Сонце, місяць, вітер і прекрасна Уляна

Жили собі король з королевою, і були в них три дочки-втіхи та один син. Поїхали якось король з королевою своє королівство оглянути. Але перед тим, як вирушити в дорогу, король звелів синові добре за сестрами дивитися й не пускати їх нікуди й на крок. Син пообіцяв, і король з королевою спокійно поїхали.

Другого дня, рівно ополудні, хтось постукав у вікно й гукнув:

— Янку, Янку, молодий принце, віддай за мене свою найстаршу сестру!

То був Сонце-король.

Почув це Янко, покликав свою найстаршу сестру й питає:

— Ти заміж, бува, не хочеш?

— Хочу,— відповіла сестра.

— Ну, тоді йди! — мовив Янко, узяв сестру й подав у вікно Сонцю-королю; той посадив її в сонячну карету й повіз до себе додому.

Коли настав вечір, хтось знову постукав у вікно й гукнув:

— Янку, Янку, молодий принце, віддай за мене свою середульшу сестру!

То був Вітер-король. Почув це Янко, покликав свою середульшу сестру і питає:

— Ти заміж, бува, не хочеш?

— Хочу,— відповіла сестра.

— Ну, тоді йди,— мовив Янко, узяв сестру й подав у вікно Вітрові-королю; той здійнявся разом з нею мало не під самі хмари й відніс до себе додому.

Вночі знов хтось постукав у вікно й гукнув:

— Янку, Янку, молодий принце, віддай за мене свою найменшу сестру!

То був Місяць-король.

Янко покликав свою найменшу сестру і, вже ні про що не питаючи, подав її у вікно Місяцеві-королю; той узяв принцесу за руку й по срібному мосту повів до себе додому.

Незабаром повернулися батьки, і Янко вийшов їм назустріч сам, без сестер. Король і королева запитали, де ж це сестри.

— А я їх усіх трьох заміж повіддавав,— відповів Янко.

— Ой лишенько,— забідкались король з королевою,— за кого ж ти їх повіддавав?

— Найстаршу — за Сонце-короля, середульшу — за Вітракороля, а найменшу — за Місяця-короля.

— Ну, коли ти повіддавав їх за таких королів, тоді все гаразд,— усміхнувся батько, задоволений синовим вчинком, а королева сумно зітхнула, бо їй було дуже прикро, що вона не справила дочкам весілля.

Трохи перегодя Янко каже батькові:

— Піду я, тату, своїх сестер провідати, подивлюся, де вони, як їм там живеться. До того ж, мені хочеться і світу трохи побачити.

— Ну що ж, іди і нехай тобі щастить,— сказав батько.

Мати теж не затримувала його, коли почула, що він хоче сестер провідати.

І вирушив наш Янко в дорогу: довго ходив він пустелями та густими лісами, аж поки нарешті вийшов у чисте поле, все вистелене людськими кістками.

"Що за нечиста сила так тут походила?" — подумав Янко, підійшовши до побоїща й піднявши людський череп.

— Нас порубала дужа панна, прекрасна Уляна,— мовив череп.

— І за що ж вона вас порубала?

— А за те, що наш король хотів здобути її силою, але не зміг. За це вона і всіх нас, і короля порубала.

Поклав Янко в траву череп і пішов далі. Приходить на друге поле — і бачить те саме, що й на першому: все воно вистелене людськими кістками.

Підняв він один із черепів і питає:

— Хто ж це вас усіх тут порубав?

— Дужа панна, прекрасна Уляна. А порубала вона нас за те, що наш король хотів силою її здобути, але не зміг,— відповів череп.

Поклав Янко і другого черепа в траву і пішов далі. Приходить на третє поле, а воно все мертвими тілами вкрите.

— Ой, хто ж це вас, люди добрі, повбивав? — вигукнув Янко, нахилившись до мертвого воїна.

— Порубала нас дужа панна, прекрасна Уляна,— відповів той.— А вчинила вона так через те, що наш король хотів силою здобути її, але не зміг.

— А де живе ця прекрасна Уляна? — запитав Янко.

— За он тією долиною, в мармуровому замку.

Пішов Янко далі, а коли долина, в якій лежало порубане військо, лишилася позаду, раптом побачив перед собою прекрасний мармуровий замок.

Увійшов він до замку, але ніде не зустрів ні душі. Дивиться — а на стіні меч висить, б'ється в піхвах, хоче вискочити.

— Ну, коли тобі не виситься на стіні, ходи до мене,— сказав Янко.

Узяв він цього важкого меча, махнув ним над головою, потім почепив собі на пояс, а на його місце повісив свій меч.

Тільки-но він устиг вкласти новий меч у піхви, як до зали раптом увійшла прекрасна Уляна. Вклонилися вони одне одному, і прекрасна Уляна питає:

— Чого ти сюди прийшов?

— Я прийшов з тобою битися,— відповів Янко.

— Невже ти й справді такий сміливий, що наважуєшся стати зі мною на двобій?

— Атож, сміливий,— відповів Янко і показав на свій меч.

— Ну, коли ти такий сміливий, то давай поміряємося силою! — вигукнула дужа панна й, підбігши до стіни, вихопила із піхов меч, навіть не помітивши, що його підмінили.

Янко теж витяг меча і, коли панна кинулась на нього, він тільки махнув ним і вибив зброю їй з руки. Меч відлетів далеко від стіни.

— Ну, тепер я вже бачу, що ти сильніший, ніж я,— сказала прекрасна Уляна.— Залишайся в мене, будемо жити разом.

Янко негайно пристав на це, бо дуже йому прекрасна Уляна сподобалась.

Взяла Уляна Янка за руку і провела через дванадцять покоїв, кожен з яких був гарніший за попередній, а потім пригостила найкращими наїдками й напитками.

Так прожили вони кілька днів у щасті й радості, і Янко зовсім забув, що пішов із дому провідати своїх сестер, забув геть про все біля прекрасної Уляни. І ось одного дня вона йому каже:

— Милий мій Янку, доведеться мені на якийсь час покинути тебе, але я постараюсь якнайшвидше назад вернутись. Ось тобі ключ від дванадцяти покоїв, розважайся, як умієш, і тільки тринадцятого покою не відчиняй, бо і тебе, і мене спіткає велике лихо.

Сказавши це, прекрасна Уляна покинула Янка і поїхала з замку.

Залишився Янко в замку сам, як тіло без душі. Смутний і похмурий, ходив він із покою до покою день, ходив другий, а на третій день йому все набридло. І раптом він згадав про тринадцятий покій: "Цікаво, що там може бути?"

Не довго думаючи, узяв він ключ і відімкнув двері тринадцятого покою. Дивиться — а там сидить вогняний змій, трьома обручами до стіни прикутий.

— Що ти тут робиш? — запитав його Янко.

— Хіба не бачиш, що я прикутий?

— А хто тебе тут прикував?

— Я все розкажу тобі, тільки зглянься наді мною й принеси спершу глек вина з останньої бочки; мене мучить страшенна спрага,— попросив змій.

Пішов добрий Янко до пивниці й приніс йому глек вина. Тільки-но змій випив вино, з нього спав один обруч.

— Дарую тобі одне життя,— сказав він Янкові й попросив принести ще один глек вина.

Янко приніс, і, коли змій випив другий глек, із нього спав другий обруч.

— Дарую тобі два життя,— сказав змій.— А тепер принеси мені ще один глек вина, і я все тобі розкажу.

Якби Янко був знав, що станеться після цього, він нізащо не приніс би змієві вина, але він навіть гадки не мав, що йому може загрожувати якась небезпека, і приніс третій глек вина.

Коли змій утретє випив вина, з нього спав і третій обруч. Тієї ж миті розчинилися двері — й до покою увійшла прекрасна Уляна. Змій несамовито зареготав, схопив Уляну і, поки Янко отямився, сів із нею на крилатого коня, який прибіг із стайні на його посвист, і щез із замку.

Янко аж почорнів із журби. Трохи не плачучи, картаючи себе за те, що так легковажно дав змієві ошукати себе, він покинув замок і подався до свого зятя, Сонця-короля, сподіваючись довідатися в нього щось про прекрасну наречену.

Довго йшов він, аж поки нарешті прийшов до Сонця-короля. Прийшов, а того немає вдома. Королева, Янкова сестра, зустріла його з великою радістю і зразу ж почала розпитувати про батька-матір, і, поки вони так любо собі гомоніли, додому повернулося Сонце.

— Що це я чую? Здається, тут людським духом пахне. Кого ти тут ховаєш? — запитало воно.

— Та це ж мій братик,— відповіла сестра.

— Ну, якщо це твій братик, то для мене він зять,— сказав Сонце-король і радо привітався з Янком; сестра подала їм на стіл смачну вечерю, й, вечеряючи, Янко запитав зятя, чи не чув він, бува, що-небудь про прекрасну Уляну.

Сонце-король не чув про неї нічого, але сказав, що, можливо, другий брат, Місяць-король, щось про неї знає, тож нехай він піде до нього.

Янко, не гаючись, заквапився до другого зятя, Місяця-короля, хоч сестра й просила його ще трохи погостювати в неї.

Прийшов він до Місяця-короля, а той саме на небо виходити збирається. Та коли побачив зятя, трохи затримався, щоб привітатися з ним. Сестра кинулась обнімати його, не дає й слова мовити; але зрештою він усе ж таки відповів на всі її запитання і, обернувшись до зятя, поцікавився, чи не знає той, де шукати його прекрасну Уляну.

— Ні, я й справді ніде не бачив її, але, мабуть, брат Вітер знає, де вона, бо він у кожний куток залітає. Ходімо зі мною, може, ти ще застанеш його вдома.

Янко похапцем перекусив і разом із зятем подався в дорогу.

Ідуть вони, йдуть і раптом зустрічають Вітра-короля, який саме повертався додому трохи перепочити. Всі троє привіталися, Місяць-король далі собі по небу покотив, а Янко почав зятеві Вітру про своє горе розказувати й питати, чи не знає той чого-небудь про прекрасну Уляну.

— Звичайно, знаю,— відповів Вітер-король.— Вогняний змій тримає її у своєму Вогняному дворі, тяжко працювати примушує, в окропі прати приневолює. Я кожен день дмухаю їй на цю воду, щоб хоч трохи остудити.

Янко подякував зятеві й запитав, як до Вогняного двору дістатися.

— Ходи до мене додому, трохи відпочинеш, підкріпишся з дороги, а потім я дам тобі доброго коня, який миттю тебе туди віднесе,— сказав йому Вітер-король.

Пішов Янко з зятем, побачився з третьою сестрою, порадів з її щастя, трохи погостював, а тоді сів на коня, якого дав йому зять, і, подякувавши їм обом та довірившись коневі, помчав уперед.

Не встиг Янко й зогледітись, як кінь приніс його до змієвого двору, дивиться, а прекрасна Уляна стоїть над коритом і пере в окропі білизну.

Скрикнув Янко від радості, скочив з коня, підхопив прекрасну Уляну і, знову стрибнувши в сідло, помчав з нею геть від Вогняного двору.

Але що він міг удіяти, коли зміїв крилатий кінь був бистріший за вітер!

А змій саме відпочивав після ситного обіду. Раптом чує — ірже його крилатий кінь і б'є копитом об землю.

— Чого тобі? — гримнув на нього змій.— Чи сіно твоє не таке, як золото, а вода — не як вино?

— І сіно моє — як золото, і вода — як вино, але красуня Уляна утекла від тебе! — відповів кінь.

Підхопився враз змій, наче ним із пращі вистрелили, але крилатий кінь заспокоїв його:

— Годинку поспи, годинку люльку покури, ми все одно їх наздоженемо!

Змій заспокоївся, годинку спав, годинку люльку курив, а потім сів на крилатого коня, кінь здійнявся з ним у повітря, і вони миттю наздогнали Янка.

Відібрав змій у нього прекрасну Уляну й каже:

— Я міг би тебе розірвати на шматки, але я подарував тобі життя за те, що ти допоміг мені з неволі визволитися.