
Помолимося вкупі. Наша доля
Така, як їх.
Себастьян Мене проймає лють.
Антонів Ми гинемо через отих п'яниць!
Брехуне клятий, хай би десять раз
Втопився ти!
Гонзало k Та ні,— його повісять,
Хоч би всі краплі тут чинили опір
І прагнули поглинути його!
Голоси
(всередині корабля)
Помилуй, боже! Гинемо ми, гинем!
Прощай, дружино! Прощавайте, діти!
Прощай, мій брате! Гинем, гинем, гинем!
Антоніо Потонемо ж укупі з королем.
Себастьян Піду і з ним навіки попрощаюсь.
Антоніо і Себастьян виходять.
Гонзало Ось коли я віддав би тисячу миль моря за один
акр неродючої землі, порослої хоч вересом, хоч терням. Дійся, во-
ле божа, але я б радше вм'ер на суходолі.
(Виходить)
СЦЕНА 2
Острів перед входом у печеру Просперо.
Входять Просперо і Міранда.
Міранда Якщо, мій тату, чарами своїми
Ви розгойдали диких вод глибінь,-
То втиште їх. З небес неначе ллється
Смола смердюча, море ж рине в небо
Гасити пломінь. О, як я страждала,
Узрівши муки інших! Вщент розбилось
Суденце славне, де були, напевне,
Шляхетні й чесні люди. О, цей крик
Пройняв мене! Нещасні, всі пропали!
Якби була всесильним богом я,
То звергла б море у земні безодні,
Щоб врятувать нещасний корабель,
А з ним і бідні душі.
Просперо Заспокойся,
Своєму серцю чулому скажи,
Що зла ніе сталось.
Міранда О, зловісний день!
Просперо Біди не сталось, Я розбурхав бурю
Заради тебе, дочечко єдина,
Бо ти не знаєш, ким ти є насправді,
Хто я такий, чому тут опинився.
Ні, я не тільки Просперо, твій батько,
І вбогої, печери оцієї
Господар вбогий.
Міранда Я питати вас
Не важилась.
Просперо Тепер прийшла пора,-
Повинен я про все тобі повісти.
Допоможи магічний плащ мій скинуть.
(Кладе плащ додолу)
Лежи,, мій чаре! Ти ж не плач, вгамуйся:
Оте страшне видовище, яке
Торкнулось чулих струн твойого серця,
Навмисне я своїм чаклунським вмінням
Так уладнав, що навіть волосинка
Не впала з голови отих людей,
Що їхні зойки з болем ти вчувала,
Бо думала, що гинуть. Тож сідай
І слухай те, що знать повинна.
Міранда Часто
Ви починали розповідь про те,
Хто я така, але змовкали раптом.
Домислитись сама я не могла,
А ви казали: "Стій, іще не час".
Просперо Цей час настав, він змушує тебе
Уважно слухать. Пам'ятаєш ти
Ті дні, коли ми не жили в печері?
Ні, ти не можеш пам'ятать — тобі
Минав, лиш третій рік.
Міранда Я пам'ятаю.
Просперо Що саме? Чи будинок, чи людей?
Скажи, який же образ найясніше
Зберігся в пам'яті?
Міранда Ті давні дні
Не дійсністю здаються, а сновиддям.
Та в пам'яті я дещо зберегла.
Я згадую: мене жінки гляділи,
Було їх п'ять.
Просперо Було їх більш, Мірандо,
Та як могла ти їх запам'ятати?
А що іще ти бачиш, зазирнувши
В туман минулого, в бездонність часу?
Якщо ти згадуєш часи, коли
Ще не жила тут — певно ж, пам'ятаєш
І те, як ми на острів цей дістались.
Міранда Ні, я цього чомусь не пам'ятаю.
Просперо Дванадцять літ тому, моя Мірандо,
Всього дванадцять літ тому твій батько
В Мілані був володарем могутнім
І герцогом.
Міранда То ви — не батько мій?
Просперо Твоя цнотлива мати називала
Тебе моєю донькою; твій батько
Був герцогом Міланським. По закону
Ти — спадкоємиця його.
Міранда О боже!
Яка ж недоля нас сюди загнала,
Чи, може, доля?
Просперо Так і так, дівчатко:
Недоля звідти вигнала, а доля
Нас привела сюди.
Міранда О, серце в мене
Спливає кров'ю! Скільки болю вам
Я завдала, згадавши про минуле.
Благаю вас, розповідайте далі.
Просперо Антоніо — мій рідний брат, твій дядько...
Запам'ятай, що може й рідний брат
Зрадливим бути. Я його й тебе
Любив незмірно й передав йому
Всю владу в краї, дужчому за інші.
Був Просперо державним вмінням славен,
Та він кохався у мистецтвах вільних
І всяких дивних потайних науках.
Отак, всю владу брату передавши,
Я захопивсь мистецтвом чародійства.
І далі й далі від державних справ
Відходив я. А твій підступний дядько...
Ти слухаєш?
Міранда Я слухаю уважно.
Просперо Навчився він задовольнять прохання:
Кому — відмовити, кого — наблизить,
Кого — прогнати. Слуг моїх і друзів
Переманив до себе. Я впізнати
Не міг їх згодом,— так вони змінились.
В руках тримав він всі ключі держави
І всі серця на свій настроїв лад;
Як плющ, сповив він дерево державне
І соки всі висмоктував із нього...
Уважно слухай, щоб запам'ятать!
Міранда О батьку мій, я слухаю.
Просперо Отож
Я, занедбавши всякі світські справи,
На самоті збагачував свій розум
Науками, чужими для юрби,
Та, зрікшись справ державних, в серці брата
Я намір злий збудив. Моя довіра,
Немов поблажливість до примх дитячих,
Зродила в ньому хитрощі й підступність,
Які дедалі глибшали, що більше
Я довіряв, а довіряв незмірно,
Упевнений у браті, як в собі.
Тим часом він, владуючи в державі,
Привласнював не тільки мій прибуток,
Але й шукав, де міг би обернути
Собі на користь всі мої права.
Він гріх вчинив, забувши, ким він є,
Повірив сам своїй брехні, немов
Є герцогом насправді, переплутав
Себе зі мною і занісся дуже,
Поводячись, як справжній князь. Зростала
Його пиха... Ти слухаєш мене?
Міранда Ця ваша повість і глухого зцілить.
Просперо Щоб не було різниці поміж тим,
Ким був, і тим, яким він прагнув стати,
Мій брат рішив сам панувать в Мілані.
А я, бідак? Моєї книгозбірні
Для мене досить, бо в державі більшій
Нездатен я і панувать. Піддавшись
Жадобі влади, змовивсь потаємно
Він з королем Неаполя, поклав
Йому платити данину щорічну,
І герцогську корону брат схилив
Перед вінцем бундючним короля,
Примусивши наш гордий вільний край
Зігнутись низько. Бідний мій Мілан!
Міранда О господи!
Просперо Дізналась ти про нього,
Що він накоїв, ким він став. Скажи,
Чи брату личить так чинити?
Міранда Гріх
Про рідну бабу щось лихе подумать,
Але бува, що й гідне лоно родить
Негідників.
Просперо А далі ось що сталось:
Король Неаполя, мій лютий ворог,
Прислухався до братових запевнень
І сам пообіцяв у нагороду
За те, що піде брат йому в підданці,
Позбавити мене й мою родину
Всіх привілеїв герцогських, віддавши
Моєму брату наш Мілан чудовий.
Тоді і взявсь Антоніо за діло:
По-зрадницьки він браму розчинив,
В Мілан своїх прихильників пустивши.
Ці посіпаки витягли вночі
Мене з тобою. Плакала ти.
Міранда Горе!
Не згадую, як плакала тоді,
Але тепер заплачу знов: є з чого.
Вже очі повні сліз.
Просперо Послухай далі,
А потім я іще скажу тобі,
Які ми справи маємо звершити.
Якби не це — навіщо і казать?
Міранда Чому ж вони тоді, тієї ночі,
Не вбили нас?
Просперо Питання влучне, доню,
Породжене моїм оповіданням.
Мене любив народ. Вони не сміли
Заплямувать себе моєю кров'ю,-
Вони хотіли злочин приховати
За начебто шляхетними ділами.
Тож похапцем вони нас потягли
І вивезли на кораблі у море,
А там пересадили силоміць
В гниле, старе суденце. Без вітрил,
Без щогл і весел. Звідтіля й щури
Уже втекли. Отам нас полишили,
Щоб ми благали милості у хвиль,
Які наш човник, ревучи, швиргали,
Та ще в вітрів просили співчуття
Зітханнями, й у відповідь вони
Зітхали співчутливо — нам на шкоду,
Бо гнали нас все далі в море.
Міранда Леле!
Ви мучились зі мною!
Просперо Ти, мов ангел,
Мене порятувала.
1 2 3 4 5 6 7