Повернення до Вавилону

Фіцджеральд Ф. С.

ПОВЕРНЕННЯ ДО ВАВИЛОНА

1

— А де містер Кембелл? — спитав Чарлі.

— У Швейцарії. Він хворіє, містере Уейлс, кажуть, справи його кепські.

— Он як? Шкода. Ну, а Джордж Гардт? — поцікавився Чарлі.

— Повернувся до Америки, влаштувався на роботу.

— Невже і Нюхальник подався додому?

— Навряд, він сюди недавно навідувався. В усякому разі, його приятель, містер Шеффер, у Парижі.

Тільки два прізвища з довгого переліку знайомих, яких не бачив півтора року. Чарлі вирвав із блокнота сторінку й записав на ній адресу.

— Якщо побачите Шеффера, передайте йому ось це,— сказав він.— Тут адреса мого зятя. Я ще не знаю, в якому готелі зупинюся.

Правду кажучи, його не дуже засмутило те, що в Парижі майже нікого не лишилось. Але незвична тиша, що панувала в барі "Рітца", видалась йому майже зловісною. Ні, це вже не американський бар — ні тобі розслабитись, ані забути, що ти не вдома. Він знову став французьким. Ця переміна вразила Чарлі вже в ту мить, коли він висів із таксі й побачив, що швейцар, який раніше о цій порі не стояв і хвилинки без діла, теревенить з розсильним біля службового входу.

Йдучи коридором, він почув лише один знуджений голос із колись гомінливої жіночої вбиральні. Десяток кроків по зеленому килимку від дверей до стойки він пройшов, дивлячись, за давньою звичкою, просто себе. І, аж умостившись за стойкою, спершись ногою на металевий обніжок, дозволив собі огледітися. Погляд його зустріла тільки одна пара очей — з кутка на нього зиркнув з-за газети єдиний відвідувач. Чарлі хотів побалакати із старшим барменом, Полем, який у золоту добу процвітання приїздив на роботу в шикарному, зробленому на замовлення лімузині, що його він, однак, обачливо залишав за квартал від "Рітца". Але сьогодні Поль відпочивав на своїй заміській віллі, і новини розповідав Алікс.

— Ні, досить,— сказав Чарлі.— Я тепер лічу чарки.

— Це добре. Кілька років тому ви й пляшок не лічили,— всміхнувся Алікс.

— З тим покінчено,— запевнив його Чарлі.— Я вже понад півтора року тримаюся.

— Як вам життя в Америці?

— Я в Америці востаннє був кілька місяців тому. Адже я працюю тепер у Празі — представляю там кілька фірм. У Празі про мене ніхто нічого не знає.

Алікс усміхнувся.

— А пам'ятаєте парубоцьку вечірку, яку влаштував тут Джордж Гардт? — сказав Чарлі.— До речі, куди подівся Клод Фессенден?

Відповідаючи, Алікс притишив голос.

— Він у Парижі, але сюди більше не заходить. Поль сказав, щоб і ноги його тут більш не було. Містер Фессенден понад рік пив, снідав та й мало не щодня обідав у нас — і все в кредит. Коли набігло тридцять тисяч франків, Поль зажадав, щоб містер Фессенден розрахувався, а той виписав недійсний чек.— Алікс скрушно похитав головою.— Не розумію, я завжди вважав його джентльменом. А як його розперло! — Він склав руки так, наче тримав у них велике яблуко.

Чарлі постежив очима за трьома крикливо вирядженими повіями, що влаштовувалися за столиком під стіною.

"Їм усе байдуже,— подумав він.— Акції дорожчають і знецінюються, люди, що вчора не мали клопоту, сьогодні никають без роботи, а цим — хоч би що". Йому захотілося вийти на свіже повітря. Перше ніж розрахуватись, він запропонував Аліксові зіграти на цю суму в кості.

— Ви надовго в Париж, містере Уейлс?

— Днів на п'ять. Я приїхав на побачення з донькою.

— Он як? У вас є донька?

На вулиці під тихим дощиком, немов крізь дим, спалахували реклами — вогняно-червоні, блакитні, як полум'я газу, блідо-зелені, мов привиди. Був ранній вечір, у центрі вирував рух, сяяли ліхтарики бістро. На розі бульвару Капуцинів він зупинив таксі. Площа Згоди, рожева й велична, пропливла за вікном, вони перетнули убрану в строгий камінь Сену, й Лівобережжя раптом видалося Чарлі майже провінцією.

Він звелів шоферові завернути назад і проїхати повз Оперу. Йому хотілося побачити, як блакитні сутінки огортають пишний фасад, знов уявити собі, що неугавні мелодійні клаксони таксі — це сурми Другої імперії. Сторож чіпляв замок на розсувні грати перед входом до книгарні Брентано, а в бістро Дюваля, за невисоким, рівненьким, старосвітським живоплотом усі столики були вже зайняті. Чарлі подумав, що жодного разу не був у справді дешевому паризькому ресторані, де обід із п'яти страв з вином коштує чотири з половиною франка, тобто вісімнадцять центів. Подумав — і чомусь пошкодував.

Коли вони знов переїхали на Лівобережжя з його, як здавалося Чарлі, провінційною тишею, він сказав собі: "Ти сам винен у тому, що краси Парижа для тебе не існує. Ти не помічав нічого довкола й не помічав часу, а дні зливалися, перемішувались, і двох років наче й не було, і тебе не було, і не лишилося нічого".

Йому сповнилося вже тридцять п'ять років. Обличчя в нього було приємне, типово ірландське — жваве й рухливе, але з суворою зморшкою над переніссям. Коли він, висівши на вулиці Палатін, натиснув на дзвоник квартири, де мешкав його зять, зморшка та стала ще суворішою — аж зімкнулися брови. Від хвилювання йому замлоїло в животі. Двері відчинила покоївка, і з-за її спини прожогом вискочила гарненька дівчинка років дев'яти, скрикнула: "Татко!" — й кинулася йому на шию. Звиваючись у його обіймах, мов риба, вона за вухо притягла його голову до себе й притислася щокою до його щоки.

— Моя ластівко,— сказав він.

— Татку, татку, татку, татусю, татупечку!

Вона повела його до вітальні, де чекала родина — хлопчик і дівчинка її віку, дружинина сестра та її чоловік. Чарлі привітався з Меріон, не вдаючи надмірної радості, але й без видимої неприязні, а вона відповіла ще стриманіше, не приховуючи давньої недовіри в погляді, який відразу, щоправда, перевела на його дочку. Лінкольн Пітерс по-дружньому потис йому руку й торкнувся долонею його плеча.

У вітальні, обставленій з американським комфортом, було тепло. Троє дітей почували себе тут вільно — вони гралися, ховаючись одне від одного в закапелках і в коридорі, що вів до інших кімнат. Наближення шостої години — приємної обідньої пори — вчувалось у веселому палахкотінні вогню в каміні, в суто французькому гаморі, що долинав з кухні. Але Чарлі не міг розслабитися, на серці в нього лежав камінь. Він би зовсім занепав духом, якби не дочка, що раз у раз підбігала до нього, не випускаючи з рук ляльки — його подарунка.

— Гріх нарікати,— відповів він на Лінкольнове запитання.— В багатьох галузях там триває застій, але в мене справи чудові. Контора просто-таки процвітає. Через місяць до мене приїде з Америки сестра — вести господарство, бо сам я вже не впораюся, весь час заклопотаний. Минулого року я заробив більше, ніж заробляв до банкрутства. Розумієте, чехи...

Він хвалився умисне, але незабаром помітив, що на Лінкольнове обличчя набігла тінь, і швиденько перемінив тему.

— Які гарні у вас діти — виховані, чемні.

— Онорія в тебе теж молодця.

З кухні повернулася Меріон Пітерс — висока жінка з неспокійними, змученими очима, що втратила вже свою свіжу американську вроду. А втім, Чарлі ніколи не вважав її вродливою й дивувався, коли при ньому згадували, яка вона була гарненька замолоду. Вони з першої зустрічі не злюбили одне одного.

— Ну, як тобі Онорія? — спитала вона.

— Вигляд у неї чудовий. І так вигналася за ці десять місяців! Узагалі, малюки всі троє виглядають чудово.

— Ми вже рік не викликали лікаря. Яке враження справив на тебе Париж?

— Якось незвично, що в ньому так мало американців.

— І слава богу, що мало,— запально сказала Меріон.— Тепер хоч у магазинах на тебе не дивляться, як на мільйонера. Ми теж набралися лиха: ця криза нікого не обминула, але тепер жити стало легше.

— А все-таки, що не кажи, гарні то були часи,— промовив Чарлі.— Ми були всемогутні і всевладні, мов королі, мов казкові королі-чародійники, яким усе дано і все дозволено. Сьогодні в барі,— він затнувся, зрозумівши, що сказав зайве,— я не побачив жодного знайомого обличчя.

Вона гостро глянула на нього.

— Бувши тобою, я б обходила ті бари десятою дорогою.

— Я зазирнув туди мимохідь. Тепер я дозволяю собі тільки одну чарку — щодня, але тільки одну.

— Але зі мною ти вип'єш перед обідом? — спитав Лінкольн.

— Я дозволяю собі тільки одну чарку на день, а сьогоднішню я вже випив.

— Що ж, дай боже, щоб так воно було й далі,— сказала Меріон дуже холодно й неприязно, але Чарлі тільки усміхнувся. Нехай лютує, її нервозність йому на краще, він ладен усе стерпіти. Він чекав, щоб вони самі заговорили про причину його приїзду — причину, добре їм відому.

За обідом він придивлявся до Онорії, намагаючись угадати, в кого вона вдалася. Якби тільки вона не успадкувала від обох батьків того, що їх занапастило. Бажання захистити дочку знялося гарячою хвилею в його грудях. Він знав чи принаймні вважав, що знає, як зробити її життя щасливим. Він вірив у сильну вдачу, і йому хотілося перенестись на ціле покоління назад, щоб у людей тієї епохи навчитися плекати цілісність натури як єдину справжню цноту. Бо всі інші цноти не витримували випробування часом.

Невдовзі по обіді він пішов, але не до готелю. Йому цікаво було подивитись на нічний Париж тверезими, не затуманеними, як колись, очима. Він купив квиток на відкидне сидіння в казино й годину просидів, спостерігаючи арабески шоколадної Жозефіни Бейкер.

Потім він повільно попростував вулицею Пігаль на Монмартр. Дощ ущух, перед кабаре на площі Бланш зупинялися таксі, і з них виходили люди у вечірніх костюмах. По площі поодинці й парами прогулювалися повії, серед перехожих було багато негрів. Порівнявшись із яскраво освітленими дверима, з яких вихоплювалася музика, Чарлі раптом зупинився — впізнав шинок Брікстона, в якому згайнував колись так багато часу і грошей. За кільканадцять кроків він упізнав ще одне кабаре й необачно зазирнув туди. Відразу ж оркестр вибухнув музикою, пара професійних танцівників схопилася на ноги, а метрдотель кинувся до нього з розкритими обіймами, вигукуючи: "Ваші друзі от-от прибудуть, сер!" Чарлі квапливо відскочив від дверей.

"Яким же п'яним треба бути, щоб поласитися на таке",— подумав він.

Ресторан Зеллі був зачинений, а вікна похмурих дешевих готелів, що оточували його, не світилися. Вулиця Бланш, однак, сяяла вогнями; господарями тут були її мешканці — гомінка французька юрба.