Інше небо

Переклад: Юрій Покальчук

Ces yeux ne t'appartiennent pas… ou les as-tu pris?[1]

… IV, 5.

1

Іноді я думав, що все пливе, перетворюється, тане, переходить само по собі з одного в інше. Кажу — думав, але, хоч як це безглуздо, маю надію, що це ще станеться зі мною. І от, хоча соромно блукати містом, коли в тебе родина і служба, іноді повторюю подумки, що, мабуть, уже пора вернутися до свого кварталу і забути про біржу, де я служу, і, якщо трохи пощастить, зустріти Жозіану і залишитися у неї на цілу ніч.

Хтозна-відколи я це собі повторюю, і мені нелегко, адже був час, коли я ні про що не думав, і варто було тільки торкнутися плечем уявної межі іншого повітряного кола, як з тобою стаються несподівані пригоди. Підеш пройтися, як ходять городяни, в яких є улюблені вулиці, і опиняєшся врешті майже завжди в чарівному царстві критих галерей: чи не тому, що галереї і завулки були завжди для мене таємною батьківщиною? Наприклад, галерея Гуемес, місце двозначне, де стільки років тому я скинув з плечей дитинство, ніби старий плащ. Року двадцять восьмого ця галерея була зачарованою печерою, де невиразні зблиски гріха змішувалися для мене із запахом м'ятних карамельок, і вкчірні газети волали про убивства, і горіли вогнібіля входу до підвалу, де йшли безконечні фільми реалістів. Жозіани тих років дивилися на мене насмішкувато і по-материнському, а я, з двома сентаво в кишені, ходив, як дорослий, заламавши капелюха, встромивши руки до кишень, і курив, бо вітчим напророчив мені, що я осліпну від сигарет. Найкраще я пам'ятаю запахи, і звуки, і чекання, і спрагу, і кіоск, де продавали журнали з голими жінками та адресами удаваних манікюрниць. Мене вже тоді вабило до гіпсового неба галерей, до брудних віконець, до штучної ночі, яка не відала, що поруч — день і по-дурному світить сонце. З удаваною недбалістю я зазирав у двері, за якими ховалися таємниці таємниць і ліфт піднімав людей до венерологів або й вище, у той уявний рай, до жінок з сумнівною мораллю і легкою поведінкою, як про них пишуть газети. Там лікери, переважно зелені, в маленьких чарках, і лілові кімоно, і пахне там, як із крамничок (як на мене — вельми шикарних), що сяють у пітьмі галерей безкінечною низкою вітрин, де є і кришталеві вази, й коробочки, і рожеві лебеді, і темна пудра "Рашель", і щітки з прозорими ручками.

Мені і тепер нелегко увійти до галереї Гуемес, щоб розчулено і водночас з легкою іронією не згадати юні роки, коли я мало не загинув. Чари минулого не тьмяніють, і я любив блукати знічев'я, знаючи, що от-от ввійду у світ критих галерей, де кожна темна, запилюжена крамничка вабила мене більше, ніж вітрина широких нахабних вулиць. Ввійду в Галері Вів'єн або в Пасаж де Панорамі, де стільки глухих кутів і завулків, що ведуть до крамнички букіністів або до бюро подорожей, що не продало жодного квитка: в маленький світ, що обрав ближнє небо, де шибки брудні, а гіпсові статуї простягають вам гірлянду; в Галері Вів'єн, за два кроки від буднів вулиці Реомюра або біржі (я на біржі служу). Ввійду в мій світ, — я і не знав тоді, а він таки був мій, — коли на розі Гуемсо я рахував студентські копійки і прикидав, піти мені в бар-автомат чи купити книжку або карамельок у прозорій обгортці; і курив, кліпаючи від диму, і торкався у глибині кишені до пакетика з невинною етикеткою, купленого з награною недбалістю в аптеці, куди заходять одні чоловіки, хоча й не сподівався використати його; надто я був бідний і надто по-дитячому виглядав.

Моя наречена Ірма ніяк не розумів, чому я люблю блукати поночі центром міста і його південними кварталами; а якби вона знала, що особливо я люблю Гуемес, то страшенно здивувалася б. Для неї, як і для матері, немає ліпшого місця, ніж диван у вітальні, і ліпшої розваги, ніж кава, лікер і те, що називається бесідою. Ірма — найсумирніша з жінок; я ніколи не розповідав їй про те, чим живу, і тому, напевне, стану добрим чоловіком і добрим батьком, чиї діти, до речі, будуть чудовими внуками для моєї матері. Напевне, так і узнав я Жозіану — ні, не тільки через те, адже ми могли зустрітися і на бульварі Пуассоньє або на Рю-Нотр-Дам-де-Віктуар, а насправді ми вперше глянули одне на одного в самих надрах Галері Вів'єн, у затінку гіпсових статуй, що тремтіли в газовому світлі (вінки тріпотіли в запилюжених пальцях муз), і я одразу зрозумів, що тут її місце і не важко її зустріти, якщо ти буваєш у кав'ярні і знайомий з візниками. Можливо, це випадково, але ми зустрілися з нею, коли в світі високого неба, в світі без гірлянд, ішов дощ, і я вважав це знаком і не подумав, що просто зіткнувся з тутешньою повією. Потім я узнав, що в ті дні вона не відходила від галереї, бо знову пішли чутки про звірства сексуального маніяка Лорана і їй було страшно. Страх надав їй особливого чару, вона трималася боязко, але не приховувала, що я їй дуже подобаюся. Пам'ятаю, вона дивилася на мене і недовірливо, й палко і розпитувала якомога байдужіше, а я не вірив собі і радів, що вона мешкає тут же, нагорі, і просився піти до неї, а не в готель на вулиці Сантьє, хоча там вона багатьох знала і їй було б спокійніше. Потім вона повірила, і ми сміялися вночі з того, що я міг виявитися лиходієм Лораном. Мансарда була достоту як у дешевій книжці, а Жозіана така чарівна і так боялася душителя, що лякав Париж, і пригорталася до мене, коли ми обговорювали його лиходійства.

Мати завжди знає, коли я не почував вдома, і, хоча нічого не скаже (це було б просто безглуздо), два дні дивиться на мене чи то боязко, чи то ображено. Я чудово розумію: Ірмі вона не пробалакається; але все ж набридло — материнський нагляд вже ні до чого, а особливо прикро, що врешті саме я з'явлюся до матері з квітами або коробкою цукерок, і з цього само собою стане ясно: сварка закінчена і син-парубок знову живе при мамі, і все у нього, як у людей. Жозіана раділа, коли я описував їй ці пригоди, і там, у нашому царстві галерей, вони стали часткою нашого життя так само просто, як і їхній герой. Жозіана вельми шанувала родинні почуття і поважала усякі свояцтва і родичання; я не вельми люблю конфіденційні звіряння, але про щось говорити треба, а все, про що розповідала вона, було вже обговорено не раз, ось ми і поверталися майже неминуче до моїх парубоцьких проблем. Було і ще одне, що нас зближувало, і в цьому мені теж пощастило, Жозіана любила галереї — чи тому, що там мешкала, чи тому, що там було тепло і сухо (ми познайомилися на початку зими, падав ранній сніг, а в галереях у нас було весело і його не помічали). Ми ходили удвох, коли в неї залишався час, тобто коли один чоловік (вона не хотіла називати його) мав гарний настрій і відпускав її розважитися. Ми мало говорили про нього — я запитував, звісно, а вона, звичайно, брехала про ділові взаємини, та само собою було очевидно, що він — її опікун чи господар, і досить розумний, щоб залишатися в тіні. Потім я вирішив, що він радий, коли я ходжу з Жозіаною, бо в ті дні всі особливо боялися: загроза Лорана як ніколи нависала над кварталом після його нового злочину на Рю д'Абукір, і вона, бідолашка, не посміла б у темряві віддалятися від Галері Вів'єн. Власне, мені годилося б дякувати і Лорану, і господареві; через ці страхи я блукав з Жозіаною переходами, зазирав у кав'ярні і все більше розумів, що стаю приятелем дівчини, з якою, здавалося б, нічим не зв'язаний. Ми говорили дурниці, мовчали і потроху, поступово переконувалися в нашій ніжній дружбі. Я звикав до чистої маленької комірчини, що так вписалася в галереї. Спершу я піднімався ненадовго, у мене не вистачало грошей на ніч, її чекав інший, багатший, і я нічого не встигав розгледіти, а згодом, удома, де єдиною розкішшю були журнали і срібний чайник, згадував, і нічого не пам'ятав, крім самої Жозіани, і засинав, ніби вона ще була в моїх обіймах. Але з дружбою прийшли і права; а може, Жозіана умовила господаря, і він дозволив їй залишати мене на ніч, і її кімната почала заповнювати перерви у наших не завжди легких бесідах. Усі ляльки, усі картинки, всі дрібнички оселилися в моїй пам'яті і допомагали жити, коли я повертався додому і говорив з матір'ю або з Ірмою про політику і про хвороби.

Потім прийшли й інші справи, наприклад, вималювався невиразний обрис того, кого вона називала американцем, але спершу все довкола заповнив страх перед тим, хто, якщо вірити газетам, звався Лораном-душителем. Якщо я наважуюся згадати Жозіану, я бачу, як ми входимо в кав'ярню на Рю-де-Женер, сідаємо на малиновий плюш, вітаємося з друзями, і зразу спливає Лоран, усі тільки про нього й говорять, а я утомився за день від роботи і від того, що на біржі, н перервах, колеги і клієнти теж говорили про його останнє дитинство, і я думав, чи скінчиться цей важкий сон, та 6уде знову так, як, за моїми уявленнями, було тут інакше, до часів Лорана (хоча тоді мене ще тут не було), чи моторошним вибрикам цього привида нема кінця-краю. А найгірше — кажу я Жозіані, замовивши грогу, який видається вкрай необхідним у холодну снігову погоду, — найгірше, що ми його не знаємо і звемо Лораном, бо одна ясновидиця з площі Кліші видивилася в своїй скляній кульці, як убивця писав кривавими пальцями власне ім'я, а газети не хочуть суперечити тому, у що вірить народ. Жозіана не дурна, але ніхто не переконає її, що лиходія звати інакше, і нема чого сперечатися з нею, коли, злякано кліпаючи синіми очима, вола дивиться ніби ненароком на хлопця, високого і сутулого, який ввійшов до кав'ярні і, не вітаючись ні з ким, прихилився до стойки.

— Можливо… — погоджується вона із моїм нашвидку придуманим втішенням, — а підніматися мені одній. А якщо вітер задмухне свічку, коли я буду на сходах… Темно, я одна… як подумаю про таке…

— Ти рідко коли ідеш одна, — сміюсь я.

— Ось тобі смішно, а буває, надто у сніг або в дощ, ідеш під ранок…

Вона розписує, як він причаївся на площадинці або, не приведи господи, в кімнаті (двері він відчинив універсальною відмичкою). За сусіднім столом здригається Кікі, і її роблений зойк відлунюється у дзеркалах. Нас, чоловіків, дуже веселить цей кокетливий страх, і ми поблажливо і поважно охороняємо подружок.