Цікавий випадок Бенджаміна Баттона

Френсіс Скотт Фіцджеральд

Цікавий випадок Бенджаміна Баттона

Переклад: Олександр Шеремета

ПЕРЕДМОВА

Пан та пані Баттон, звісно ж, зраділи, коли взнали, що в них з’явиться дитина. Однак щастя тривало доти, доки маля показалося на світ. Немовля на ім’я Бенджамін Баттон було схоже радше на сімдесятирічного старця. Та все ж він був їхнім сином, і батьки прийняли усе, як є. А з часом вони помітили, що Бенджамін з року в рік дедалі молодшав…

Розділ 1

У 1860 році казали, що народжуватися слід вдома. Нині ж, подейкують, що високоповажні жерці медицини постановили, аби перший крик немовляти пролунав у стерильній атмосфері клініки, а ще краще, коли у фешенебельній. Тому, коли молодята пан та пані Баттон вирішили в один погожий літній день 1860 року, що їх первенець повинен з’явитися на світ божий в клініці, вони випередили модну тенденцію на добрих п’ятдесят років. Чи пов’язаний цей анахронізм з неймовірною історією, котру я тут збираюся розповісти, навік залишиться таємницею.

Я розповім, як усе було, а ви вже самі робіть висновки. До війни подружжя Баттонів в Балтиморі1 мали досить значний статус і усіляко процвітали. Вони родичались з Цією Родиною і Тією Родиною, що, як відомо кожному жителю Півдня, тримало їх у доброму зв’язку з чисельною аристократією, котрої славно розплодила Конфедерація. Вони чи не вперше наважились віддати належне прекрасній давній традиції — дати світу божому дитя, і пан Баттон, звісно ж, нервував. Він безсумнівно чекав хлопчика, котрого зможе віддати в Йельський коледж,2 штат Конектикут, де він сам цілих чотири роки носив славне недвозначне прізвисько "Матня".

Того вересневого ранку, коли назрівала велика подія, він прокинувся о шостій, одягнувся, бездоганно зав’язав краватку і, вискочивши на двір, подався до клініки, чухаючись від нетерплячки взнати, чи тієї темної ночі явилося на світ нове життя.

За сотню кроків від Приватної мерілендської клініки для леді та джентльменів він узрів їхнього сімейного лікаря на ім’я Кін, який акурат виходив з головного під’їзду, потираючи руки звичним жестом, начебто він мив їх під краном, до чого, вочевидь, примушує неписаний закон його професії.

Пан Роджер Баттон, власник підприємства "Роджер Батон і Ко, гуртовий продаж залізяччя", кинувся на зустріч до лікаря, і враз відкинув свою гордовитість, що була так притаманна жителям Півдня в ті незабутні часи.

— Лікарю Кін! — загорланив він.— Ох, лікарю Кін!

Лікар почув це і зупинився, чекаючи пана Баттона. На його суворому лікарському обличчі сформувався цілком дивний вираз.

— Ну як воно? — кинув пан Баттон, захекавшись від швидкого бігу.— Вже? Що з нею? Хлопчик, га? Хлопчисько чи ні? А який він?

— Говоріть, будь ласка, чіткіше? — різко обірвав його лікар Кін. Вигляд він мав досить роздратований.

— Народилась дитинка? — пробубнів, благаючи, пан Баттон.

Добродій Кін насупив брови.

— Нібито так, я б сказав...— Він знову якось дивно поглянув на бідолашного Баттона.

— Ну, а дружина як? Все гаразд?

— Так.

— То хто ж нас тішитиме решту життя — хлопчик чи дівчинка?

— Облиште мене! — гаркнув Кін, вкрай полишивши церемонності.— Будьте так ласкаві, розбирайтеся в усьому самі. Який афронт! Неподобство!

Останнім словом він начебто плюнув Баттону в обличчя, і, майже зриваючись з шепоту, наостанок пробурчав:

— І ви вважаєте, що отаке підійме мій лікарський престиж? То коли зо мною станеться ще хоч раз щось подібне — їй-богу моя кар’єра полетить псу під хвіст!

— Та що ж в біса сталося? — не стерпів пан Баттон.— Невже трійня?

— О, якби ж то трійня! — відповів лікар вбивчим тоном.— Вочевидь, ви не втямили моїх натяків! Ходіть-но погляньте на все своїми власними очима. І так, мало не забув, шукайте, пане Баттоне, собі іншого лікаря. Я приймав вас на світ Господній, шановний чоловіче, і цілих сорок років обслуговував ваше сімейство, проте зараз між нами все скінчено. Не бажаю й секунди бачити вас і вашу родину! Прощавайте!

Він рвучко розвернувся, не зронивши ані слова більше, вмостився в свою бричку, котра чекала його коло тротуару, і в суворому мовчанні подався світ заочі.

Очманілий пан Баттон лишився наодинці серед вулиці, вгамовуючи дрижаки, що трусили ним. Що ж то за біда така сталася? В нього раптом зникло найменше бажання йти до Приватної мерілендської клініки для леді і джентльменів, він повагався трохи, та все ж силоміць змусив себе підійнятися сходами.

У тіняві приймальні за столом сиділа медсестра. Вгамовуючи свій сором, пан Баттон наважився підійти до неї.

— Доброго ранку,— люб’язно привіталася вона.

— Доброго здоров’я. Я... Я — Баттон.

Її обличчя раптом скривилося від жаху. Вона підстрибнула і, здавалось, ось-ось панічно побіжить геть, та все ж з неприхованим силуванням лишилась на місці.

— Я хочу побачити свою дитину,— сказав пан Баттон.

Сестра лиш пискнула.

— О-о... Я вас благаю! — викрикнула вона, і в голосі її чутно було нотки істерики. Вона видихнула, опанувала себе і сказала: — Йдіть нагору. Он туди. Нагору.

Вона тицьнула пальцем в бік сходів, і пан Баттон, щокроку спотикаючись і вмиваючись холодним потом, побрів на другий поверх. Там він наткнувся на іншу медсестру, котра йшла із судном в руках.

— Я — Баттон,— насилу вимовив він.— І я хочу бачити свою...

Дзелень! Судно з гуркотом впало на підлогу і покотилося сходами. Дзелень! Трісь! Хрусь! Дзелень! Судно безпристрасно дзеленькало сходами, якби поділяючи всезагальний пострах, навіюваний Баттоном.

— Я хочу бачити свою дитину! — Голос пана Баттона увірвався. Перед очима все пливло.

Дзелень! Судно благополучно дісталося першого поверху. Медсестра врешті опанувала себе і поглянула на бідолашного пана Баттона з відвертим презирством.

— Що ж, пане Баттоне,— вичавила вона, понизивши голос.— Як вам буде завгодно. Але ж якби ви знали, в якому жалюгідному ми стані, завдячуючи вам! Це нечуване свинство! Репутація нашої клініки віднині загинула назавжди...

— Досить! — захрипів він.— Це вище моїх сил! Показуйте вже нарешті що там!

— В такому разі, пане Баттон, ходіть за мною.

Він поплівся за нею. Вони зупинилися в кінці довжелезного коридору, біля дверей палати, за котрими на всі лади верещали немовлята,— отож не дарма її назвали "писклявою палатою". Вони увійшли. Попід стінами стояло щонайменш півдюжини білесеньких колисок, і до кожної був прив’язаний ярличок.

— Ну? — хапаючи повітря, запитав пан Баттон. Котра з колисок моя?

— Ось ця! — роздратовано кинула медсестра.

Пан Баттон поглянув туди, куди вказував її палець, і ось що побачив. Перед ним сповитий в величезне біле простирадло і з горем пополам втиснутий нижньою частиною тулуба в колиску, сидів стариган, котрому, без усіляких сумнівів, було щонайменш сімдесят років. Його поріділе волосся було вибілене сріблястою сивиною, а довга свинцево-сіра борода кумедно хилиталася на протязі, що віяв з вікна. Він поглянув на пана Баттона тьмяними, безбарвними очима, котрі сяяли подивом.

— А хай би вас цап з’їв! — гримнув пан Баттон, який устиг змінити жах на гнів.— Що це вбіса таке? Це у вас так заведено глузувати з людей?

— Нам геть не смішно,— суворо увірвала медсестра.— Не знаю кого там цап має з’їсти, але це ваш син, можете навіть не сумніватись.

Холодний піт знову заливав очі Баттона. Він замружився, воліючи відкинути все, як дурний сон, але нічого не змінилось. Поза сумнівом: перед ним був сімдесятирічний дідуган, чи то сімдесятирічне немовля, довжелезні ноги якого стирчали з колиски.

Він безпристрасно споглядав їх, а потім раптом по-старечому прохрипів:

— Ти мій татко?

Баттон і медсестра здригнулися.

— Коли ти мій тато,— бубонів старенький,— забери мене хутчіш звідси, або хоча б розпорядися, аби вони принесли більш зручне крісло.

— Мамцю рідна, всі святі! Скажи, заради бога, звідки ти взявся? Хто ти? — заволав пан Баттон у відчаї.

— Не можу стверджувати,— озвався той плаксивим голосом,— позаяк народився я всього кілька годин тому, знаю лиш те, що прізвище моє Баттон.

— Брешеш, Іудо! Ти самозванець!

Старенький апатично глянув на медсестру.

— Нічого так зустріч новонародженого, еге ж? Скажіть же хтось йому, що він помиляється.

— Ви помиляєтесь, пане Баттон,— суворо сказала медсестра.— Це ваш син, тут вже нічого не вдієш. І коли вже ваша ласка, заберіть його додому. Якнайшвидше. Сьогодні! Вже!

— Додому? — перепитав Баттон, ще досі не ймучи віри усьому, що діється.

— Так, додому. Ми не можемо його тут утримувати. Ніяк не можемо. Звиняйте.

— Що ж, гаразд,— пробубнів стариган.— Нічого й додати, миленьке у вас тут місце для немовляти, котрому потрібна тиша та спокій. Весь час писк, крик, навіть задрімати ніяк. А коли я попрохав поїсти,— тут він аж верескнув від обурення,— мені впхнули пляшечку з молоком!

Пан Баттон звалився на стілець поряд із сином, затуливши обличчя руками.

— Матір Божа,— шепотів він з відчаю.— Що ж люди скажуть? Як на очі тепер їм з’явитись?

— Вам доведеться забрати його додому,— наполягала медсестра.— Негайно!

В уяві нещасного пана Баттона зародилася жахлива і безглузда картина: він йде вулицею пліч-опліч з цим страховидлом.

— Я не можу. Не можу! — конав він.— Люди ж розглядатимуть, розпитуватимуть, а мені що порадите відповідати? Доведеться знайомити всіх із сімдесятирічним паном, мовляв: "Це мій синочок, він народився сьогодні вранці".

А старець буде кутатися у своє простирадло, і вони проходитимуть повз людяних крамниць, повз ринку работоргівців3 (на мить пану Баттону засвербіло, аби його син був темношкірим), повз розкішних садиб, повз борделів...

— Та візьміть ви себе в руки! — закомандувала медсестра.

— Послухайте,— озвався раптом стариган,— чи не думаєте ви, що я піду додому в оцьому простирадлі? Ви серйозно?

— Новонароджених завжди сповивають в пелюшки.

Із злісною посмішкою старець показав на малесеньку білу сорочечку

— Ви тільки-но погляньте! — заволав він.— Вони додумались зодягти мене в оце.

— Новонароджених завжди сповивають в пелюшки,— відстрілюючи кожне слово, гримнула медсестра.

— А в цій ситуації що ви мені скажете,— продовжував старенький,— пропонуєте йти вулицями голяка? Ця пелюшка надто мала і незручна. Дайте хоч ковдру якусь.

— Агов, заждіть, людоньки! — поспішив втрутитися пан Баттон, вп’явшись поглядом в медсестру.— Ви за мене забули! Що мені з тим всім робити?

— Хм, раджу чимшвидше бігти до крамаря за одягом.

На виході з палати пану Баттону почувся голос сина:

— І тростину, татусю.