Нас двоє в кімнаті: собака моя і я. На дворі виє страшна, шалена буря.
Собака сидить переді мною — і дивиться мені прямо в очі.
І я теж дивлюся їй в очі.
Вона ніби хоче сказати мені щось. Вона німа, вона без слів, вона сама себе не розуміє — але я її розумію.
Я розумію, що в цю мить і в ній і в мені живе одне і те ж почуття, що між нами немає ніякої різниці. Ми тотожні; в кожному з нас горить і світиться той же трепетний вогник.
Смерть налетить, махне на нього своїм холодним широким крилом …
І кінець!
Хто потім розбере, який саме в кожному з нас горів вогник?
Ні! це не тварина і не людина обмінюються поглядами …
Це дві пари однакових очей спрямовані один на одного.
І в кожній з цих пар, у тварині і в людині — одне і те ж життя тулиться лякливо до іншого.
Лютий, 1878 р.