Відпущення гріхів

Фіцджеральд Ф.С.

ВІДПУЩЕННЯ ГРІХІВ

І

Жив колись священик з холодними безбарвними очима, з яких у тиші ночей текли холодні сльози. Плакав він від того, що теплі довгі літні дні заважали йому цілком віддатися таїнствам спілкування з Господом Богом. Щодня о четвертій повз його будинок проходили дівчата-шведки, і їхній дзвінкий сміх дратував святого отця, примушуючи його ще ревніше молитися про те, щоб швидше настала темрява. Коли день змінювався присмерком, сміх та голоси стихали, але у вікнах аптеки Ромберга, повз яку йому доводилося проходити о цій порі, світились жовті вогні й слабо поблискували нікельовані крани газованої води, а повітря навколо було напоєне нудотним запахом дешевого туалетного мила. Минаючи аптеку суботніми вечорами після прийняття сповіді, він щоразу переходив на протилежний бік вулиці, щоб запах мила, сильний, наче фіміам, не долинувши до його ніздрів, устигав розчинитися у літньому вечірньому небі, на якому зависав місяць.

Та от уникнути нападу божевілля, що охоплювало його в розпалі спеки о четвертій годині дня, йому так і не вдавалося. З вікна його кабінету виднілося неозоре море дакотської пшениці, що заливало долину Червоної річки. Цей безконечний обшир ланів сповнював його жахом, і коли його знеможений погляд опускався на мережаний килим, тяжкі думки священика блукали по чудернацьких лабіринтах, відкритих усюдисущому сонцю.

Якось удень, коли його розум починав кульгати, як старий годинник, економка привела до нього в кабінет гарного хлопця років одинадцяти на ім’я Рудольф Міллер. Хлопець сів так, що на нього падав промінь сонця, а священик, сидячи за столом з горіхового дерева, удавав, що зайнятий нагальною справою. Цим він хотів приховати полегшення від того, що вже не сам у кімнаті, яка його гнітила.

Через хвилину він підвів погляд від паперів і відчув ніби поштовх двох величезних зіниць, що ясніли кобальтово-синіми вогниками, дивлячись йому просто у вічі. Вираз очей дитини на мить приголомшив священика, але він зрозумів, що його відвідувач чимось страшенно наляканий.

— У тебе дрижать губи,— сказав отець Шварц змученим голосом.

Хлопчик затулив рукою тремтячий рот.

— У тебе біда? — різко спитав отець Шварц.— Не затуляйся і розкажи, в чому справа.

Хлопець — отець Шварц упізнав у ньому сина свого парафіянина, торгового агента містера Міллера — неохоче опустив руку і зашепотів сповненим відчаю голосом, чітко вимовляючи кожен звук:

— Отче Шварц... я вчинив страшний гріх.

— Ти вчинив гріхопадіння?

— Ні, святий отець... гірше.

Отець Шварц здригнувся.

— Ти кого-небудь убив?

— Ні, але я боюся...

Голос його став пронизливо плаксивим.

— Ти хочеш прийти висповідатися?

Хлопчик жалібно похитав головою. Отець Шварц відкашлявся. Тепер йому належало сказати щось ласкаве і заспокійливе. Він мав забути про власні муки й зробити так, як це зробив би сам Господь Бог. Він подумки повторив благочестиву фразу в надії, що Всевишній, у свою чергу, допоможе йому повестися належним чином.

— Скажи мені, що ти накоїв? — промовив він лагідно, наче не своїм голосом.

Хлопець подивився на нього очима повними сліз, але змучений власними сумнівами священик споглядав його так доброзичливо, що він заспокоївся. І, вирішивши довіритися священикові, Рудольф Міллер почав свою розповідь.

— Три дні тому, в суботу, мій батько звелів мені піти на сповідь, бо минув уже місяць, а наші ходять кожного тижня, а я не був. Щоб я одразу ж пішов. А я не послухався. Я відклав, вирішивши піти після вечері, тому що саме грався з хлопцями, у нас там команда, а батько спитав, чи я іду, а я сказав "ні", а він узяв мене за барки і сказав: "Іди зараз же!" І тоді я сказав: "Гаразд" — і пішов до церкви. А він кричав мені навздогін: "І поки не висповідаєшся, не повертайся…"

II

"Три дні тому, в суботу".

Темна плюшева запона сповідальні засунулась, з-під неї виднілися тільки підошви далеко не нових черевиків старого сповідальника. Безсмертна душа за запоною залишилась віч-на-віч з Господом Богом і парафіяльним священиком, преподобним Адольфусом Шварцом. Почувся уривистий шепіт, що його іноді перебивав голос святого отця.

Рудольф Міллер чекав, упершись колінами в церковну лаву поруч із сповідальнею, силкуючися почути і водночас не почути, про що там говорилося. Його турбувало, що голос священика лунав розбірливо й чітко. Тепер була його черга, і троє чи четверо інших, що стояли за ним, зможуть почути, як він признається в порушенні шостої та дев’ятої заповідей.

Рудольф не тільки ніколи не вчиняв перелюбу, він навіть не домагався дружини ближнього свого, але він мав сповідатися у таких гріхах, що й уявити собі важко. Він допустився менш ганебного в порівнянні із згаданими гріхами падіння, але воно створювало сірувате тло, що оторочувало чорну пляму сексуальних прогріхів.

Він затуляв вуха долонями, сподіваючись, що його небажання слухати буде помічене, і відтак його сповідь теж не підслухають, коли раптом різкий рух грішника, що каявся у сповідальні, примусив його притьмом затулити обличчя. Страх сунув на нього і ширився, він утиснувся між серцем і легенями. Треба усвідомити тяжкість учинених гріхів не із страху, а через те, що він образив Всевишнього. Він повинен переконати Творця, що жалкує про вчинене, але для цього йому належить спочатку переконати себе самого. Поборовши свої сумніви, він вирішив, що вже готовий. Якби йому вдалося зберегти свій душевний спокій, перш ніж він зайде у цю величезну, вертикально встановлену домовину, то його релігійним сумнівам буде край.

Однак його охопила сатанинська спокуса: він може піти додому до того, як настане його черга, а матері сказати, що він прийшов занадто пізно, коли священика вже не було. На жаль, тим самим він наражав себе на ризик бути спійманим на брехні. Була альтернатива: він міг сказати, що ходив на сповідь, але це б означало, що наступного дня він змушений буде утриматися від причащання, бо причастя, прийняте душею, неочищеною від гріхів, перетворилося б у нього в роті на отруту, і він залишив би вівтар спустошеним і проклятим.

Він знову виразно почув голос отця Шварца:

— А за твої...

Слова перейшли у неясне бурмотіння, і Рудольф збуджено підвівся. Він відчув, що сьогодні не зможе сповідатися. Його роздирали сумніви. В цей час із сповідальні долинув легкий стук, скрип і шерех. Плюшева запона здригнулася. Спокуса з’явилась до нього занадто пізно...

— Простіть мене, отче мій, бо я грішний у тому... Я сповідаюся перед всемогутнім Господом Богом нашим і вами, святий отче, у тому, що я согрішив... Востаннє я сповідався місяць і три дні тому... Я винний у тому, що всує згадав ім’я Господнє...

Це був грішок. Його каяття було удаване, а розповідь нагадувала гру в покер.

— … що повівся грубо з старою жінкою.

Тінь за решіткою перегородки ворухнулася:

— У чому це виявилось, дитя моє?

— Стара місіс Свенсон, — шепіт Рудольфа урочисто підсилився. — Вона забрала в нас бейсбольний м’яч, що влетів до неї у вікно, і не хотіла віддавати, і тоді ми почали горланити в неї під вікнами: "Двадцять три! Забирайся! Ніс утри!" І репетували цілий день. А біля п’ятої години у неї почався приступ, і довелося викликати лікаря.

— Далі, дитя моє!

— Що... що я не повірив, що я син власних батьків.

— Що? — у голосі священика виразно пролунав переляк.

— Що я не повірив, що я син власних батьків.

— Але чому?

— Загордився,— бадьоро відповів розкаяний грішник.

— Ти хочеш сказати, що ти занадто хороший син для своїх батьків?

— Так, святий отче,— сказав він трохи покірнішим тоном.

— Далі.

— Що був неслухняний і лаяв матір. Що клепав на людей усяку всячину. Що курив...

Рудольф вичерпав дрібні провини і тепер наближався до гріхів, розповідати про які було болісно. Він затулив обличчя розчепіреними пальцями, наче хотів видавити крізь цю решітку ганьбу своєї душі.

— Що вживав непристойні слова, допускав гидотні думки й бажання,— ледь чутно прошепотів він.

— Як часто?

— Не знаю.

— Раз? Двічі на тиждень?

— Двічі на тиждень.

— Ти поступався перед цими бажаннями?

— Ні, отче мій.

— Ти був один, коли вони з’являлись у тебе?

— Ні, святий отче. Зі мною були двоє хлопчаків і дівчинка.

— Хіба ти не знаєш, дитя моє, що мусиш уникати нагоди учинити гріх, як і самих гріхів? Погане товариство призводить до поганих бажань, а погані бажання тягнуть за собою погані вчинки. Де ви були, коли це сталось?

— У сараї за...

— Я не хочу чути нічиїх імен,— різко обірвав його священик.

— Ну, це було на горищі сараю, а дівчинка й... хлопець, вони говорили непристойні речі, а я залишився.

— Ти повинен був піти і дівчинці сказати, щоб вона зробила те ж саме.

Піти! Адже він не міг розповісти отцю Шварцу, як бився пульс у нього в зап’ясті, як дивне, романтичне хвилювання оволодівало ним, коли він почув про оті цікаві речі. Певно, ті, що для них уготоване пекельне полум’я, сидять у виправних будинках для малолітніх злочинців серед невиправних дівчат з тупим і важким поглядом.

— Ти хочеш розповісти мені ще що-небудь?

— Здається, ні, святий отче.

Рудольф відчув величезне полегшення. Міцно стиснуті руки його спітніли.

— Ти не брешеш?

Запитання злякало його. Подібно до всіх, хто бреше за звичкою та інстинктивно, він відчував величезну повагу й шанобливість до істини. Здавалося, хтось іззовні підказав йому швидку, сповнену болю відповідь:

— О ні, святий отче, я ніколи не брешу.

Деякий час він тішився, наче простолюдин, що сів на королевський трон. Але згодом, коли священик почав шепотіти традиційне напучення, він зрозумів, що вчинив страшний гріх,— збрехав на сповіді.

Механічно відповідаючи на репліку отця Шварца: "Створи каяття", — він почав голосно й бездумно повторювати:

— О Господи, прости раба твого, що образив тебе...

Йому слід було зупинитися,— це була груба помилка,— але як тільки він вимовив останні слова молитви, пролунав різкий звук, і стулка зачинилась.

За хвилину, коли він вийшов у вечірній присмерк, полегшення від того, що він вибрався з задушливої церкви й опинився в широкому світі пшеничних ланів і небесного обширу, примусило його забути, що він накоїв. Заспокоївшись, він глибоко вдихнув різке повітря й почав повторювати: "Блечфорд Сарнемінгтон, Блечфорд Сарнемінгтон!"

Блечфорд Сарнемінгтон це був він, тобто плід його уяви.