Що скажуть люди...

Звістка про те, що Антуанета вийшла за архітектора Лазарева, була для всіх у нашій установі несподіваною. Як завжди в таких випадках, почалось перешіптування по коридорах, дрібні плітки в їдальні, здогади й пересуди. За кілька годин знудьговане товариство розділилось на два галасливих ворожих табори: одні твердили, що вона не гідна його, інші ж категорично запевняли, ніби він і мізинця її не вартий. Врешті думка склалась не на користь обох: "Непідхожа пара!"

Ну, а я належав до тих небагатьох, хто радів — особливо за Антуанету.

Чого це раптом — непідхожа?

Антуанета була вродлива, навіть за надто. Хоча розміняла четвертий десяток, вона здавалась по-дівочому стрункою. її карі, трохи короткозорі очі світились ніжністю — такий погляд важко забути.

Архітектор Лазаров також був чоло вік примітний і користувався увагою жінок. Особисто я не маю уявлення, що таке привабливий чи непривабливий чоловік. Тут я завжди покладався на смаки жінок, хоч вони й не завжди здавались мені переконливими. Але про архітектора Лазарева і я міг би твердо сказати, що він справді хлопець неабиякий: високий, очі чорні, обличчя бліде, губи великі, тверді й гарно окреслені. Він І вдягався краще від усіх нас, його бездоганна елегантність свідчила сама за себе. Людина він був стримана й серйозна, ще притаманно далеко не всім інтелектуалам, та ще й тямовитий: за це я ручусь. Ми не раз і не двічі зустрічалися з ним за чашкою кави — він не був балакучий, але з його коротких іронічних реплік відчувалося, що розуміється на людях і вміє підмічати їхню слабину.

То чому ж ця пара непідхожа?

Дехто вважав — через вік: Антуанета й Лазаров справді були ровесники — разом учились в Архітектурному інституті. Задля справедливості слід визнати, що хоч обличчя її лишалося зовсім свіжим, але все-таки трохи мовби пригасло: не стало в ньому того внутрішнього сяйва, що надає жінці природної чарівності. Адже ви самі, мабуть, помітили, як швидко в'яне обличчя в жінок, що втратили надії. Щодо цього в мене є своя теорія; може, вона й не зовсім наукова, але досі мене принаймні не підводила: жінка цвіте не тоді, коли її просто пестять, а коли вона комусь дуже подобається. Я був певен, вийшовши заміж, Антуанета засяє, мов дівчина.

Однак, незважаючи на все це, терези немовби схилились на користь красеня Лазарова. Звичайно, я міг би захищати Антуанету, звернувши увагу на її чудовий характер, але я цього не зроблю, бо тоді кожне казатиме. що я запеклий парубок, який відстав од життя. Краще підкреслю інше: Антуанета — чудовий архітектор. Мене самого не раз вражали її витончений смак та багата творча уява. Але Антуанета була скромна й тиха, нікому не накидала своєї думки. Колеги визнавали її талановитість, без оплесків, як щось саме собою зрозуміле, адже завжди так буває, коли йдеться про справжній, негаласливий талант, у нашому проектному інституті чимало обмежених, претензійних крикунів, що користуються значно більшою популярністю. Лазаров не належить до цієї категорії. Він дуже працьовитий і здібний архітектор, хоча геніальним його не назвеш.

Я наче знову порушив рівновагу — цього разу на користь Антуанети. До речі, багато хто, як не дивно, твердить, мовляв, жінка не повинна перевершувати в чомусь чоловіка — чоловік має в усьому брати гору. Мені рідко доводилось чути щось безглуздіше. Адже саме навпаки — в найміцніших знайомих мені родинах жінка стоїть трохи вище від чоловіка. И у цьому немає нічого дивного — аби в сім'ї панувала гармонія, природним відцентровим нахилам чоловіка повинна бути протиставлена не менша доцентрова сила.

Антуанеті важко було боротися з плітками: шість років тому вона розлучилась. її перший чоловік, якого я знав особисто, тепер працював за кордоном. Антуанета і її десятирічний син лишились у чудовій квартирі, яка дісталась у спадок від Антуанетиного батька, дуже відомого свого часу архітектора. Ось вам ще один плюс. Але пліткарі не надавали йому особливого значення, мовляв, у наш час такий красень, та ще з такою професією, може знайти собі й ліпшу жінку, до того ж без "посагу". І якщо так чи так треба мати дитину, то хай вона вже буде власного.

Як і слід було сподіватись, ініціатива належала архітекторові. Все почалося на інститутському балі напередодні Жовтневих, свят. Я дуже добре пам'ятаю той чудовий вечір, бо пішов раніше від усіх і гуляв допівночі містом. У мене задавнена парубоцька звичка — я зникаю раптово, так, щоб ніхто цього не помітив, блукаю широкими нічними бульварами й дивлюсь на дерева, поринувши в думки. Але та ніч була особливою. Як на початок листопада, погода видалась незвично тепла, хоча вулиці вкрив густий, мов молоко, туман, я ледве орієнтувався. Переповнені тролейбуси повзли черепахами й безперервно дзеленчали — мов кораблі, що тривожно перегукуються у імлі морських заток. Навколо електричних ліхтарів теж мерехтіло молочне сяйво, майже не доходячи до землі. Десь лунали голоси — веселі, збуджені, тривожні й закличні, чулись кроки, дзвеніли пісні й сміх, але людей я не бачив. Зрештою, раз угледів підпилого хлопця, він був високий, русявий і розчервонілий. Я по бачив його тому, що назустріч сяйнули фари легкової машини. Але незабаром і він, і машина зникли, залишився тільки далекий задирливий сміх жінок, які знали, що їх зараз ніхто не побачить. Я почував себе самотнім як ніколи, але нещасним я не був. Я тішився голосами людей, сьогоднішній вечір став особистим святом для кожного. Я завжди радію, дивлячись на людей, яким весело. А ось чужих мук, приниження й сліз не зношу.

Так, я добре пам'ятаю, того вечора Антуанета й Лазаров кілька разів танцювали вдвох, як зараз бачу її обличчя з трохи піднятим підборіддям і довгими віями. Вона посміхалась. Вірніше, посміхались лише її губи, очі ж лишалися серйозними. Вони були десь далеко — можливо, біля синочка вдома. Мені стало прикро, я зітхнув 1 поплентався до буфету.

Наш буфетник, бай Стефан, одрізнявся від інших буфетників тим, що готував коктейлі за якимось лише йому відомим рецептом. Бовтанка, яку він мені підніс, нагадувала щось середнє між коньяком і томатним соком, проте виявилася досить міцною. Коли я допивав третю чарку, до буфету ввійшли Антуанета й архітектор. Очі її вже не здавалися такими сумними, а зуби так і сяяли.

— Що п'єш? — безцеремонно зазирнув у мою чарку Лазаров.

— Бакарді....

Ого! — вигукнув він.

— Гаррі Морган також пив Бакарді, егеж? — сказала Антуанета.

— Угу,— відповів Лазаров, але вираз його—обличчя свідчив що навряд чи йому відомо, хто такий цей Гаррі Морган.

Вони підійшли до стойки, й бай Стефан послужливо обернувся до них круглим лисіючим обличчям із жовтими очима.

— Два Бакарді, — недбало кинув архітектор.— 3 льодом.

— З льодком,— привітненько повторив бай Стефан.

А мені підсунув без льоду, шахрай! Є люди, які вміють вимагати, а є такі, що не вміють. Я належу до других... Антуанета й Лазаров нахильці спорожнили свої келихи й повернулись до залу. А я відчув щось недобре. Наскільки мені було відомо, Антуанета не вживала спиртного, та ще такої ось бовтанки. Але я зрештою махнув рукою. Яке моє діло? Що може трапитися з Антуанетою? Лю дина доросла...

Я вдягся й пішов, незабаром 1 вони вийшли. їх теж оповив густий, як молоко, теплий туман, що не виїдав очей і не примушував застібатися на всі ґудзики. Антуанета й Лазаров довго блукали вулицями, які здавались їм незнайомими, наче вулиці химерного тропічного міста. Дерева нагадували білих слонів, будинки — губернаторські палаци, тролейбуси — катери, що пливуть темними каналами. Потім туман опустився ще нижче, й вони заблукали. Лазаров міцно тримав її під руку, й Антуанета не запере чувала, знаючи, що її ніхто не побачить. схаменулась аж тоді, як опинились на вузькому дерев'яному містку через річку Перловську. Туман був над ними, під ними навкруги, ніби вони пливли уві сні хмарою. Антуанета відчула на своєму плечі руку, яка пропікала її крізь одежу.

— Антуането, — тихо промовив він,— хочеш вийти за мене?

Вона майже впрост подивилась на його серйозне обличчя й сказала:

— Не жартуй.

— Я не жартую... И не сердься, що не говорю про почуття... Ми так давно знаємо одне одного, що мої слова можуть видатись тобі фальшем...

Антуанета знову поглянула на нього; обличчя Лазарева було бліде й цілком серйозне. Вона довго мовчала, нарешті озвалась:

— Коли я була дівчиною, то мріяла вийти за чоловіка, якого покохала б до нестями й на все життя. Тепер вряди-годн мрію про людину, яка покохала б мене.

— Я справді кохаю тебе, Антуането,— тихо проказав він.— І не думай, ніби це щойно спало мені на думку. Я вже давно придивляюся до тебе...

Туман розсіявся, певно, підхоплений подувом вітру, й Антуанета раптом побачила темну траву на дні каналу, й старе відро, й пасма орудної воли, що текла кам'яним річищем. Рука Лазарова й досі обпікала їй плече, але серце Антуанети лишалось холодним.

— Не варто про це,— сказала вона.

І він більше не промовив жодного слова. Тільки прощаючись із нею біля під'їзду, сказав:

— Я чекатиму твоєї відповіді...

— Гаразд, Марине...— відповіла вона, вперше за десять років назвавши його на ймення.

На весілля, яке відсвяткували вони через десять днів, мене не запросили, хоча ми з Антуанетою були друзями. Ніхто не запрошує на весілля старих парубків. А якщо й запрошують, то лише для того, щоб поглузувати з їхньої дивакуватості.

Увесь наступний тиждень я, вірний своїй теорії, уважно придивлявся до Антуанети — чекав, коли ж на її обличчі нарешті з'являться таємничі троянди щастя. Довго чекати не довелось. Щоки її поступово свіжішали, шкіра ставала еластичнішою. Якось Антуанета наздогнала мене на вулиці й, узявши під руку, кудись потягла. Раніше вона ніколи цього не робила. Я вдав, ніби нічого не розумію, але в глибині душі безмежно радів, що ця симпатична мені людина таки знайшла своє щастя.

— Ну, як справи? — спитав я навмисно байдуже.

Мій тон, мабуть, образив її.

— Нормально,— відповіла вона.— Хоча декому це не подобається.

— Я до цих "декотрих" не належу,— промовив я.

— Звичайно! — Вона трохи збентежено стисла мою руку.

Тепер я був спокійний за Антуанету й цілий місяць, заклопотаний своїми справами, навіть не згадував про неї.