Переклад: Тетяна Кудрявцева, М. Лук'янчикова
ПЕРЕЛІК ВЕЛИКИХ СВІТУ ЦЬОГО, ЩО ВІДІЙШЛИ У СВІТ ІНШИЙ
Граф Жан де ла Моннері
Уславлений поет, член Французької академії, вищий офіцер ордену Почесного легіону, вмер у Парижі в грудні 1920 року, коли йому минуло сімдесят чотири роки, у своєму особняку на вулиці Любек. В останні його хвилини біля нього були двоє братів: старший брат — поміщик Урбен і молодший — бригадний генерал Робер; крім того: племінниця з боку дружини Ізабелла д'Юїн, нащадок родовитої сім'ї, але мало приваблива і без грошей (вона дівувала аж до тридцяти з лишком років), професор Еміль Лартуа, відомий лікар, член Медичної академії і кандидат у члени Французької академії наук; Сімон Лашом, молодик з університетською освітою, честолюбний і бідний, виходець з беррішонських селян; він викладав у четвертому класі ліцею Людовіка Великого. Цей молодий вчений, щойно закінчивши докторську дисертацію про творчість Жана де ла Моннері, приніс умираючому поетові коректуру своєї праці; той, уже агонізуючи, але ще тямлячи дещо, погортав її, і в уяві його пройшло все життя, — спогади спалахнули і згасли.
Уряд влаштував Жану де ла Моннері урочистий похорон за рахунок держави,
Олів'є Меньєре
Вважався, хоч він і заперечував це, позашлюбним сином герцога Шартрського, тридцять років цнотливо і несміливо упадав за дружиною Жана де ла Моннері. Щоб догодити їй і пригасити скандал, цей лагідний шістдесятивосьмирічний холостяк через рік після смерті поета погодився одружитись з його племінницею ізабеллою, вагітною від Сімона Лашома. Ізабелла поїхала до Швейцарії і там влаштувала собі штучні роди. Через півроку подружнього життя в Олів'є прокинувся мужчина, але, вимотаний за кілька тижнів дружиною, молодшою за нього на тридцять п'ять років, Меньєре якось уночі сконав у неї в ліжку від крововиливу.
Барон Франсуа Шудлер
Син барона Ноеля, онук барона Зігфріда, незаперечний спадкоємець династії фінансистів єврейського походження, вшанованих дворянським званням в Австрії за Фердінанда II та у Франції за Наполеона III. Самогубство, що до нього в тридцять три роки вдався цей розумний, кмітливий, багатий молодик, який з першого погляду викликав симпатію, — вразило весь Париж. Застрелився Франсуа у хвилину сум'яття, гадаючи, що він винуватець краху на біржі. Насправді цю махінацію-крах підстроїв його батько, барон Ноель, заздрячи дедалі більшому впливу сина і намагаючись підірвати його зростаючий авторитет.
Франсуа Шудлер залишив молоду вдову — Жакліну, єдину доньку Жана де ла Моннері; після тривалої нервової хвороби — наслідок пережитої драми — Жакліна, завдяки старанням домініканського ченця пан-отця Будре, стала ревною католичкою. Крім того, після Франсуа лишилося двоє дітей — Жан-Ноель і Марі-Анж, котрим у момент смерті батька було відповідно шість і сім з половиною років.
Сімон Лашом невдовзі після цих подій почав працювати в редакції "Еко дю матен" — газети, що належала Ноелю Шудлеру, і незабаром зайняв біля старого Ноеля те місце, яке останній не хотів надати своєму синові.
Маленький Фернан
Помер у мамки недалеко від Мальмезона, не проживши й двох місяців. Це був один з близнюків, за допомогою яких молода двадцятилітня актриса Сільвена Дюаль, оголосивши себе їх матір'ю, видурила у шістдесятилітнього Люсьєна Моблана два мільйони франків.
Барон Зігфрід Шудлер
Наприкінці 1923 року, маючи дев'яносто шість років, упав від апоплексичного удару в дитячій кімнаті своїх правнуків Жана-Ноеля та Марі-Анж і помер. Основоположник французької парості, другий за ліком барон Шудлер, довголіттям якого пишалася вся родина, був знайомий з Талейраном, обідав у принца Меттерніха, розмовляв з імператором Франції й Австрії. Він на півтора року пережив свого онука, і того ранку, коли останній покінчив самогубством, поголив собі баки.
Граф Робер де ла Моннері, генерал
Старий парубок, надзвичайно болісно сприйняв свою відставку, впав незабаром у прострацію, прожив у цьому стані трохи більше двох років і на початку 1924 року вмер від уремії. Було йому шістдесят сім років.
Люсьєн Моблан
Фамільярно іменований Люлю, горезвісний плід пізнього шлюбу маркізи де ла Моннері-матері й фінансиста Бернара Моблана. Отже, він доводився зведеним братом Урбенові, Жанові, Жерарові й Роберові де ла Моннері і все життя був ганьбою для своїх близьких. Він — перший чоловік дружини барона Ноеля Шудлера, шлюб з якою мало не на другий день розірвала Римська курія. Оригінал, картяр і гульвіса, імпотент, що не бажав, проте, цього визнавати, Люлю Моблан ненавидів Шудлерів і відіграв головну роль у біржовій махінації, котра спричинилася до самогубства Франсуа. В останні роки життя Моблан у свою чергу став, об'єктом переслідувань з боку Ноеля, який, з допомогою сімейної ради, позбавив свого заклятого ворога змоги вільно розпоряджатися належним йому майном і домігся права опіки над ним.
Усіма покинутий, позбавлений ілюзій про своє мниме батьківство, переслідуваний Ноелем Шудлером, Люлю Моблан збожеволів, був підібраний на вулиці в несамовитому стані і помер у гамівній сорочці в державному притулку для божевільних весною 1924 року. Йому було тоді трохи більше за шістдесят років, і він залишив чималий капітал.
За його труною ішла сама лише пані Полан, яка багато років прослужила секретаркою в родині де ла Моннері, згодом стала їх довіреною особою, потім довіреною особою Шудлерів, була неодмінним свідком усіх смертей і учасником усіх похорон членів цих двох можновладних родин.
Розділ перший. Сліпий полює
І
На старому був довгий ясно-жовтий каптан з чорними вилогами, гаптований золотим шнуром, і короткі штани з чорного ребристого оксамиту. Руки його з дбайливо обрізаними овальними нігтями, ще досить гарні, але худі й вкриті рудуватими плямами, лежали на колінах, наче на подушках. Підмізинний палець лівої руки прикрашав великий перстень із сердоліком.
У каміні горів вогонь, і у відсвітах його вилискував червонястими бліками камінь у персні, золотий шнур на куртці, шкіра високих чобіт, зібраних гармошкою біля кісточок.
Старий пан сидів у кріслі з високою спинкою, ледь похиливши голову; вона була на три чверті лиса — тільки ззаду стирчало вінчиком ріденьке сиве волосся; обвисле підборіддя лежало складками на його пікейній краватці з подвійним бантом, в який була встромлена шпилька з зображенням оленя.
Годинник у кімнаті вибив шість і ще два удари більш високого тону, що означало півгодини.
Маркіз де ла Моннері подумав крізь дрімоту:
"Значить, уже посутеніло... Загнали, чи ще?"
Він почув, як з каміна випала головешка. Але навіть не ворухнувся; він знав, що всі каміни в будинку обгороджені мідними гратами.
"Де це я зараз? — спитав він себе. — Ага, в малій вітальні. Який же тут камін? З гріфонами чи з музами?"
Він підвівся, передбачливо простяг руку, щоб не вдаритись об широкий кам'яний бордюр у стилі Ренесансу, який оточував камін. Його тремтливі пальці обмацали ліпні оздоби, впізнали крила, нерівну поверхню волохатих ніг і лапи з гострими кігтями. Так, це камін з гріфонами, а між ними — кілька великих "М" — ініціал Моглевів, складений з двох шпаг, увінчаних великою короною. А камін з музами — це той, що у великій вітальні.
"Ну от, — подумав маркіз, — я вже почав забувати, де й що є у моєму домі".
Він намацав бильце крісла і, зітхнувши, опустився в нього.
Маркізові де ла Моннері було вісімдесят чотири роки. Хоч кілька років тому двічі оперували йому катаракту, це не врятувало його від сліпоти. Лише коли дуже яскраво світило сонце, він ледь-ледь бачив сірий проріз вікна, неначе ковдру, яка висіла у нічному мороку, та інколи вечорами бачив мерехтливі цятки, котрі свідчили, що в будинку запалили світло. Маркіз жив ніби всередині мертвої мушлі.
Часом, коли хтось проходив між ним і джерелом світла, він помічав тінь і думав: "А я ще трохи бачу!" Але з кожним тижнем ці крихти зорового сприймання все зменшувались і танули.
Маркіз розумів, що незабаром Моглев стане для нього велетенським склепом, під стелею якого відлунюють голоси.
Двері відчинились, і зайшла Жакліна Шудлер у супроводі високого офіцера колоніальних військ.
— Це я, дядю Урбен, — сказала вона. — Жакліна.
Щоразу, зайшовши в кімнату і побачивши старого, який сидів, похнюпившись, у своєму високому кріслі, Жакліна боялася, що він уже мертвий.
Маркіз випростався.
— Загнали? — спитав він.
— Їй-богу, не знаю, дядечку, — відповіла Жакліна, кинувши на мармурову консоль свій трикутний капелюх і канчук. — Я загубила слід полювання у болотах Вовчого видолинку: почало смеркати... Так прикро! На щастя, я зустріла капітана Де-Вооса, він теж відстав, як і я. Це мене трохи заспокоїло. ! ось ми повернулись. Я запросила його зайти підкріпитись.
Вона була маленька, з незвичайно тонким станом і вузькими плечима; на блідому лиці чітко вимальовувалися високі вигнуті брови. Вбрана вона була в усе чорне. Довга амазонка, замазана на подолі глиною, була для зручності підібрана біля стегна.
Молода жінка сіла в крісло, що стояло з другого боку каміна, попудрилась, поправила гребінцем волосся. Було якось чудно бачити таке тендітне створіння у мисливському костюмі.
— Що воно за Де-Воос? Капітан Де-Воос? Ніколи не чув, — пробурчав маркіз.
— Ну що ви, дядечку! Його запросив Жілон. Він одрекомендував вам капітана сьогодні вранці перед полюванням. Та капітан і зараз тут, зі мною, — квапливо додала Жакліна.
— Ах, он як! Чудово! — мовив маркіз.
— Даруйте, що я без запрошення скористався вашою гостинністю, месьє, — сказав офіцер.
Він мимоволі промовив це надто голосно, ніби звертаючись до глухого, — слова його луною відбилися під високою кесонною стелею.
Маркіз підняв повіки і спрямував у той бік, звідки долинав голос офіцера, свої білясті, тьмяні, страшні очі.
— Жакліно, змалюй-но мені цього капітана! — зажадав він.
Молода жінка з ніяковою усмішкою подивилась на високого військового і вирішила взяти іронічно-серйозний тон.
— Бачте, дядечку, він дуже високий, — відповіла вона, — приблизно метр вісімдесят...
— Вісімдесят чотири, — уточнив Де-Воос, бажаючи показати, що розуміє іронію і ладен підігравати Жакліні.
— Він шатен... Так, але темний чи світлий? — вела вона далі, вдаючи, ніби уважно вивчає його.