Південна автострада

Gli automobilisti accaldati sembrano

non avere storia... Come realta, un ingorgo

automobilistico impressiona ma non ci dice gran ehe.

Arrigo Benedetti, "L'Espresso", Roma, 21, 6. 1964 .

Спочатку дівчина в "Дофіні" наполягала на тому, щоб вести відлік часу, хоча інженерові в "Пежо 404" було вже все одно. На годинник подивитися міг будь-хто, але здавалося, що час, прив'язаний до правого зап'ястка, чи bip bip радіо вимірюють щось інше, що вони є часом тих, хто не вчинив цієї дурниці — вирішив у неділю по обіді вертатися в Париж південною автострадою, і ось тепер, проминувши лише Фонтебло, змушений рушати з місця, гальмувати — шість рядів автомобілів з кожного боку (бо ж відомо, що по неділях автострада повністю віддається у розпорядження тих, хто повертається у столицю) — заводити двигун, просуватися вперед на три метри, зупинятися, вести балачки з двома черницями в "2НР" праворуч, з дівчиною в "Дофіні" ліворуч, дивитися в дзеркало заднього огляду на блідого чоловіка за кермом "Каравелли", з іронією заздрити пташиному щастю подружньої пари в "Пежо 203" (що іде позаду "Дофіна" дівчини), яка бавиться зі своєю донечкою, жартує і ласує сиром, час від часу страждати від сплесків роздратування двох молодиків у "Сімці", яка їде попереду "Пежо 404", і навіть виходити з авто під час зупинок, розвідувати, що діється довкола, не відходячи надто далеко (тому що ніколи не знаєш, в який момент автомобілі, що попереду, поновлять рух і треба буде бігти назад, аби ті, що позаду, не розпочали зливу сигналів і образ); і так порівнятися з "Таунусом", що їде попереду "Дофіна" дівчини, яка щомиті позирає на годинник, перекинутися кількома сповненими гіркою іронією фразами з двома чоловіками, що подорожують з білявим хлопчиком, який саме за таких обставин щосили розважається тим, що вільно водить свій іграшковий автомобільчик по сидіннях і задній панелі "Таунуса", чи зважитися і пройтися ще трохи вперед, оскільки не схоже, що автомобілі попереду збираються знову рушити вперед, і з деяким співчуттям спостерігати за стареньким подружжям в "ID Сітроен", схожому на велетенську фіолетову ванну, в якому старенькі ніби пливуть, він — спершись ліктями на кермо з виразом терплячої втоми, вона — гризучи яблуко, не стільки з апетитом, скільки для того, аби чимось себе зайняти.

Вчетверте зіткнувшись з усім цим, проробивши все це, інженер вирішив більше не виходити з авто, сподіваючись, що поліція якось розчистить цей затор. Серпнева спека на ту пору збиралася десь на рівні шин, від чого стояння на одному місці ставало дедалі виснажливішим. Усе довкола — це був запах бензину, нетерплячі вигуки молодиків у "Сімці", відблиски сонця від скла і хромованих частин і, до повного щастя, дратівливе відчуття ув'язнення посеред цілого лісу автомобілів, призначення яких — швидкий рух. Інженерів "404" їхав у другому ряді справа, якщо рахувати від лінії, що розділяла дві дорожні смуги, отож праворуч від нього було чотири автомобілі, а ліворуч — сім, хоча насправді він міг чітко бачити лише вісім навколо нього та їх пасажирів, на яких він уже так надивився, що його мало не нудило. Зі всіма переговорив, за винятком хлопців у "Сімці", які здалися йому неприємними; час від часу ситуація обговорювалася до найменших деталей, і загальне враження було таким, що до Корбей-Ессона вони просуватимуться зі швидкістю черепахи чи навіть повільніше, а між Корбеєм і Жувісі рух пришвидшиться, як тільки гелікоптерам і мотоциклістам вдасться пробити затор у найгіршому його місці. Уже ні в кого не залишалось сумнівів, що десь поблизу мала статися якась дуже серйозна аварія — єдине пояснення такої неймовірної повільності. І разом з цим — уряд, спека, податки, управління дорогами, одна тема вслід за іншою, три метри, ще одна банальна істина, п'ять метрів, сентенційна фраза чи стримане прокляття.

Двом черницям у "2НР" треба було приїхати у Мілі-ля-Форт перед восьмою, оскільки вони везли кошик з городиною для кухні. Подружжю в "Пежо 203" понад усе важило не пропустити телепередачу о 9:30. Дівчина в "Дофіні" сказала інженерові, що їй байдуже, приїде вона в Париж раніше чи пізніше, але скаржиться вона з принципу, бо їй видається просто знущанням нав'язувати тисячам людей режим каравану верблюдів. На думку інженера, за останні кілька годин (була вже, мабуть, майже п'ята, але спека шмагала усіх немилосердно) вони просунулись уперед приблизно на п'ятдесят метрів, але один із чоловіків, які їхали в "Таунусі", що підійшов побалакати, ведучи за руку хлопчика з його іграшковим автомобільчиком, іронічно вказав йому на крону одинокого платана, а дівчина в "Дофіні" згадала, що цей платан (якщо це не був каштан) перебував на тому ж рівні, що й її авто вже стільки часу, що навіть не варто було дивитися на наручний годинник, бо однаково заплутаєшся в нічого не вартих підрахунках.

Сутінки ніяк не наставали, вібрування сонця над автострадою й автомобілями доводило до нестями, аж до нудоти. Чорні окуляри, змочені одеколоном хустинки на головах, імпровізовані засоби, щоб захиститися від сонця, уникнути різкого відблиску чи клубів вихлопного газу при кожному рушанні, з'являлися й удосконалювалися, ставали предметом спілкування і коментарів. Інженер знову вийшов з авто, щоб розім'яти ноги, перекинувся кількома словами з парою — на вигляд селянами — в "Аріані", що стояв перед "2НР" черниць. За "2НР" стояв "Фольксваген" із солдатом і дівчиною, що були схожі на молодят. Третій від узбіччя ряд його вже не цікавив, бо треба було б відійти від "404" на небезпечну відстань. В очах мерехтіло від кольорів та форм — "Мерседес Бенц", "ID", "4R", "Ланчія", "Шкода", "Морріс Мінор", повний каталог. Ліворуч, вздовж протилежного полотна тяглися ще одні неосяжні хащі: "Рено", "Англія", "Пежо", "Порш", "Вольво"; це було настільки монотонним, що врешті-решт, після того як він побалакав з пасажирами "Таунуса" і зробив невдалу спробу обмінятися враженнями з самотнім водієм "Каравелли", йому не залишалось нічого іншого, як повернутися у свій "404" і поновити попередню розмову про час, відстані і кінофільми з дівчиною в "Дофіні".

Деколи, прослизнувши поміж автомобілями з протилежного боку дороги чи з крайніх рядів справа, з'являвся хтось із чужинців і приносив із собою якусь новину, скоріш за все неправдиву, яка передавалася від авто до авто вздовж усіх цих розпечених кілометрів. Чужинець насолоджувався успіхом своїх повідомлень, стуканням дверцят, коли пасажири кидалися коментувати те, що сталося, але за якусь мить чувся клаксон чи запуск двигуна, і чужинець біг геть, було видно, як він робить зиґзаґи поміж автомобілями, щоби знову сісти у свій і не наразитися на праведний гнів усіх довколишніх. За увесь час по обіді так стало відомо про те, що біля Корбею зіткнулися "Флоріда" і "2НР" — троє мертвих і одна поранена дитина; про подвійне зіткнення "Фіата 1500" з фургоном "Рено", який, у свою чергу, зім'яв "Остін" з купою англійських туристів; про те, що перекинувся автокар, який їхав з аеропорту "Орлі", переповнений пасажирами літака, який прилетів з Копенгагена. Інженер був упевнений, що усе це або майже усе — неправда, попри те, що щось серйозне таки мало статися поблизу Корбея чи навіть на під'їзді до Парижа, коли дорожній рух паралізувало аж сюди. Селяни в "Аріані", які мали ферму поруч з Монтере і добре знали цю місцевість, розповідали про іншу неділю, коли рух було зупинено на п'ять годин, але той час починав здаватися зовсім незначним зараз, коли сонце, сідаючи по лівий від дороги бік, вивергало на кожне авто останню лавину оранжевої галярети, від якої закипав метал і темніло в очах, і хоча б раз крона якогось дерева накрила усе собою чи інша тінь, що ледь виднілася вдалині, наблизилася, аби по-справжньому можна було відчути, що колона рухається, хоча б ледь-ледь, навіть якщо потрібно постійно зупинятися й рушати, різко тиснути на гальма і жодного разу не виходити з першої швидкості, з образливого розчарування, що мусиш знову і знову переводити ручку коробки передач у нейтральне положення, ножне гальмо, ручне гальмо, стоп і так знову, і знову, і знову.

В якийсь момент, ситий по саму зав'язку бездіяльністю, інженер вирішив скористатися однією особливо нескінченною зупинкою і перейтися рядами автомобілів зліва і, залишивши "Дофін" позаду, побачив "DKW", ще один "НР", "Фіат 600" і спинився біля "Де Сото", щоб обмінятися враженнями із занепокоєним туристом з Вашингтона, який майже не розумів по-французьки, але неодмінно мусив бути на Пляс де Опера о восьмій, you understand, ту wife will be awfully anxious, damn it . Говорилося про все потроху, коли чоловік, на вигляд комівояжер, вийшов з "DKW", щоб розповісти їм новину, яку хтось приніс незадовго перед тим — посеред самої автостради розбився "Піпер Каб", є кілька мертвих. Американцеві на "Піпер Каб" було глибоко наплювати, як і інженерові, який, зачувши хор сигналів, кинувся назад до "404", на ходу переповідаючи новину чоловікам у "Таунусі" і подружжю в "203". Детальніші пояснення він приберіг для дівчини в "Дофіні" і виклав їх, доки машини поволі просувалися на кілька метрів уперед (тепер "Дофін" трохи відставав від "404", пізніше, можливо, буде навпаки, але насправді всі дванадцять рядів рухалися практично одним блоком, немов якийсь невидимий жандарм у глибині автостради наказував їм рухатися вперед синхронно, щоб ніхто не міг отримати переваги). "Піпер Каб", мадемуазель, це такий маленький прогулянковий літак. A-а. Що за ідея — розбиватися посеред автостради в неділю по обіді. Ось таке воно. Якби принаймні у цих проклятих авто було не так спекотно, якби ці дерева праворуч нарешті опинилися позаду, якби остання цифра на лічильнику кілометрів нарешті впала у свою чорну дірочку, замість того, щоб і далі висіти, немов прив'язана за хвіст, до безконечності.

Якоїсь миті (вже починало поволі вечоріти, обрій автомобільних дахів забарвився в бузковий колір) величезний білий метелик сів на вітрове скло "Дофіна"; дівчина й інженер замилувалися його крильцями в коротку і чарівну мить його відпочинку; з тугою дивилися вони, як він відлітає, пролітає над "Таунусом", над фіолетовим "ID" старенького подружжя, летить до "Фіата 600", якого вже майже не видно з "404", повертається до "Сімки", де рука мисливця безуспішно спробувала його впіймати, привітно тріпоче крильцями над "Аріаном" селян, які.