Скорочений переклад з французької Людмили Шендрик
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
в якому ми знайомимось з Тісту й дізнаємося, що його справжнє ім'я – Франсуа-Батіст
Тісту –дивне їм я, його не знайдеш у жодному календарі – ні у Франції, ні в інших країнах.
А проте, жив на світі хлопчик, якого всі називали Тісту… Про нього я й хочу вам розказати.
Коли цей хлопчик тільки-но з'явився на світ і був ще як макове зернятко завбільшки, хрещена мати в сукні з довгими рукавами й хрещений батько в чорному капелюсі понесли його до церкви й сказали священикові, що його звуть Франсуа-Батіст. Хлопчик, як і решта таких малесеньких діток, кричав, пручався, але дорослі на це не зважали і в одно твердили: ім'я немовляти – Франсуа-Батіст. На тому й кінчили справу.
Потім хрещена мати та хрещений батько поклали хлопчика в люлечку, і саме цю мить сталося диво. Хрещений та хрещена не могли вимовити Франсуа-Батіст – язик не повертався, та й годі… І вони почали називати хлопчика Тісту.
Зважте – це не так уже й рідко трапляється. Скільки хлопчиків та дівчаток записані в церковних книгах під іменами Анатоль, Сюзан, Агнес, Жан-Клод, а звуть їх Тола, Зет, Пюс або Містуфле.
Це зайвий раз переконує нас, що дорослі не знають по суті наших імен, так само, як не знають (хоч і твердять, що знають!), звідки ми взялися й для чого живемо, навіщо прийшли у світ та як маємо жити. З цього приводу мені хотілось би сказати вам кілька слів.
Діти, які прийшли на світ лише з тим, аби вирости й стати дорослими, легко сприймають і засвоюють поняття, споконвіку узаконені та записані в книгах. Тож слухаючи дорослих і читаючи книги, ці діти незабаром робляться схожими на дорослих і грають з їхніми поняттями, як жонглер з пляшками та обручами на цирковій арені.
Але є діти, яким од народження призначено зробити в житті щось особливе й визначне. Таким дітям не підходять готові поняття. Власне, ці поняття самі від них Тікають світ за очі…
Саме такий був маленький хлопчик, якого нарекли Франсуа-Батіст, навіть не спитавши його думки.
Отож я й хочу вам повідати, як жив цей хлопчик, і що з ним сталося, коли йому виповнилось вісім років, і як він здивував батька, матір та місто Мірепуаль. Тут і починається моя казка.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
в якому розповідається про Тісту, його батьків та їхній Осяйний Дім
У Тісту були довгі ясні кучері. Уявіть собі сонячні промінчики, які, спадаючи на землю, скручуються колечками! Ще були в нього великі блакитні очі та рожеві, свіжі щічки. Його повсякчас цілували, бо дорослі, надто ті, хто має широкі чорні ніздрі, зморшки на чолі та жмутки волосся у вухах, дуже полюбляють пестити й цілувати дітей із свіжими щічками. Вони, певне, гадають, що роблять дітям неабияку приємність. Насправді ж – це їм, дорослим, напрочуд приємно цілувати дітей із свіжими щічками.
Усі, хто бачив Тісту, захоплено вигукували: "Який гарненький хлопчик!" Але Тісту не задирав носа. Йому видавалося: краса – то природна річ. І він вельми дивувався, що інші чоловіки, жінки та діти – не такі, як його батько, мати й він сам. Бо батько й мати Тісту – надзвичайно вродливі. Тож Тісту, дивлячись на них, призвичаївся думати: бути вродливим, гарним – природно, а негарним, бридким – неприродно, та ще й несправедливо.
Батько Тісту – високий чорнявець, гарно зодягнений, охайний. На вилогах його піджака ніколи не побачиш порошинки, від нього завжди приємно пахне. Мати – чарівна білявка, з щоками ніжними, як пелюстки квітки, з нігтями рожевими, мов пелюстки троянди. А пахтить од неї, як од цілого букета квітів.
Ви, ясна річ, вже збагнули, що батько й мати Тісту – дуже багаті. Вони живуть в чудовому будинку, з під'їздом, верандою, великими й малими сходами, безліччю вікон – великих і малих, із шпилястими башточками. Цей будинок зветься Осяйний Дім, і обступає його величезний, розкішний сад.
Всі кімнати в Осяйному Домі заслані пухнастими килимами – кроки губляться в них. Для гри в схованки кращого годі й бажати. А як чудово бігати по них босоніж! На превеликий жаль, Тісту це заборонялося робити – мати безнастанно твердила:
– Тісту, взуй пантофлі, ти застудишся!
Але Тісту, певно, завдяки килимам, ніколи й нежиті не мав.
А сходи обрамляли мідні поруччя, начищені до блиску. Вони починались десь високо й спадали вниз золотою змією.
Лишаючись сам, Тісту сідав верхи або лягав животом на поруччя й робив карколомний спуск. Ці поруччя – його особистий виїзд, спортивні сани, його килим-літак, його казкова дорога. Щоранку їх глянсував до нестерпучого блиску служник Каролюс. Він навіть винайшов спеціальний порошок. Натерті ним поруччя аж очі вбирали. Так само сяяли дверні ручки, срібні свічники, кришталеві люстри, сільниці, цукорниці, навіть пряжки поясів.
А в гаражах стояли дев'ять автомобілів. Вони блищали так, що треба було надягати темні окуляри, на них дивлячися. Коли автомобілі їхали вулицями міста, всі люди спинялись як укопані. Здавалося, на прогулянку вирушила дзеркальна галерея.
В стайнях стояли восьмеро один в одного коней і прегарний поні Гімнаст. Їх часто випускали погуляти в сад. Велетень-Вороний поважно походжав од магнолії до магнолії разом із своєю подругою – Красунею-Кобилицею. Поні Гімнаст біг до альтанки. А шестеро інших чистокровок – вогненно-золотих на масть – шикувалися на лужку перед домом.
За кіньми ходили дев'ятеро конюхів. Вони чесали їм гриви, вплітали в них сріблясті стрічки, чистили до блиску шерсть.
"Мої коні мають скидатися на коштовності", – казав батько, і конюхи намагалися всіляко догодити йому.
Тісту дуже любив коней. Йому навіть снилося, що він спить у стайні на солом'яній підстилці. Щодня хлопчик біг до них у стайні або в сад.
Коли він їв шоколад чи цукерки – завжди ретельно зберігав сріблястий папір і віддавав його конюхам та жокеєві, який доглядав поні Гімнаста. Він любив поні більше за всіх – адже й хлопчик, і тварина були майже однакові на зріст.
Отак живучи в Осяйному Домі, біля батька, що теж сяяв, біля матері, що пахтіла, наче букет запашних квітів, Тісту почувався щасливим.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
з якого ми дізнаємося про місто Мірепуаль і батьків завод
Мирепуаль – так називається місто, де живе Тіс ту і якому завод його батька приніс багатство й славу.
Мірепуаль – місто, схоже на безліч інших – з собором, в'язницею, казармами, бакалійними, ювелірними її тютюновими крамницями. І все ж це звичайне місто знане на весь світ, бо тут всемогутній батько Тісту виробляв гармати – гармати великі й малі, з довгими дулами й кишенькові, гармати на колесах, гармати для поїздів, літаків, танків, пароплавів; гармати, що стріляють над хмарами, під водою і навіть такі, що їх можуть нести на спині мули або верблюди в країнах з непрохідними, кам'янистими дорогами. І ці гармати батько продавав усьому світові.
Відколи Тісту навчився слухати й розуміти, йому завжди твердили: "Тісту, любий хлопчику, наша комерція – дуже вигідна. Гармати – це тобі не парасольки, нікому не потрібні, коли світить сонце, або солом'яні капелюхи, які залежуються дощового літа у вітринах. Хоч би яка була погода – гармати завжди купують".
Коли Тісту вередував і не хотів їсти, мати підводила його до вікна й показувала на батьків завод. Вона показувала дев'ять височенних димарів, з яких шугало полум'я, а тоді вела Тісту назад до столу, садовила на стілець і примовляла: "Їж свою юшку, Тісту, тобі треба рости. Коли виростеш – станеш господарем заводу. Виробляти гармати – важко, тож слабосилим нема чого робити в нашій родині". Ніхто не сумнівався – Тісту з часом прийме завод од батька, як батько успадкував його від діда. Портрет діда висів у великій залі. Дід стояв, поклавши руку на лафет гармати – високий, ошатний, з лискучою борідкою.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
в якому Тісту виряджають до школи, але він там довго не затримується
До восьми років Тісту не знав, що таке школа. Мати сама навчила сина читати, писати й рахувати. Завдяки гарним картинам, на яких були намальовані звірі, птахи, квіти, овочі та фрукти, Тісту швидко засвоїв абетку і навчився складати літери в слова. А лічити навчився, рахуючи ластівок на телефонних та телеграфних дротах. Тісту вмів не тільки додавати й віднімати, але й ділити. Наприклад, сім ластівок на двох дротах поділити надвоє – виходило по три з половиною ластівки на кожній дротині. Як половина ластівки могла всидіти на дроті – вже інша річ, але Тісту не сушив собі тим голову.
Коли Тісту сповнилося вісім років, мати розважила, що своє діло вона вже зробила, і Тісту слід віддати до справжньої школи. Хлопчикові купили гарний картатий фартух, нові черевики, які йому муляли, учнівський ранець, чорний пенал з японськими малюнками, зошит у широку, зошит у вузьку лінійку і звеліли служникові Каролюсу відвести його до школи.
Ясна річ, усі сподівалися, що хлопчик, так гарно вбраний, в якого такі багаті батьки, який, до того, вміє ділити ластівок на половинки, – покаже в навчанні чудеса.
Але сталося непередбачене.
Тільки-но на дошці починали з'являтися літери, тільки-но розкручувався довгий ланцюг цифр – три рази по три, п'ять разів по п'ять, сім разів по сім, – у Тісту починало колоти в лівому оці, й він незабаром засинав глибоким сном.
Він не був ні йолоп, ані ледар! І не стомлювався від науки!
Він пильно дивився на дошку, твердячи подумки: "Я не хочу спати, не хочу спати!" Він дослухався до слів учителя… Він намагався будь-що побороти сон… Наспівував про себе кумедну пісеньку, яку сам склав:
Чверть ластівенятка
– Лапка, лапка;
Чверть ластівенятка
– Крильце, крильце…
Але все було надаремно. Голос учителя заколисував, на чорній дошці розпливалися літери, стеля нашіптувала: "Спи, сни, солодких тобі снів…"
– Тісту! – несподівано гукав учитель.
– Я не навмисне, мосьє! – відповідав Тісту, вмить прокидаючися.
– То байдуже. Повтори, що я оце сказав!
– Шість бутербродів з шинкою… розділити на дві ластівки…
– Сідай, нуль!
Вже в перший день Тісту приніс додому повний щоденник нулів. Взавтра його було покарано – на дві години залишено після уроків. Отже, він проспав у класі ще дві години.
Увечері на третій день вчитель передав Тісту листа для батька.
Батько прочитав:
"Шановний мосьє, ваш син не такий, як усі діти.