Коли ти в човні...

Переклад Наталі Бондар

І

Вже другий день за нашим земним часом "Сиріус" літав навколо цього клятого Місяця, червоного і гладенького, немов величезна дитяча кулька. Сказати правду, ми називали планету Місяцем лише тому. що не могли придумати для неї власну назву, її планета-мати була цілковито мертвим небесним тілом — тут, на думку наших фахівців, життя ніколи не існувало. Десь далеко в чорному небі розсилало примарне світло їхнє зелене сонце. Ми перебували в пустельному куточку нашої галактики, де все мене гнітило і викликала передчуття нещастя та біди. Я відчував, що й інші члени екіпажу нервуються незрозуміле чому, а під час тривалого міжзоряного польоту це, вважайте, найгірше. Лише наш командир, як завжди, був спокійний і впевнений. У свої двісті тринадцять біологічних років він залишався несхитним, стійким і мудрим, наче зійшов з плаката доби великих космічних завоювань. Подібних до нього залишилося не більше десятка і то, думається мені, тільки завдяки їхній диявольській упертості. Велика рада по вивченню космосу і досі посилала кораблі-розвідники в різні кінці галактики. Ми обходились людству неймовірно дорого — майже кожний третій землянин працював задля наших майже безплідних мандрів у пустельному просторі. До того ж серед землян несподівано поширилися епікурейські настрої — учені не могли пояснити, чому вони виникли, — і тому людський загал вважав, що ми блукаємо світами задля власної втіхи. Наш командир відповідав на це німим презирством — на борту корабля він висловлював його вголос. Мені здавалося, що коли б це залежало від нього, він згодився б вічно мандрувати між своїми нудними зірками.

Рівно о п'ятій годині на екрані з'явилось його бліде худорляве обличчя.

— О пів на шосту всім — до мене! — наказав він звично сухим байдужим тоном.

— Слухаю, Пере.

Він бачив і чув усіх одночасно. Це право збереглося нині за командиром лише на космічних кораблях. За хвилину я почув знайомий такий металевий звук — ознака, що на зв'язку тільки ми вдвох.

— Славіне. чому ти тільки-но посміхався? — запитав він без осуду і без цікавості.

— Не пам'ятаю, Пере.

— Не хитруй, Славіне. Ти посміхнувся, почувши мій наказ.

Я зібрався з духом:

— Шановний Пере, клянусь, я не посміхався. І все ж ваше право так думати.

— В чому причина?

Я знітився.

— Тільки щиро, Славіне.

— Просто дивуюсь, навіщо скликати раду, адже все одно ви вирішуєте всі питання самостійно.

— І це вас дратує?

— Аж ніяк. Ви самі щойно говорили, що я посміхався.

— Цього разу ти помиляєшся, — похитав головою командир. — Сьогодні вирішуватимемо всі.

— Завжди до ваших послуг, Пере.

— Цікаво, що посміхався саме ти, Славіне. Інші сприйняли наказ як належне.

— Боюсь, що ви спостерігали лише за мною, — відповів я.

Командир, здається, мене не чув, хоча й не зводив з мене погляду.

— Славіне, ні в якому разі не сприймай мої слова як осуд, — промовив він приязно. — Я завжди був переконаний, що на цьому кораблі найкраще розумієш мене саме ти.

Не встиг я відкрити рота, як екран погас. Зізнаюсь, я знітився. Власне, він мав рацію — мені справді належало розуміти його краще за інших. Насамперед тому, що я історик, а отже, міг найкраще осягнути його двісті років. До того ж самому мені дев'яносто шість, і за віком я був на другому місці з-поміж членів екіпажу. Нас більше єднало з ним. аніж розділяло. Та все ж я не зовсім розумів командира — він видавався мені дивним, героїчним і трохи смішним, як давній ідальго. Подеколи він сумував, як сумують люди напередодні смерті. Але я знав, що помре він не скоро. А може, й ніколи не помре, це було б просто неприродно. Без нього б життя втратило свою цінність. Так. справді, я був посміхнувся, хоча й про себе. Мені було просто смішно пропонувати такій людині свої поради.

Екран спалахнув знову і висвітлив бліде, негарне обличчя.

— Як почуваєшся. Славін?

— Навіщо запитувати, либонь, сам знаєш, — невдоволено пробурмотів у відповідь.

— Мені здається, ти трохи приголомшений, — сказав він. — Нічого, все буде гаразд. Готуйся в дорогу, хлопче!

Це мене здивувало.

— А ти переконаний, Герце, що все буде гаразд?

— Правду кажучи, не зовсім. У нашій роботі завжди доводиться ризикувати. Але цього разу, здається, ти маєш шанси на успіх: ми вже давно нудьгуємо без діла.

Він мав рацію. Ця загадкова червона куля, довкола якої ми літали, була єдиним вартим уваги об'єктом на нашому шляху.

— Чи тобі не здається, що на нас чекають несподіванки? — запитав я.

— Ще й які, — задоволене відповів Герц. — Не думаєш же ти, що вона створена просто так, знічев'я.

Зв'язок знову перервався. До початку наради ми з Герцом добре все обміркували і о пів на шосту ввійшли до великої зали. Всі місця, окрім двох наших, були зайняті. Тут ми бенкетували, тут відзначали великі свята та інші урочисті події. У таких випадках Пер підносив свою велику чашу з командирським знаком на ній і виголошував короткий тост. Він мав дивний знак — голову антилопи, тварини, котру нині важко знайти навіть у зоопарках. Всі вважали, що такий знак йому не дуже підходить, але, зрештою, кожен знає себе і свої смаки краще, аніж інші люди. Сьогодні Пер, задумавшись, сидів на своєму місці й зосереджено розглядав руки. Ледь помітна сивина була йому до лиця. Вона нагадувала нам про нові віяння сучасної моди, особливо відчутні у колоніях на Марсі, хоча, як мені здається, Пер не вельми цікавився модою. Він байдуже ставився до своєї зовнішності.

— Розпочнемо, — нарешті озвався він. — Усі дані, в тому числі найновіші, було закладено в комп'ютер удруге. І на цей раз ми отримали недвозначний висновок: маємо справу із штучним, створеним руками мислячих істот, небесним тілом. Власне, дійти такого висновку можна і без комп'ютера. Скоріш за все, це щось на кшталт віхи, маяка чи якогось орієнтира. Це може бути також база постачання якоїсь не відомої нам цивілізації. Можливо, це небесне тіло виконує якусь іншу, невідому нам, функцію. Ясно одне — воно з'явилося тут не випадково і наш обов'язок з'ясувати, чому саме, розгадати його таємницю. Ви розумієте всю важливість цього завдання. Вперше за час наших мандрів у космосі ми входимо в контакт з цивілізацією, яка в своєму розвитку стоїть вище за нашу. Згодьтеся. створити щось подібне нам було б не під силу і через тисячоліття. Можете уявити собі, які потужні кораблі —перенесли, сюди цей величезний моноліт, які кошти витрачено на будівництво. Навряд чи все це створено, щоб лише дивувати нас.

Командир замовк і потягнувся рукою до кишені: хотів був узяти цигарку. Але передумав, бо палив лише на самоті, в години, відведені розпорядком для сну. Якщо я не помиляюсь, раніше вважали, що цигарки стимулюють розумову діяльність, хоча. як на мене, це твердження дуже сумнівне. Герц якось говорив, що командир сам вирощує тютюн на своїй дачі в Кордільєрах. І хоча офіційно Герц був психологом нашої експедиції, йому, мабуть, не спадало на думку, що таке дивне захоплення командира можна розцінювати і як ваду. Пер для нього був справжнім взірцем.

— Чи є запитання? — запитав командир.

Хвилину панувала тиша. Потім озвався Гавон.

— Чи можуть бути на цій планеті живі людські істоти? — запитав він. — Ті, хто створив Місяць.

— Таку можливість комп'ютер не відхиляє, — відповів Пер. — І в цьому є своя складність. Якщо це так, то вони, напевне, перебувають під видимою поверхнею планети. Але чому? Останніми днями я відчуваю приховану тривогу екіпажу. Герц називає це почуттям небезпеки, породженим невідомістю. Комп'ютер позбавлений почуттів, але й він застерігає. Уявімо собі, що штучний Місяць — величезна міна, яка одразу зреагує на контакт. Ми запустили туди зонди, але досі не отримали ніяких проб, а отже, і негативних наслідків. Але з цього не варто робити ніяких остаточних висновків. Якщо Місяць заряджений антиматерією, яка анигілює за певних обставин, можете собі уявити, який відбудеться вибух. На всю галактику! Саме тому я і зібрав вас. Опускатись нам на поверхню Місяця у ракеті-розвіднику чи ні, ми вирішимо таємним голосуванням, яке проведемо відповідно до нашого статуту. Якщо проти буде більше восьми голосів, — не будемо ризикувати. А коли повернемося на Землю, хай Велика рада вирішує, правильно ми зробили чи ні. Особисто я не вірю, що там нам щось загрожує. Ви ж голосуйте так, як підкаже вам ваша совість. Даю півгодини на роздуми, після цього збираємося знову.

Всі повиходили. Залишились тільки ми з Герцом і командир.

— А ви? — командир запитально поглянув на нас.

— Я вже поміркував, Пере! — відповів Герц.

— Цікаво, як проголосують інші.

— П'ятеро будуть проти, — переконано відповів Герц.

— Он як! Добре, імен не питатиму.

— Ви і так їх добре знаєте.

— А до кого приєднаюсь я? — жартома запитав я.

— Ще годину тому я думав, що ти можеш бути шостим.

— Тому і поговорив зі мною?

— Може, й так! — по-хлопчачому осміхнувся Герц.

Мені стало не по собі.

— Щиро кажучи, цей об'єкт не може мене зацікавити, — відповів я. — Не викликає щонайменшого інтересу.

— Я так би не сказав, — у задумі промовив командир. — А відтак саме ти керуватимеш експедицією на Місяць.

* * *

Герц і справді не помилився: лише п'ятеро проголосували проти пропозиції відправити на Місяць маленьку, на чотирьох, ракету. Розпорядження про те, що експедицію очолю я, сприйнялось як невеличка сенсація, адже всі, в тому числі і я, вважали, що дослідження матимуть передусім технічний характер. Отож разом зі мною летіли інженер Лусін і Лоу, фахівець високого класу в галузі космічних досліджень. Пілотом мав бути Гавон, найкращий із спеціалістів цього профілю в екіпажі "Сиріуса". Загалом у цій невеликій групі досвідчених фахівців тільки я виявився слабкою ланкою. До того ж ніколи і ні за яких обставин мені не доводилося керувати, я завжди існував окремо — займався своєю наукою. А як вона могла прислужитися нам на цій гладенькій, як яйце. планеті, ніхто не мав аніякісінького уявлення.

Наша ракета стартувала рівно о дванадцятій. Через чотири години ми вже були над Місяцем, за кілька кілометрів від його яскравої рівної поверхні. Наше завдання було просте — летіти на малій висоті, обійти декілька разів планету, потім, добре оглянувши поверхню, визначити місце посадки і взяти необхідні проби.