Дік знову рушив униз домовлятися про вечерю, а Розмері вбігла до свого номера й сіла писати листа матері. Її гризло сумління, бо вона анітрохи за нею не скучила.
XVIII
Хоч Дайвери й зневажали диктовані модою форми світського життя, вони були надто сучасними людьми, щоб відмовитися від його ритмів; на їхніх вечірках робилося все, щоб гості не встигали знудитися, і тим приємніше було подихати свіжим повітрям нічної пори, серед калейдоскопічної зміни вражень.
Того вечора веселощі наростали в темпі балаганного фарсу. Спочатку було дванадцять чоловік, потім шістнадцять, а згодом, по четверо в автомашинах, вони вирушили в блискавичну одіссею до Парижа. Все було передбачене заздалегідь. Немов за помахом чарівної палички, з’являлися нові люди, супроводжували їх майже з професійною вправністю екскурсоводів, а потім зникали, поступаючись місцем іншим. Розмері не здивувалася б, якби їй сказали, що вдень ці люди спеціально для них набиралися свіжості й снаги. Як несхоже це було на голлівудські бенкети, хоч би які грандіозні за розмахом! Серед багатьох розваг була й прогулянка в автомашині перського шаха. Де Дік її роздобув, чого це йому коштувало,— те нікого не обходило. Розмері сприйняла її як ще одне диво казкового світу, в який вона потрапила два роки тому. Цей автомобіль, на шасі особливої конструкції, був виготовлений в Америці. Колеса в нього були срібні, радіатор теж. Всередині оббивка сяяла безліччю блискучих скелець, що їх придворний ювелір мав замінити справжніми діамантами, коли за тиждень автомобіль прибуде до Тегерана. Позаду було тільки одне місце, бо шах може їздити тільки сам, і всі по черзі вмощувалися на ньому, а решта сідала на підлогу, застелену куничим хутром.
І завжди душею всього цього був Дік. Розмері запевняла матір, з якою подумки ніколи не розлучалася, що зроду не зустрічала людини чарівнішої, прекраснішої, ніж Дік того вечора. Вона порівнювала з ним двох англійців, що їх Ейб уперто називав, "майор Хенгіст і містер Хорса", [11] принца-наступника однієї із скандінавських держав, письменника, який щойно повернувся з подорожі по Росії, самого Ейба, дотепного й шаленого, як завжди, Колліса Клея, який зустрівся їм десь по дорозі й залишився з ними. Але жоден з них не годен був Дікові в слід ступити. Її захоплював його самозабутній запал, його вміння наснажувати найрізноманітніших людей, позбавлених власної ініціативи й залежних від його уваги, як піхотний батальйон від інтенданта,— і все без видимих зусиль, з невичерпним запасом приязні до всіх заразом і кожного зокрема.
...Потім вона згадувала найщасливіші хвилини цього вечора. Коли вона вперше танцювала з Діком і сама собі здавалася неймовірно вродливою поряд з ним, таким високим і струнким,— вони не танцювали, а ніби линули в повітрі, як уві сні,— він обертав її то в один, то в другий бік так замилувано, наче тримав у руках яскравий букет квітів чи відріз дорогої тканини, гордо показуючи його десяткам очей. Якусь хвильку вони зовсім не танцювали, тільки стояли, пригорнувшись одне до одного. А над ранок вони лишилися на мить самі, і її молоде вологе тіло, прагнучи вирватися з набридлої одежі, припало до нього серед вішалок з капелюхами й накидками...
А найсмішніше було потім, коли вони вшістьох, вершки товариства, найкраще, що від нього лишилося, стояли в напівтемному вестибюлі "Рітца" й переконували нічного швейцара, що супроводять генерала Першінга і що генералові, який стоїть за дверима, хочеться ікри й шампанського. "А з генералом жарти кепські, у нього знаєте яка армія?!" Ошалілі офіціанти повигулькували немов з-під землі, накрили стіл тут-таки, у вестибюлі, і на порозі постав генерал Першінг — Ейб, а всі виструнчилися й забурмотіли на знак вітання якісь уривки воєнних пісень. Розчаровані й ображені офіціанти покинули їх напризволяще, і тоді компанія збудувала для них пастку — величезну, химерну споруду з меблів, які були під рукою, що нагадувала ідіотські машини на малюнках Гольдберга. На Ейба вона, однак, не справила належного враження.
— Краще було б украсти в музикантів пилку і...
— Ну, все, годі,— перебила Мері.— Якщо Ейб заговорив про пилку, значить — час додому.— І стурбовано пояснила Розмері:
— Мені треба забрати його додому. Якщо він завтра об одинадцятій не сяде на поїзд, то спізниться на пароплав. А від цієї поїздки залежить його майбутнє. Та якщо я почну зараз сперечатися з ним, він зробить усе навпаки.
— Може, я спробую його переконати? — запропонувала Розмері.
— Гадаєте, у вас вийде? — із сумнівом сказала Мері.— А втім — спробуйте, може, й вдасться.
До Розмері підійшов Дік.
— Ми з Ніколь збираємось додому і, може, й ви поїдете з нами?
У сірій передсвітанковій імлі її обличчя було блідим і втомленим. На щоках, вдень рум’яних, виступили темні плями.
— Не можу,— сказала вона.— Я пообіцяла Мері залишитися, бо інакше Ейб взагалі не піде спати. Ви б не могли допомогти?
— Вам уже пора знати, що в таких справах нічим не зарадиш,— повчально зауважив він.— Якби це було за студентських часів і якби ми з Ейбом мешкали в одному гуртожитку, а він напився вперше в житті,— можна було б спробувати. А тепер справа марна.
— Все одно, я мушу залишитися,— майже визивно відповіла Розмері.— Він обіцяв, що піде спати, якщо ми заїдемо з ним спершу на Головний ринок.
Дік квапливо поцілував їй руку в згині ліктя.
— Ви ж дивіться, не відпускайте Розмері саму,— сказала Ніколь, прощаючись з Мері.— Ми відповідаємо за неї перед її мамою.
Потім Розмері, Норти, а з ними і якийсь ньюаркський фабрикант пискавок до ляльок, всюдисущий Колліс і власник нафтової свердловини, огрядний, чепуристий індіанець на ім’я Джордж Т. Коніцілі, їхали у фургоні з морквою. Морква, щойно з городу, напоювала темряву солодкими пахощами землі. Коли фургон опинявся в сутіні між рідкими вуличними ліхтарями, Розмері, яка сиділа на самому вершечку, насилу розрізняла своїх супутників. Їхні голоси долинали здалеку, наче вони їхали не з нею, а окремо, і їм не дано було відчувати того, що відчуває вона, бо ж вона серцем і душею була з Діком, жалкувала, що лишилася з Нортами, а не лежить у своєму ліжку, відділена від Діка лише стінами коридора, а ще більше жалкувала, що його немає поруч, у хмарі теплих земляних випарів.
— Не лізьте сюди! — крикнула вона Коллісові.— Морква посиплеться.— І запустила морквою в Ейба, який, по-старечому зігнувшись, сидів поряд з візником.
А потім нарешті її везли додому. В залитому сонцем небі над Сен-Сюльпіс ширяли голуби. Нараз уся компанія вибухнула сміхом — справді-бо, перехожі вважають, що вже настав ясний теплий ранок, а насправді ще триває вчорашня ніч!
"От і я прогуляла цілу ніч,— подумала Розмері.— Але без Діка це зовсім нецікаво".
Їй стало трошки прикро й сумно, але тут увагу її привернула якась зелена маса, що рухалася попереду. То на Єлисейські Поля перевозили величезний розквітлий каштан; він лежав, приторочений до довгої вантажної платформи, і аж трусився від сміху, немов напрочуд красива людина, яка потрапила в незручне становище, але знає, що й тут лишається красивою.
Зачарована видовищем, Розмері раптом подумала, що вона й каштан чимось схожі; ця думка потішила її, вона засміялася, і все знову стало на своє місце.
XIX
Поїзд відходив об одинадцятій з Сен-Лазарського вокзалу. Ейб сам-один стояв під скляним, закіптюженим склепінням, цією пам’яткою сімдесятих років, епохи Кришталевого Палацу; руки, землисто-сірі після безсонної п’яної ночі, він тримав у кишенях, щоб не видно було, як вони тремтять. Він був без капелюха, недбало зачесане волосся куйовдилось. Важко було впізнати в ньому людину, яка ще два тижні тому засмагала на пляжі Госса.
Було ще рано. Він дивився на вокзальну метушню, поводячи тільки очима, неспроможний навіть ворухнути бровами — нерви не витримали б найменшого фізичного зусилля. Повз нього пропливли новенькі валізи; маленькі волохаті чоловічки, його майбутні супутники, перегукувалися волохатими, сиплими голосами.
Коли він подумав, чи встигне в буфеті похмелитися, і пальці вже намацали в кишені пачку липких тисячофранкових банкнот, його блукаючий погляд натрапив на Ніколь, що саме піднялася сходами на перон. Ейб уже не зводив з неї очей, читаючи її думки з виразу обличчя: коли бачиш людину, на яку довго чекав і яка сама ще тебе не помітила, то здається, що обличчя її виказує щось потаємне, доти тобі невідоме. Ніколь трошки супилася, вона думала про своїх дітей, линула до них не розумом, не серцем, а отим інстинктом самиці, який спонукає кішку лапою перевіряти, чи всі кошенята при ній.
Цей вираз зник, коли вона побачила Ейба; в тьмяному світлі, що сіялося крізь брудне склепіння, він мав жалюгідний вигляд, і страшно було дивитися на синці, що проступали крізь засмагу під його очима. Вони сіли на лаву.
— Я прийшла, бо ви просили прийти,— сказала Ніколь, ніби виправдуючись.
Ейб, видно, забув, коли й навіщо він її про це просив, але Ніколь це не збентежило — вона ладна була просто посидіти тут, роздивляючись на пасажирів.
— О, я вже бачу, хто буде першою красунею на вашому кораблі. Ота дама, яку проводжає стільки чоловіків... Вам ясно, чому вона купила собі таку сукню? — Ніколь дедалі збуджувалась.— Тільки перша красуня трансокеанського рейсу могла вподобати таке вбрання. Ви розумієте чому? Ні? Та прокиньтеся ж! Це сукня з підтекстом, уже сама тканина, з якої її пошито, має якусь романтичну історію, а у відкритому морі неодмінно знайдеться самотній чоловік, який захоче ту історію вислухати!
Останні слова Ніколь випалила скоромовкою й замовкла. Як на неї, ця тирада і так була задовга, і Ейб, дивлячись на її серйозне, напружене обличчя, вже сумнівався, чи говорила вона взагалі. Він примусив себе випростатися і, сидячи, прибрав позу людини, що стоїть на повен зріст.
— Пам’ятаєте оту вечірку, на яку ви мене потягли? Здається, то було на святу Женев’єву...— почав він.
— Пам’ятаю. Там було весело, адже так?
— Тільки не мені. Цього року мені з вами взагалі не було весело. Я втомився від вас обох, і якщо це не помітно, то тільки тому, що ви ще більше втомилися від мене,— самі знаєте, як це буває. Якби в мене ще лишалися якісь поривання, я завів би собі нових знайомих.
Ніколь відповіла ударом на удар, і виявилося, що й її оксамитові рукавички можуть здерти шкіру.
— Даремно ви заїдаєтеся, Ейбе, це ж безглуздо.