Бабине літо

Переклад: Юрій Покальчук

Аби ж то знаття, як ліпше повести розповідь: чи то від першої особи, чи то від другої, а може, вжити третю особу множини або взагалі вдатися до якогось штукарства, всім читачам на подив. От хоча б закрутити ось так: "Я дивлюся — місяць сходить" або так: "Нам, мені очі болять на самому денці", а надто ось так: "Ти, блондинка, були хмари, що й нині біжать перед моїми, твоїми, вашими, нашими лицями…" Кат його зна!

Мабуть, найкращий вихід — податися до бару й хильнути пива, а машинка хай собі клацає оповідання, як сама знає (я ж одразу друкую на машинці). Далебі, не брешу, це найкращий вихід, адже оповідання буде про "контакс" (у мене "контакс" 1:1,2), і цілком ймовірно, що одна машина знає про іншу куди більше, ніж я, ти і вона, білява жінка біля парапету і ці хмари. Та все це сказано, щоб дотепніш було, адже ясно: варто мені встати з-за столу, як мій "ремінгтон" застигне, скам'яніє з тією подвоєною затятістю, яка є в усіх нерухомих речах, які ми звикли бачити в русі. Як не крути, а доведеться мені писати самому. Хтось з нас повинен писати, і хай краще я, оскільки я вже помер і можу бути зовсім неупередженим. Хай краще я, бо мої очі не бачать нічого, крім неба, і ніхто не заважає мені думати, не заважає писати (ось пливе хмара з сірою облямівкою), не заважає порпатися у власній пам'яті. Хай — я, оскільки я вже вмер, але я живий, атож, тут нема ніякого трюку, і все згодом з'ясується. Адже треба з чогось починати, і я почав з того, що звершилося, з найдальшого кінця, тобто від початку, і, зрештою, так і слід починати будь-яке оповідання.

А власне, чому я все питаю себе, чи треба взагалі розповідати про це? Якби ми питали себе, навіщо робимо те, що робимо, якби людина могла переконливо відповісти сама собі, навіщо вона, скажімо, погодилася піти на вечерю (а зараз пурхнув голуб і, здається, горобець), якби вона знала, чому в неї лоскоче в животі, тільки-но їй розкажуть анекдот. Чому кортить розповісти цей анекдот товаришам по службі? Чому людина не може спокійно працювати, поки не розповість анекдот?

Як на мене, досі ніхто до пуття цього не розтлумачив, і краще дати вихід тому, що тебе розпирає, викласти все, як було. Адже, власне кажучи, нікому не соромно дихати чи взувати черевики — це річ загальнолюдська. А ось коли трапляється щось незвичайне, як от, наприклад, у черевик заліз павук або в легенях чути дивний тріскіт, ніби скло лопнуло, тут уже кожний квапиться розповісти, розповісти співробітникам чи лікареві… "Ох, пане докторе, коли я вдихаю…" Розповісти, та й усе, розповісти, аби лиш позбутися цього прикрого лоскотання в животі.

А що вже ми взялися за розповідь, то треба подбати про якийсь склад і лад. Передусім доведеться спуститися сходами цього будипку і потрапити в сьоме листопада. що було рівно місяць тому, в неділю. Отож-бо спускаємося з шостого поверху, і нас зустрічає неділя і небувале для паризької осені сонце. В такий день особливо кортить блукати містом, придивлятися до всього і фотографувати. (Адже ми фотографи, вірніше, я — фотограф).

Знаю, найважче раз і назавжди визначити, як будувати оповідання. Про це вже мова йшла, але я но боюся повторюватись. Вся морока в тому, що тут но розібратися, хто, власне, в ролі оповідача: я чи те, що сталося, або ж те, що я зараз бачу: хмари, хмари, а часом — голуб… А може, я просто розкажу правду, яка залишиться тільки моєю правдою, і тоді вона потрібна лише мені одному, і лише на те, щоб покласти край цьому дурному лоскотанню в животі, покласти край якнайшвидше — та й годі!

Ні, треба розповідати неквапливо — і все стане на свої місця. А якщо моє місце заступить хтось інший, якщо мені не буде чого сказати, якщо пропадуть хмари і з'явиться врешті щось зовсім інше? (Адже не можна, щоб людина тільки й бачила, що хмари та іноді — голубів). І що мені поставити після всіх цих "якщо"? Як правильно завершити фразу? Але якщо я почну ставити запитання — нічого не вийде, краще заспокоїтися і вести розповідь далі. А раптом вона стане відповіддю принаймні для когось одного, хто її прочитає!

Роберто Мішель, наполовину француз, наполовину чілієць, професійний перекладач, а на дозвіллі — фотограф-аматор, вийшов з будинку номер одинадцять, по вулиці Мосьє-ле-Пренс. Було це сьомого листопада цього року (зараз повзуть дві маленькі хмарки з сріблястими крайками). Три тижні поспіль він перекладав трактат про касації та апеляції, написаний Хосе Норберто Альенде, професором університету в Сантьяго. В Парижі рідко дмуть вітри, але на розі вітер іноді кружляє, вихориться гвинтом і зухвало б'є в старі дерев'яні жалюзі, за якими ховаються жінки і гомонять про те, яка нестійка стала погода. А того дня було і сонце: осідлавши вітер, воно носилося містом на втіху паризьким котам і мені — я міг вештатися по набережній Сени і фотографувати тюрму Консьєржері і церкву Сент-Шанель. Не було ще й десятої години, я підрахував, що об одинадцятій буде добре світло, найвище в осінні дні. Щоб згаяти час, я рушив до острова Сен-Луї, потім побрів по набережній Ке д'Анжу і зупинився поглядом на особняку Отель де Лозен. Я не проминув нагоди прочитати улюблені рядки Аполлінера, його вірші згадуються мені завжди, як я проходжу повз цей будинок (а ліпше б згадати іншого поета, але Мішель такий упертюхі). Зненацька вітер стих і сонце стало удвічі більше (я хотів сказати — удвічі тепліше, та це, врешті, те саме). Я присів на парапет і нарешті відчув, яким щасливим зробив мене цей недільний ранок.

Є чимало способів долати тоскне Ніщо, і не останній — фотосправа. Але вчитися фотографувати треба змалку, оскільки без уміння зосереджуватися, без окоміра, доброго смаку і чіпких пальців — нічого не вийде. Йдеться не про те, щоб робити, як газетні репортери, фототрюки чи вчасно схопити безглуздий силует якогось достойника на виході з урядового особняка на Даунінг-стріт, номер десять. Це вже справа інша. Річ у тім. що з добрим апаратом у руках просто гріх, смертний гріх проґавити спалах сонячного промінчика, що зблиснув на поверхні старого каміння, або дівчинку з розмаяними косами, що біжить з булками та пляшкою молока. Мішель давно збагнув, що фотограф не може дивитися на світ власними очима: підступна камера нав'язує йому своє бачення (а зараз пливе велика хмара, майже чорна). Проте Мішель знав — що правда, то правда: варто йому вийти на вулицю без "контакса", і зразу прийде безтурботність, і світ поза кадром, і світло без діафрагми і витримки 1/250. Та ось і зараз (яке то безглузде слово "зараз", яка брехня!) я сидів собі гарнесенько на поручнях, дивлячись на червоні і чорні суденця, і мені н на думку не спадало, як би це умістити в кадр для доброго знімка; просто мене, нерухомого в часі, несло кудись разом з усім, що існувало довкола. І вже й вітер не віяв.

Потім я рушив набережною Бурбонів аж до самого кінця острова, де в мене е улюблений куточок — гарний, точніше, просто затишний, скверик (затишний тому, що маленький, а не тому, що схований, бо, навпаки, він увесь відкритий до річки і неба). Скверик був безлюдний: тільки одна парочка і, звісно, голуби. Може, одного з цих голубів я й бачу зараз. Стрибком я всівся на парапет, і мене сповило, обплело проміння листопадового сонця, я підставляв йому то обличчя, то вуха, то руки (рукавиці мої лежали в кишені). Я не мав ані найменшої охоти фотографувати і знічев'я закурив. Саме тоді, як я клацав запальничкою, мій погляд і затримався на хлопцеві.

Ті, хто спершу мені видалися парочкою, нагадували швидше матір з сином, хоча мені відразу стало ясно, що це не мати з сином, а парочка, парочка саме в тому значенні цього слова, яке ми маємо на увазі, коли двоє — він і вона — стоять, пригорнувшись одне до одного, біля парапету або обіймаються на садовій лаві. Задля цікавості мені закортіло довідатися, чому хлопець такий збурений, ну, просто таки наляканий стригунець чи загнаний заєць… То обидві руки в кишенях, то скине їх до обличчя одну по одній, то водить пальцями по чубу, то стане так, то так. І всього його ніби поривало тікати, і в кожному його русі проступав страх, якийсь особливий, стидкий страх.

Було це так очевидно — вони стояли за п'ять метрів від мене, а на острові нікого, крім нас трьох, — що переляканий хлопець цілком поглинув мою увагу, а блондинку попервах я навіть не помічав. Тепер, розмірковуючи про все, я бачу цю біляву жінку значно краще, ніж у ті хвилини, коли вона стояла до мене обличчям; і коли я почав здогадуватися, що відбувалося з хлопцем, я надумав залишитися й простежити, що буде далі. Вона раптом рвучко, наче мідяний флюгер на даху, обернула голову, і переді мною з'явились її очі, насамперед очі). Вітер відносив убік слова, вірніше, шепіт цих двох.

Власне кажучи, якщо я й умію щось у житті, то це дивитися, хоча дивись, не дивись, — скрізь буде наліт фальшу, бо споглядання як таке кидає нас без усякої підстраховки за межі власного "я", інша річ — нюх або… (Годі-бо, наш Мішель завжди перескакує з одного на інше, весь час його треба стримувати). Так чи інак, якщо пам'ятати про цей фальш, то дивитися можна, можна навіть довіритися власним очам. Головне тут вирішити: дивишся ти чи дивляться на тебе, а потім — зірвати зайву, непотрібну оболонку з усього. Завдання важке, що й казати.

Значно більше запам'ятався мені хлопець на фото (потім буде все зрозуміло), ніж там, біля річки, а от жінку я пам'ятаю чудово, вона так і стоїть переді мною — тендітна, ставна (два недоречні, непотрібні тут слова), в хутряному манто, майже чорному, майже довгому, майже розкішному. Дужий вітер весь недільний ранок, видно, розмаював її волосся, що облямовувало білість і присмерк (ще два недоречні слова) її обличчя. І в цій плутанині волосся — чорні очі, ну такі очі, що ти перед ними сам-один на всьому білому світі. Но очі, а два кібці, що каменем кидаються на здобич, два стрибки в порожнечу, два спалахи зеленої твані. Це в пишу не про очі, а просто мені хочеться збагнути, ось я й сказав: два спалахи зеленої твані.

Справедливо буде відзначити, що хлопець був таки добре вдягненим. Правда, я ладен заприсягтися, що жовті рукавички належали його старшому братові, очевидно, студентові юридичного факультету або інших суспільних наук.