Таємниця старого замку

Оповідання
Переклад: Наталя Бондар

До Печа, старовинного угорського міста, зв'язківці прибули надвечір. Місто було переповнене військами. Асфальтованими вулицями сунули радянські й болгарські частини, прямуючи до близької лінії фронту. Між вантажними та легковими автомобілями снували піхотинці. Радянські й болгарські бійці, зустрічаючись, радісно вітали один одного, шукаючи зрозумілі слова зі своїх споріднених мов…

Свілен жадібно роздивлявся навколо. Хлопця вражали гарні будинки, пам'ятники, старовинні церкви. От би залишитись тут на кілька днів, помилуватися містом. Але загін, не зупиняючись, простував далі. Скоро споночіло, пішов мокрий лапатий сніг. Дорога пірнула в ліс; на тлі темного неба вимальовувались гостроверхі ялини і сосни.

Ось вони звернули на доріжку, посипану білим зернистим піском, що приємно поскрипував під ногами. Раптом — світло! Боєць з ліхтарем чекав перед високими, як арка, ворітьми. За ними бовваніла велика будівля.

— Це замок, — тихо мовив Петр Войков. — Сам поручик мені говорив — замок…

— Замок? — стрепенувся хлопець. — Справжній замок?

— Звичайно, справжній графський замок.

— Тут ми й зупинимось?

— Схоже, що тут. Тримайся синку, скоро спочинок.

Свілен відчув: раптом відступила втома і важка дрімота. Добре, що він став військовим сурмачем, — побачить чужі країни, старовинні замки, воюватиме з фашистами, вивчатиме іноземні мови, спізнає життя інших людей. Інакше чи зміг би він побачити все це? Напевне, ні. Йому хотілося швидше роздивитися замок, поблукати під склепінням його зал…

— Завтра, — промовив Петр Войков. — Чи не бачиш, уже стемніло. Завтра, за ніч замок ніде не дінеться…

Свілен лежав, силкувався вгадати у мороці контури кімнати. Мабуть, це бібліотека. Бійці поклали на підлогу товсті книги, вкривши їх ковдрами, — так менше відчувався холод. Не добре це — книги на підлогу, спати на них. Книги не для цього, їх треба читати. А що там у кутку? Статуя? Опудало тварини? Не міг роздивитись. Надворі повівав вітер, і чорні дерева розмахували віттям перед вікнами.

— Дядю Петре!

— Що? — озвався спросоння солдат.

— Дядю Петре, а де граф? Чи тут?

— Ні, синку.

— А де?

— Напевне, втік із німцями…

— Чому?

— Як чому? Чи ти не знаєш, що наш брат не любить царів і графів? Тільки-но їх побачить — і вже йому хочеться обскубти їм вуса.

— Тепер у замку буде жити народ?

— Звідки мені знати, хто тут житиме? — трохи сердито відповів боєць. — Спи! Завтра поговоримо…

Вітер знову завив під вікном — у-у-у-у! — і чорні руки дерев знову заворушились. Дивні люди! Сплять. Як можна спати, коли навкруг усе нове, небачене. Дали б йому волю, всю ніч би нишпорив по поверхах, усе б роздивився, до всього доторкнувся б…

Наступного ранку Свілен почав оглядати будинок. Він був не схожий на казкові замки, що їх хлопець бачив на малюнках у книжках, — тут не було гостроверхих кам'яних стін, веж і бійниць, не було і рову з підйомним мостом, і рицарських панцирів, і важких мечів. Замок скорше нагадував гарну курортну віллу, але з грубими стінами й верандами, із шпилястими дахами, з широкими вікнами, закритими білими жалюзі. Кругом нього росли ялини. Таких ялин Свілен не бачив у рідних горах — сріблясті, тонкі, ніжні, наче й не дерева, а прикраси. Всередині, звичайно, панувало безладдя. Картини були зірвані, фаянсові вази побиті, великі шкіряні крісла безжалісно випотрошені. Чимало військових побувало у замку, залишивши свій слід. Свілен засмучено ходив з кімнати в кімнату і з болем дивився на руйнування — шкода, дуже шкода!

Хлопець вийшов у двір, куди бійці виносили зайві меблі. Просто неба були розкидані брудні матраци, і пух з них, мов легенький сніг, літав у повітрі; валялись поламані стільці і крісла.

Під'їхали вантажні машини, і бійці почали знімати з них білі металеві ліжка, чисті матраци, ковдри. Поряд походжав полковий лікар.

Біля іншого входу солдати розвантажували ящики з полковим майном. Свілен зрозумів, що одне крило замку відводиться під полковий госпіталь, а друге віддане інтендантській службі. Зв'язківцям виділили одне крило другого поверху, штабові полку — кімнати центральної частини того ж поверху. А праве крило? Свілен запитав про це квартирмейстера.

— Там живе графиня, — неохоче відповів офіцер.

Он як! Виходить, графиня не втекла. Яка вона? Хлопець подумав, що не хотів би бути на її місці. Підвів голову, поглянув на її вікна, але не побачив нічого, крім зв'язківців, які забралися на дах і проводили телефонний кабель. За ранок червоні дроти оперезали всю споруду, розійшлися навсібіч до полкових підрозділів.

Стараннями полкового лікаря замок скоро став чистим і привітним. Кімнати для госпіталю було дбайливо вимито, білі мармурові стіни і сходи витерто мокрими рушниками. Поробивши із зелених гілок віники, бійці старанно підмітали подвір'я. Та вже наступного дня прибула господарча частина — і знову почалося безладдя. Свілен сердито поглядав на господарників і час від часу докоряв їм:

— Невже не можна підтримувати чистоту?..

Його навіть не слухали. Оглядаючи двір, Свілен побачив несподівану з'яву: біля входу до маленького флігеля стояв, схрестивши на грудях руки, сухорлявий чоловік в одязі католицького священика. Його очі були злі, погляд пильний і наче придуркуватий. На худорлявому блідому обличчі незнайомця були відраза і ненависть. Він мовчки спостерігав за солдатами, потім щось ледь чутно пробурмотів, повернувся і грюкнув дверима флігеля.

Після полудня поручик Баязов узяв із собою малого сурмача на лінію фронту. Вони обійшли всі пости зв'язківців і перевірили лінії. Мережа зв'язку діяла бездоганно. На шляху до замку після короткого вагання Свілен сказав:

— Товаришу поручик, чи ви бачили — у флігелі живе якийсь католицький священик?

Поручик злегка насупився.

— Знаю його, — сказав. — Опудало.

— Правду кажучи, він мені не зовсім подобається.

Офіцер звів брови.

— Чому?

— Він видається мені ненадійним. І що взагалі тут робити цивільним? Це ж війна! А піп ще й нашкодити може.

— Може, — згодився поручик. — Тутешні попи — опора реакції. А реакція, як відомо, не зацікавлена в нашій перемозі на війні. Я звернув на це увагу контррозвідки, але вони тільки руками розводять: мовляв, треба шанувати релігійні почуття угорців…

Свілен, помовчавши, сказав:

— Я буду за ним стежити…

Поручик поплескав його по плечу.

— Дуже добре, не випускай його з-перед очей. Відсьогодні твоє завдання — стежити за кюре і всіма цивільними в замку.

— Слухаюсь, товаришу поручик.

Не пройшло й кількох днів, як поручик викликав до себе малого сурмача. Командир був не сам. Русявий світлоокий капітан з розстебнутим коміром постукував олівцем по склянці і приязно вдивлявся Свіленові в обличчя. На його устах вигравала весела усмішка.

— Сідай, — сказав поручик. — Сідай, хлопче, і розкажи цьому товаришеві, що ти бачив біля флігеля.

Хлопець сів.

— Річ у тому, що нічого особливого я не бачив.

— Все ж розповідай! — промовив, усміхаючись, капітан. Хтозна-чому, але усмішка трохи розсердила хлопця.

— А може, й бачив, — сказав він. — Ось, наприклад, біля попа постійно тупцюють якісь селяни…

— Здебільшого жінки, чи не так?

— Здебільшого жінки. Приходять до нього на півгодини, тишкуються і йдуть.

— А чи знаєш, хлопче, що в католиків є такий немудрий звичай: постіййо сповідуватись. То він і сповідує відвідувачів. Недалеко розташоване сільце, де немає свого священика.

— Знаю, — промовив хлопець. — Розумію це. Але ж думаю: звідки знати, про що він їх розпитує? Можливо, і про те, які війська пройшли, куди попрямували, чи була артилерія…

— Маєш рацію, — серйозно відповів капітан. — Це можливе. Кюре, тільки-но захоче, поназбирує важливих відомостей від селян. Наші бійці розквартировані у їхніх будинках і, кажучи правду, бувають надто балакучі.

— Бувають, — охоче погодився Свілен.

— Гаразд. Припустимо, він справді збирає інформацію. А кому її передає? Чи зустрічається він з іншими людьми?

— Звичайно, зустрічається, товаришу капітан! — збуджено вигукнув хлопець. — Різні ходять тут до нього. Йому запросто в одного брати інформацію, а іншому — передавати.

— Так, — злегка насупившись, мовив капітан. — Річ цілковито ймовірна. Чи з ким іншим він зустрічався? Приміром, з керуючим, довіреним графині?

— Ні, разом я їх не бачив, — відповів хлопець. — Але він часто заходить у кімнату графині…

— Як часто?

— Майже щодня.

— Так. І чи довго там затримується?

— Зазвичай — понад годину.

— І ніяк не менше?

— Ні, завжди понад годину.

— Чудово! А чи зможеш ти, хлопче, поки піп буде у графині, обшукати його кімнату?

— Міг би, товаришу капітан, — відповів Свілен, — але він її замикає. Вийде з флігеля і відразу ж замкне.

— От і маєш! — зауважив капітан. —Це справді дивно… — Задумався на хвильку і мовив: — Тоді ось що: я дам тобі ключа. Дам завтра. З першою ж зручною нагодою проберешся до флігеля і все уважно оглянеш. Зрозумів? Хтось повартує тим часом на поверсі у графині, а ти оглянь усе спокійно, без поспіху. Як побачиш щось непевне — запам'ятай. Зрозумів мене?

— Так точно, все ясно, товаришу капітан!

— Ти чудовий хлопець, — сказав капітан. — Я ладен би взяти тебе до мого загону. Такі, як ти, можуть будь-куди пробратися, все почути, не накликавши на себе ніякої підозри.

Поручик Баязов слухав розмову трохи невдоволено і відразу втрутився.

— Товаришу капітан, не варто марнувати часу, — насуплено мовив він. — Зайва конспірація, як у романах. Чи не краще відразу провести обшук і, — знайдемо щось чи ні, — випровадити його геть, аби тут було все гаразд. Знаєте наше болгарське прислів'я: приборкай попа — і в селі буде спокій.

— Можна було б і відразу так зробити, але це половина справи. Якщо підозра підтвердиться, то одного приберемо, а решта залишиться. Якщо ж дістанемо якісь докази, то легше буде викрити всю мережу…

— А поки шукатимемо й вистежуватимемо, диявол продовжуватиме свою диявольську роботу.

— Все ж спробувати варто, — зітхнув капітан. — Вийде що чи ні, все одно ми його приберемо звідси.

Свілен спостерігав далі. Втім, нічого нового чи цікавого не помічав. Кюре, як і раніше, рідко з'являвся на подвір'ї, обличчя його було все таким же похмурим, злим, сповненим ненависті.