Я повертався з полювання і йшов по алеї саду. Собака бігла попереду мене.
Раптом вона зменшила свої кроки і почала крастися, як би зачувши перед собою дичину.
Я глянув уздовж алеї і побачив молодого горобця з жовтизною близько дзьоба і пухом на голові. Він впав з гнізда (вітер сильно качав берези алеї) і сидів нерухомо, безпорадно розчепіривши крильця, які тільки почали проростати.
Моя собака повільно наближалася до нього, як раптом, зірвавшись з близького дерева, старий черногрудий горобець каменем впав перед самою її мордою — і весь кострубатий, спотворений, з відчайдушним і жалюгідним писком стрибнув рази два в напрямку зубастої розкритої пащі.
Він кинувся рятувати, він затулив собою своє дітинча … але все його маленьке тіло тремтіло від жаху, голосок здичавів і охрип, він завмирав, він жертвував собою!
Яким величезним чудовиськом повинна була йому здаватися собака! І все-таки він не міг всидіти на своїй високій, безпечній гілці … Сила, сильніше його волі, скинула його звідти.
Мій Трезор зупинився, позадкував … Видно, і він визнав цю силу.
Я поспішив відкликати збентеженого пса — і пішов, побоявшись.
Так; не смійтеся. Я обожнював того маленького героїчного птаха, схилявся перед любовним його поривом.
Любов, думав я, сильніше смерті і страху смерті. Тільки нею, тільки любов’ю тримається і рухається життя.
Квітень, 1878 р.