Пригода на тихій вулиці

Переклад Юрія Чикирисова

Одного липневого дня в будинку мебляра Захарі Піронкова сталася не зовсім звичайна, як для нашого часу, подія. Хоч як здивуються юні читачі, саме того дня безслідно й невідомо куди зник шестирічний хлопчик Васко — маленький меблярів син. Ця історія схвилювала весь квартал і породила безліч чуток і здогадів. Справді, хто може викрасти шестирічну дитину? Таких випадків уже давно не пам'ятають. Коли я був маленький, бабуся лякала, що мене забере страшна циганка з великою дірявою торбою. Пізніше ми читали про американських гангстерів, які викрадають дітей, щоб одержати за них викуп. Але в нашій країні гангстерів немає й ніхто на дітей не полює.

Куди ж тоді подівся Васко?

Вся ця цікава й дивна історія здаватиметься читачам ще незвичайнішою, коли звернути увагу на її героїв. Річ у тім, що в самих героях не було нічого надзвичайного. Вони були звичайнісінькі люди з найзвичайнішими долями і, як ще кажуть, з найпростішими біографіями.

А втім, почнемо з того самого Захарі Піронкова. Як ми вже сказали, за фахом він був майстер-мебляр в одній гарній, добре обладнаній виробничо-трудовій кооперації. Виглядав десь так на тридцять п'ять років, в його зовнішності не було нічого визначного: низький, але кремезний і плечистий, з привітним рум'яним обличчям та синіми очима, що навіть у ного віці зберегли якийсь дитячий вираз. Особливе враження справляли його вуса — руді й рідкі, як недбало засіяна гірська нивка. Він був веселун, любив випити, хоч і небагато, віддавав перевагу веселим фільмам перед трагічними, а також футбольним матчам перед театральними спектаклями. Не був ненажерою, але любив попоїсти, а найдужче любив смажені в маслі котлети або печеню. Вже десять років як був одружений, жив з дружиною в злагоді, щасливо. Траплялося, що вони часом сперечалися — здебільшого в неділю, коли він волів за краще піти на якимсь нікчемний матч, аніж на екскурсію в Іскирське міжгір'я.

Щоб бути до кінця сумлінними — навіть у незначних деталях, які мають велике значення в історіях кримінального характеру — скажемо, що і цей звичайнісінький чоловік мав щось незвичайне. То була його жовтогаряча оксамитна кепка з великим помпоном на маківці. Справді, такої чудернацької кепки не мав більше ніхто в місті. Від тої кепки була єдина користь — для його жінки: їй легко було відшукати по ній свого чоловіка, якщо він губився десь у натовпі.

Ці звичайні прикмети мебляра завдали, як ми побачимо пізніше, неабияких труднощів слідчим органам. Вони нічого не підказували й ні про що не свідчили. Навіть походження кепки було відразу ж встановлено.

А чи можна сказати щось цікавіше про його жінку? Ні, не можна. Їй було десь близько тридцяти трьох років, така собі русява товстунка, з довгастою родимкою під лівим оком, немов на її щоці весь час сиділа якась надокучлива муха. На вдачу вона була добра, терпляча, вміла чудово готувати. На відміну від чоловіка, її улюбленою стравою були голубці. Ця остання обставина відіграла фатальну роль у всій цій заплутаній історії, але ми будемо вкрай несправедливі, звинувативши в цьому нещасну жінку. Коли людина любить голубці, це зовсім не означає, що вона не любить своїх дітей.

Останнього члена сімейства звали Васко і, як ми вже згадували, йому ледве минуло шість років. У такому віці ще важко говорити про щось пережите чи про якісь визначні заслуги перед суспільством. Він водив знайомства переважно з собаками, кицьками та з кількома дітлахами зі свого кварталу. В його житті сталися три більш-менш знаменні події, але й вони не наштовхнули ні на який слід. Дозволимо собі перерахувати їх, щоб наші читачі все зрозуміли.

Коли йому минув рік — або, точніше кажучи, коли він був немовлям, він страждав так званим у народі "захлинанням". Скажімо, доторкнеться пальцем до гарячої грубки і одразу ж починає люто ревти — так, що аж захлинається. Васко весь синів, вилуплював очі й так роззявляв рот, немов збирався проковтнути цілий світ. Його приводили до тями вельми витонченим медичним прийомом — давали ляпасів по круглих посинілих щоках або ж перевертали його сторчголов. До речі, Васко вчасно сприйняв цей спартанський спосіб лікування і через рік перестав лякати батька й матір страхітливими позіхами.

Друга пригода сталася, коли йому було два з половиною роки. Якось він видерся на спинку стільця й гепнувся з нього сторчголов на цементну підлогу. Побачивши його долі, мати ледве не знепритомніла, але з ним нічого особливого не сталося — вискочила тільки синьо-лілова гуля на лобі, яку він носив десь із тиждень. Після того випадку вся родина вирішила, що Васкові справді дісталася в спадщину солідна піронковська голова.

Третя пригода з Васком була нейнебезпечніша. В одному дворі з ним жив візник-приватник, мовчазний п'яничка, якого звали бай Станко. Двічі на рік він до смерті лупцював свою жінку або й будь-кого іншого, хто потрапляв йому на очі. Коли Васкові було п'ять років, бай Станко жбурнув у свою жінку великий шмат цеглини. Та жінка його була спритна й обачлива, отже, швидко відхилилась, і цегла поцілила у вікно Піронкових. Саме в цю мить Васко сидів за столом і снідав — пив молоко з млинцями. Цеглина розбила вікно і влучила якраз у порцелянову цукерницю, спадщину Піронкових ще з п'ятдесятих років. Цукерниця розбилася вщент, а млинці розлетілися по кімнаті. Васко з переляку почав трохи заїкатися — не завжди, але неодмінно, коли намагався щось збрехати.

Отже, мати кожного разу легко викривала його маленькі хитрощі, поки Васко нарешті зовсім перестав казати неправду.

Як бачите, Васкова біографія також ні про що не свідчила.

Згадаємо і про близьких родичів цієї сім'ї.

Мебляр мав брата й сестру. Його сестра була замужем за інженером, який тоді викладав у софійському політехнікумі. Це був найвідоміший родич, яким пишалися Піронкови.

Брат мебляра був майстер-токар на вагоно-локомотивному заводі. Він мав трьох дітей, двоє з них ходили до школи і, як ми згодом побачимо, відіграли важливу роль у цій заплутаній історії. Брат мешкав через вулицю, і між двома родинами були найщиріші дружні стосунки.

Сімейство Піронкових жило в одному з тихих столичних кварталів на околиці району Подуяне, десь недалеко від колишнього Військового училища. На вулицю виходила чотириповерхова кооперація, а всередині, в самому дворі, стояли два одноповерхові будиночки, зовні досить неохайні. В одному з них мешкав візник приватник, а в другому — мебляр, який тут чудово влаштувався і не мав наміру шукати нову квартиру. Взагалі Піронкови були задоволені своєю долею, і ніхто й не підозрював, що їм доведеться пережити події, про які розповідатиметься в нашій повісті. Піронкови сприйняли їх серйозно, як гідні громадяни нашого суспільства, що вірять у його силу й справедливість. І все-таки Єлена Піронкова потроху плакала шпиком серед ночі, а її чоловік довго крутився в ліжку й стогнав. Але зранку вонп обоє були бадьорі, тож ніхто не помітив, яка нестерпна їхня мука.

Подія сталася в звичайну середу. Мебляр пішов уранці на роботу, залишивши жінці звичні двадцять левів на денні витрати. Як завжди, вона серйозно замислилася над тим, що сьогодні зготувати. Вагалася між квасолею, яка була б дешевша, і м'ясною стравою, яка мала бути смачніша. Та в останню мить переважила велика спокуса, й вона вирішила приготувати свої улюблені голубці — цього вона собі й досі не може вибачити. Піронкова пішла на ринок і за півгодини повернулася з маслом, рисом і хлібом. Васка залишила самого в квартирі, де він робив серйозну і відповідальну справу — розбирав старий, давно зіпсований будильник. Він робив це вже не вперше на велику втіху й гордість батькові, який вбачав у цьому захопленні свого сина його велике майбутнє.

— З нього буде інженер! — казав він родичам. — Такий малий, а вже має великий хист...

Великий хист полягав у тому, що Баско добре вмів розламати, але не полагодити. З годинникових коліщаток виходили гарні дзиґи, а з пружини — каблучка для носа, що давало йому підставу стверджувати, ніби він дикун з острова Тамбукту. Отак з каблучкою в носі й дерев'яним списом у руці ного застала мати. Він ганяв по кухні перелякану кицьку, яка час від часу зиркала на нього вороже й похмуро.

— Це Тара, пантера! — пояснив він матері. — Вона викрала з... з вігвама найкраще... теля!..

— Ось я тобі дам теля! — сказала мати й ляснула його по потилиці — не дуже боляче, тільки щоб напучити. — Витри ніс!..

Дикун ображено опустив спис, а кицька сховалась під ліжком. "Які неделікатні дорослі, — гірко подумав Баско. — Ризикуєш життям, ганяєшся за лютою пантерою, а тебе примушують витирати ніс". Він узяв носовичок, зітхнув і сів на ліжко. Ні до чого ставати інженером, це справа не для нього. Краще він полюватиме на диких слонів або принаймні носорогів. Власне, носоріг — дурний, на нього й кулі не треба витрачати. Просто стаєш біля дерева, носоріг летить на тебе, а ти відступаєш убік... Носоріг з усієї сили заганяє гострий ріг у дерево. А потім уже залишається накинути йому на шию ласо й вести куди завгодно.

Отак, поринувши в свої думки, Баско й незчувся, як минула одинадцята година. Голубці були вже готові, по всьому будинку ширилися смачні пахощі. А хто знає, які смачні голубці з пальмового листя та слонового м'яса! — думав Васко. — На такі голубці потрібна не маленька каструлька, а цілий казан...

— Васко! — гукнула його з кухні маги.

Васко здригнувся й пішов назад. Саме в цю мить мати згадала, що забула купити кисляку. А як відомо, голубці без кисляку — це не те саме, що голубці з кисляком. Зараз вона займалася іншими господарськими справами, то вирішила послати по кисляк дитину. Васко звик до таких доручень і навіть радів, коли його кудись посилали. По дорозі завжди траплялися всілякі приємні й цікаві розваги: десь грають у цурки, в іншому місці ганяють м'яч, ще в іншому — кидають скляні кульки. А на великій вулиці багато крамниць і кондитерська, де продають коржики й тістечка. Васко любив зупинятися то тут, то там, розглядати вітрини, дивитися на дітей. Найдовше він затримувався біля книгарні. Там на вітрині був картонний чоловік у чудернацькому одязі, з задоволеним виразом обличчя. Одне вухо в нього нормальне, а друге — велике, мов у слона.