Траплялося, під час буйної вечірки жінки кропили Гетсбі волосся шампанським, але пив він рідко й неохоче.
Коді відписав йому кругленьку суму — двадцять п'ять тисяч доларів. Але Гетсбі їх не одержав. Він так і не зрозумів, які прийоми юридичного крутійства були застосовані проти нього, але все, що вціліло від мільйонів, прибрала до рук Елла Кей. Йому ж лишився цінний досвід; невиразні обриси Джея Гетсбі набрали плоті і крові й стали людиною.
Він розповів мені все це значно пізніше, але я записую його розповідь тут, щоб спростувати всі ті безглузді вигадки про його походження, в яких не було ані тіні правди. До того ж він розповідав мені все це, коли обставини заплуталися настільки, що я вже міг би повірити всьому або нічому — з того, що про нього розповідають. Тож я і користаюся з цієї короткої паузи — поки Гетсбі, так би мовити, зводить дух,— щоб розвіяти всі ті хибні уявлення та вигадки про його особу.
В нашому з ним спілкуванні теж утворилася пауза. Протягом кількох тижнів я не бачився і навіть не передзвонювався з ним — здебільшого я пропадав у Нью-Йорку, гуляв з Джордан і намагався запобігти ласки в її старезної тітки. Але якось у неділю по обіді я вибрався-таки до Гетсбі. За кілька хвилин після моєї появи з'явилися й зажадали чогось випити ще троє гостей. Одним із них був Том Б'юкенен. Я аж рота роззявив з подиву, хоч дивним було, власне, тільки те, що Том опинився тут уперше.
Вони приїхали верхи на конях — Том, якийсь добродій на прізвище Слоун і вродлива дама в коричневій амазонці, яку я вже зустрічав тут раніше.
— Дуже радий вас бачити,— сказав Гетсбі, стоячи на сходах. — Дуже, дуже радий, що ви завітали.
Неначе це їх обходило!
— Прошу, сідайте. Сигарету? Сигару? — Він метушився по кімнаті, натискаючи кнопки дзвоників.— Зараз принесуть щось випити.
Він був явно схвильований появою Тома тут, у його домі. А втім, він однаково не заспокоївся б, поки не почастував гостей, бо, мабуть, невиразно здогадувався, що тільки за цим вони й з'явилися. Містер Слоун від усього відмовлявся. "Може, лимонаду?" — "Ні, дякую".— "Трохи шампанського?" — "Ні, не треба нічого, дякую... Даруйте..."
— Чи добре вам їздилося?
— Дороги тут чудові.
— Але, мабуть, машини...
— Еге ж...
Піддавшись непереборному бажанню, Гетсбі обернувся до Тома, який привітався і дозволив відрекомендувати себе так, наче вони бачилися вперше.
— Здається, ми з вами вже десь зустрічалися, містере Б'юкенен?
— Авжеж, авжеж,— відповів Том з грубуватою чемністю, хоч видно було, що він цього не пам'ятає.— Пригадую — зустрічалися.
— Тижнів зо два тому.
— Так-так. Ви були тоді з ним — з Ніком.
— Я знайомий з вашою дружиною,— вів далі Гетсбі, вже майже визивно.
— Справді?
Том обернувся до мене.
— Ти мешкаєш десь поблизу, Ніку?
— Поряд.
— Справді?
Містер Слоун, недбало розсівшись у кріслі, участі в розмові не брав; дама теж спочатку мовчала, але після другої порції віскі з содовою раптом засяяла приязною усмішкою.
— Ми всі приїдемо на ваш наступний прийом, містере Гетсбі,— оголосила вона.— Не заперечуєте?
— Обов'язково приїздіть. Я буду дуже радий.
— От і чудово,— озвався містер Слоун, не виявляючи аніякісінького захоплення.— Ну, що ж, гадаю, нам час вирушати.
— Так швидко? — вигукнув Гетсбі. Він уже опанував себе, і йому не хотілося відпускати Тома.— Може... Може, повечеряємо разом? Увечері напевно приїде хто-небудь з Нью-Йорка.
— Ні, давайте краще поїдемо вечеряти до мене! — жваво вигукнула дама.— Всі — і ви теж.
Останнє стосувалося мене. Містер Слоун підвівся.
— Ходімо,— сказав він, звертаючись тільки до неї.
— Ні, справді, їдьмо до мене,— не вгавала вона.— Дуже вас прошу. Місця на всіх стане.
Гетсбі запитально подивився на мене. Йому хотілося поїхати, й він не помічав, що містер Слоун уже твердо вирішив обійтися без нього.
— На жаль, я не можу,— сказав я.
— Але ж ви поїдете? — наполягала дама, дивлячись на Гетсбі.
Містер Слоун прошепотів щось їй в вухо.
— Ми зовсім не спізнимось, якщо виїдемо зараз,— голосно відказала вона.
— В мене немає коня,— мовив Гетсбі.— В армії мені доводилось їздити верхи, але коня я собі так і не купив. Проте я можу поїхати слідом за вами на машині. Перепрошую — я за хвилину повернуся.
Ми вчотирьох вийшли на веранду, і Слоун, відвівши даму вбік, засперечався з нею.
— Боже, він, здається, і справді збирається їхати до неї,— сказав Том.— Невже він не розуміє, що він їй ні до чого?
— Але ж вона запрошувала його.
— В неї буде звана вечеря, повно гостей, і всі — незнайомі йому.— Він насупився.— Цікаво, де він в біса познайомився з Дейзі. Їй-богу, може, в мене відсталі погляди, але, по-моєму, ми порозпускали своїх жінок. Вони стали надто самостійні, водяться хтозна з ким.
I тут містер Слоун і дама зійшли сходами й сіли на коней.
— Рушаймо! — сказав містер Слоун Томові.— Ми вже запізнюємося, час їхати.— А тоді до мене: — Скажіть йому, будь ласка, що ми не могли чекати.
Ми з Томом потисли один одному руки, з його супутниками я обмінявся досить холодним поклоном, вони рушили швидким клусом і зникли за густим серпневим листям саме в ту мить, коли Гетсбі з капелюхом і легким плащем у руці вийшов на веранду.
Видно, Тома занепокоїло те, що Дейзі їздить десь сама — наступної суботи він з'явився до Гетсбі разом з нею. Можливо, саме через його присутність вечір той видався мені якимсь гнітючим — і я запам'ятав його таким, несхожим на всі інші вечори в Гетсбі. I люди там були ті самі — чи, принаймні, такі самі, як завжди,— і шампанське так само лилося річкою, і, як раніше, вирував багатобарвний, багатоголосий натовп, але в усьому цьому відчувалося щось неприємне, щось таке, чого доти я там не помічав. А може, я просто встиг звикнути до Вест-Егга, навчився сприймати його як відособлений світ зі своїми законами й своїми героями, світ цілком самодостатній, бо іншим він себе й не мислив,— а тепер я раптом подивився на нього по-новому, очима Дейзі. Не можна без смутку дивитися чужими очима на те, до чого ти встиг призвичаїтися.
Вони приїхали, коли вже вечоріло; ми вчотирьох прогулювалися в іскристому сонмищі гостей, і з горла Дейзі раз у раз вихоплювалося знадливе переливчасте воркотання.
— В усьому цьому є щось таке збудливе,— шепотіла вона.— Ніку, якщо в тебе раптом виникне бажання поцілувати мене, ти тільки натякни, і я залюбки влаштую це. Просто вимов моє ім'я. Або покажи зелену картку. Я роздаю зелені картки...
— Ви подивіться довкола,— порадив Гетсбі.
— Я дивлюся. Мені тут так подоба...
— Про багатьох присутніх тут ви чули, мабуть, не раз.
Зухвалий погляд Тома ковзав по натовпу.
— Ми взагалі мало де буваємо,— сказав він.— Власне, я якраз думав про те, що не бачу тут жодного знайомого обличчя.
— Гадаю, цієї дами ви не можете не знати.— Гетсбі показав на сліпучу красуню, схожу більше на орхідею, аніж на жінку, що сиділа у величній позі під розлогою сливою. Том і Дейзі втупилися в неї очима, охоплені, мабуть, тим особливим відчуттям нереальності, яке виникає щоразу, коли в живій людині впізнаєш зіткану з тіней зірку екрану.
— Вона прекрасна,— сказала Дейзі.
— Чоловік, що схилився до неї,— її режисер.
Гетсбі водив їх від групи до групи й церемонно відрекомендовував:
— Місіс Б'юкенен... і містер-Б'юкенен...— А одного разу, повагавшись, додав: — Чемпіон з поло.
— Отакої! — відразу заперечив Том.— Ніколи ним не був.
Але Гетсбі, напевно, сподобалось, як це звучить — Том так і залишився на весь вечір "чемпіоном з поло".
— Зроду не бачила стількох знаменитостей! — вигукнула Дейзі.— Мені дуже сподобався цей — як його? — з отакенним синім носом.
Гетсбі назвав прізвище, додавши, що це не дуже визначний кінопродюсер.
— Все одно, він мені сподобався.
— Знаєте, не робіть з мене все-таки чемпіона з поло,— чемно попросив Том.— Краще вже я милуватимусь усіма цими знаменитостями, лишаючись у тіні.
Дейзі з Гетсбі пішли танцювати фокстрот. Пригадую, мене здивувала граційна стриманість його рухів — я, власне, вперше побачив, як він танцює. Потім вони потихеньку перейшли на мою ділянку й з півгодини просиділи на сходах, а я тим часом, на прохання Дейзі, пильнував у саду. "На випадок пожежі чи повені,— пояснила вона.— Чи ще якоїсь божої кари".
Том виринув з тіні, коли ми сідали вечеряти.
— Не заперечуєте, якщо я сяду он за тим столом? — сказав він.— Там один дотепник весь час сипле анекдотами.
— З богом! — весело відповіла Дейзі.— I візьми ось мій золотий олівчик — може, тобі захочеться записати чиюсь адресу.
По хвилі вона озирнулася на той стіл, сказала мені: "Що ж, простачка, але гарненька",— і я зрозумів, що, за винятком тієї півгодини, яку вона провела з Гетсбі в мене на ганку, вечір був для неї безрадісним.
Ми опинилися за столом, де розташувалось особливо п'яне товариство. Вийшло це з моєї вини — Гетсбі саме покликали до телефону, і я підсів до людей, з якими мені було дуже весело два тижні тому. Але те, що тоді потішало мене, тепер виявилося нестерпним.
— Ну, як ви себе почуваєте, міс Бедекер?
Дівчина, до якої звертались, марно намагалася задрімати на моєму плечі. Почувши запитання, вона випросталась і розплющила очі.
— Що?
Розімліла, опасиста жінка, яка досі настирливо запрошувала Дейзі на завтра в місцевий клуб на партію гольфа, стала на захист міс Бедекер:
— Ет, їй уже краще. Після п'яти-шести коктейлів вона завжди починає отак верещати. Я їй весь час кажу: "Тобі пити не можна".
— А я і не п'ю,— замогильним голосом озвалась обвинувачена.
— Коли ми почули твій вереск, я зразу сказала докторові Сівету: "Ну, докторе, без вашої допомоги тут не обійтись".
— Вона, певно, дуже вдячна вам за турботу,— кисло мовила третя дама.— Але на ній сухої нитки не лишилося після того, як ви запхнули її головою у воду.
— Ото нема гіршого, як тебе пхають головою у воду,— пробурмотіла міс Бедекер.— Одного разу в Нью-Джерсі мене мало не втопили.
— Якби ви не пили, нічого цього й не було б,— озвався доктор Сівет.
— Ви краще на себе подивіться! — люто вибухнула міс Бедекер.— У вас же руки тремтять! Я б нізащо не лягла до вас на операцію!
Отак воно тривало й далі. Пам'ятаю, вже під кінець вечора ми з Дейзі стояли, спостерігаючи кінорежисера та його зірку. Вони все ще сиділи під розлогою сливою, й обличчя їхні вже майже торкались одне одного, розділені тільки блідим, вузеньким промінчиком місяця.