З ним у нього пов’язані всі плани.— Вона говорила так, наче вже не вірила в здійсненність цих слів, наче мета, якої вони обоє прагнули, була насправді недосяжна.— Він повертається в Штати писати музику, а я їду в Мюнхен займатися співами, і коли ми знову зустрінемось, світ належатиме нам!
— Це чудово! — закивала головою Розмері. Шампанське вже давалося взнаки.
— А тим часом — ще келишок шампанського для Розмері! Це поліпшить роботу її лімфатичних залоз. У вісімнадцять років вони тільки починають функціонувати.
Дік поблажливо засміявся. Він любив Ейба, хоча давно вже перестав вірити в нього.
— Для медицини це щось нове, а взагалі ходім.
Ейб уловив у його словах нотку зверхності й ніби між іншим зауважив:
— Ох, боюся, що моя нова річ піде на Бродвеї куди раніше, ніж ви завершите свій науковий трактат.
— Тим краще,— спокійно відповів Дік,— тим краще. Можливо, я й зовсім закину свій, як ви кажете, "науковий трактат".
— Ну що ви, Діку! — злякано скрикнула Мері.
Розмері вперше побачила в Діка таке обличчя — застигле, без будь-якого виразу. І відчувши, що його слова мають якийсь прихований і дуже важливий зміст, мало не скрикнула слідом за Мері: "Ну що ви, Діку!"
Але Дік уже весело сміявся.
— Закину цей і візьмуся за інший,— додав він і підвівся з-за столу.
— Ні, ні, стривайте, Діку. Поясніть мені...
— Іншим разом. На добраніч, Ейбе. На добраніч, Мері.
— На добраніч, Діку любий.
Мері всміхалася так, наче їй подобалося сидіти тут, на майже спорожнілому поплавці. Вона ніколи не втрачала мужності й надії і ладна була йти за чоловіком дорогою в нікуди, йти, пристосовуючись і перевтілюючись на ходу і усвідомлюючи, що їй ще жодного разу не вдавалося відвернути його бодай на крок від його стежки; і часом вона з болем у серці думала, що таємниця обраного Ейбом шляху, а отже, і її шляху, захована у ньому так глибоко, що їй ніколи до неї не добутись. І все ж вона завжди випромінювала надію, немов якийсь живий талісман...
XV
— Що саме ви хочете закинути? — спитала Розмері в таксі, серйозно заглядаючи Дікові в очі.
— Ет, пусте.
— Ви науковець?
— Я лікар.
— Та невже? — вона радісно всміхнулася.— Мій тато теж був лікарем. Але чому ж ви тоді?..
— Все дуже просто. Я не заплямував себе в зеніті слави й не переховуюся від суду людського на Рів’єрі. Просто я не займаюся приватною практикою. Хтозна, може, колись і доведеться.
Розмері підставила йому обличчя для поцілунку. Якусь мить він дивився на неї, наче не розуміючи. Потім, обнявши її однією рукою за плечі, потерся щокою об її гладеньку щоку й знову подивився довгим, уважним поглядом.
— Таке чарівне дівчатко,-сказав він серйозно.
Вона всміхнулася йому; її пальці, хоч сама вона й не помічала, перебирали лацкани його піджака.
— Я закохана в вас і в Ніколь. Це моя таємниця — я не можу навіть ні з ким говорити про вас, не хочу, щоб іще хтось знав, який ви чудовий. Ні, справді, я вас кохаю — вас обох.
Він чув це вже стільки разів — навіть слова були ті ж самі.
Раптом вона опинилася так близько, що він побачив тільки очі — вже не дитячі — і він поцілував її палко, безтямно, як дорослу.
Потім, прихилившись головою до його плеча, вона зітхнула.
— Я вирішила відмовитися від вас,— сказала вона.
Дік здригнувся: невже він дав їй привід вважати, що вона має на нього якісь права?
— Це нечесно,— спромігся він на грайливий тон.— Саме тоді, коли ви почали мене цікавити...
— Я так вас кохала...— Неначе це тривало роками. В голосі її тремтіли сльози.— Та-ак кохала...
Він мав би засміятися, але натомість почув власні слова:
— Ви вражаєте не тільки красою, але й якимсь дивним багатством емоцій. Вам віриш, коли ви вдаєте кохання, і віриш, коли ви прикидаєтесь несміливою.
У темному, схожому на печеру таксі, що пахло парфумами, купленими за порадою Ніколь, Розмері щільніше пригорнулася до нього. Він знав, що вона закохана в нього, але ні в очах, ні в губах її не було жаги — тільки легкий запах шампанського з уст. Вона ще дужче, відчайдушніше пригорнулася до нього, він знову поцілував її, і його остаточно витверезила невинність її губ, погляду, спрямованого не на нього, а в нічну темряву, в темряву всесвіту. Вона ще не знала, що найвищу насолоду відчуваєш серцем; згодом вона це зрозуміє і перейметься жагою, яка рухає світ — якби в ту мить він опинився поряд з нею, то взяв, би її без вагання й жалю.
У готелі її номер був майже навпроти номера Дайверів, ближче до ліфта. Біля своїх дверей Розмері раптом сказала:
— Я знаю, що ви не кохаєте мене, я на таке й не сподівалась. Але ви кажете, що я повинна була розповісти про свій день народження. Я розповіла, а тепер хочу, щоб ви зробили мені подарунок і зайшли на хвилиночку до мене. Я вам щось скажу. Тільки на хвилиночку.
Вони ввійшли, і він зачинив за собою двері. Розмері стояла зовсім близько до нього, але так, що вони не торкалися одне одного. Ніч знебарвила її обличчя, вона була зовсім бліда — біла гвоздика, забута після балу.
— Коли ви всміхаєтеся...— Він знову перейшов на жартівливо-батьківський тон; можливо, тому, що близько була Ніколь,— мені щоразу здається, що я побачу у вас щербинки на місці молочних зубів.
Та вона вже припала до його грудей і жалібно прошепотіла:
— Візьміть мене.
— Взяти вас? Куди?
Від здивування йому аж мову відібрало.
— Будь ласка,— шепотіла вона.— Прошу, зробіть зі мною... ну те, що роблять. То байдуже, якщо мені буде неприємно, напевно буде,— мені завжди бридко було навіть думати про це. Але тут зовсім інша річ. Я хочу, щоб ви це зробили.
Для неї самої було несподіванкою, що вона здатна говорити таке. Її устами промовляло прочитане, почуте, вимріяне за довгі роки навчання в монастирській школі. Та ще вона раптом усвідомила, що грає зараз одну з найбільших своїх ролей, і це її надихало.
— Так не можна,— повагом сказав Дік.— Це в вас говорить отой келих шампанського. Забудьмо краще цю розмову.
— О ні, ні! Я хочу цього. Зараз. Візьміть мене, навчіть мене. Я ваша й хочу бути вашою.
— А чи подумали ви, який удар це був би для Ніколь?
— Вона не дізнається. Та й це її не стосується.
Він лагідно вів далі:
— Ви забуваєте, що я люблю Ніколь.
— А хіба обов’язково треба любити тільки одну людину? Я от люблю свою маму і люблю вас — тільки вас ще більше. Тепер ще більше.
— ...і, нарешті, ніякої любові до мене у вас зараз немає, але вона могла б виникнути — потім. І ваше життя, ще не розпочавшись як слід, пішло б шкереберть.
— Ні, обіцяю, що ми вже більше не побачимося. Я викличу маму, й ми відразу ж повернемося до Америки.
Дік пустив це повз вуха, бо надто добре пам’ятав юну свіжість її губ. Він перейшов на інший тон:
— Усе це тільки скороминущий растрій.
— Ні, ні! І я не боюся, навіть якщо буде дитина. Поїду до Мексіки, як одна дівчина з нашої студії. Боже, я й гадки не мала, що зі мною може бути таке. Мені завжди бридко було, коли мене цілували по-справжньому.— Вона й досі вірила, очевидно, що це повинно статися.— В декого з них були такі великі хижі зуби, але ви не такий, ви зовсім інший, ви чудовий. Будь ласка, зробіть це...
— Ага, збагнув: ви просто гадаєте, що бувають якісь особливі поцілунки, і хочете, щоб я поцілував вас саме так.
— Навіщо ви кепкуєте з мене — я не дитина. Я знаю, що ви не кохаєте мене.— Вона якось знітилася, пригасла.— Не сміла навіть сподіватися на це. Певно, для вас я — ніщо.
— Дурниці. Для мене ви ще просто дівчинка.— Подумки він додав: "...яку довелося б навчати надто багатьох речей".
Розмері мовчала, швидко дихаючи. Дік додав:
— До того ж, у таких речах принцип "сказано — зроблено" не діє.
Вона похнюпилася, ображена й розчарована. Дік машинально почав був: "Краще нам з вами просто...",— але затнувся, пройшов слідом за нею до ліжка й сів поряд. Вона заплакала, а його раптом охопило збентеження — ні, не сумнів, чи правильно він повівся, бо інакше повестися було б немислимо,— а якийсь душевний неспокій, і на мить самовладання, ця гнучка основа його рівноваги, зрадило його.
— Я знала, що ви не захочете,— схлипнула Розмері.— Знала і все ж сподівалася.
Він підвівся.
— На добраніч, дитинко. Шкода, що так вийшло. Забудьмо про все, гаразд? — І додав голосом, яким колись при вечірніх обходах заспокоював хворих: — Вам ще будуть освідчуватися стільки чоловіків, а колись ви й самі покохаєте і радітимете, напевно, що перше кохання зустріли незайманою і тілом, і душею. Трошки застарілий погляд, чи не так?
Вона підвела голову й побачила, як він ступив до дверей; вона дивилася на нього без найменшого уявлення про те, що відбувається у нього в душі, дивилась, як він повільно зробив ще крок, потім обернувся й глянув на неї. Їй захотілося кинутись за ним, припасти до нього, відчути його губи, його вуха, комір його піджака, захотілося огорнути його собою й увібрати в себе; але його рука лягла вже на ручку дверей. Утративши останню надію, вона відкинулася на ліжко. А коли двері за ним зачинилися, вона підвелася, підійшла до дзеркала і, тихенько схлипуючи, почала розчісувати волосся. Провела щіткою сто п’ятдесят разів, як завжди, потім — ще сто п’ятдесят. Їй заболіла рука, вона переклала щітку в другу руку й заходилася рахувати спочатку...
XVI
За ніч Розмері охолола й прокинулася з почуттям сорому. Із дзеркала на неї глянуло гарненьке личко, але це не заспокоїло, а тільки роз’ятрило вчорашній біль; не зарадив і пересланий матір’ю лист від хлопця, що минулого року запросив її на студентський бал Йєльського університету,— він сповіщав, що приїхав у Париж. Той бал видався їй тепер безмежно далекою подією.
Вона вийшла із своєї кімнати, готуючись до зустрічі з Дайверами, як до тортур, сьогодні подвійно тяжких. Проте ніхто не помітив би цього під маскою, такою ж непроникною, як у Ніколь, коли вони зустрілися, щоб разом піти на примірки. Щоправда, їй трохи відлягло від серця, коли Ніколь зауважила з приводу однієї дратівливої продавщиці: "Люди частенько схильні перебільшувати ставлення до себе з боку інших; їм ввижаються крайнощі — або цілковите схвалення, або цілковите несхвалення їхньої поведінки". Ще вчора таке зауваження викликало б у вразливої Розмері внутрішню незгоду, але сьогодні воно її втішило — їй дуже хотілося переконати себе, що не сталося нічого страшного.