Та, пам'ятаючи, що ми зібралися не для тихого чаювання, я, скориставшись із першої ж нагоди, підвівся і попросив дозволу вийти.
— Куди ви? — відразу ж злякався Гетсбі.
— Я зараз повернусь.
— Заждіть, я спершу маю сказати вам дещо.
Він вискочив слідом за мною на кухню, причинив двері й жалібно простогнав:
— Ох, Боже мій!
— Що з вами?
— Це була жахлива помилка,— сказав він, хитаючи головою.-Жахлива, жахлива помилка.
— Ет, ви просто трохи збентежилися,— відповів я і, на щастя, здогадався додати: — Дейзі теж збентежилася.
— Вона теж збентежилася? — недовірливо перепитав він.
— Не менше, ніж ви.
— Не говоріть так голосно.
— Ви поводитеся, мов хлопчисько,— не витримав я.— Де ваша чемність? Пішли й залишили її саму.
Він застережливо підніс руку, подивився на мене з виразом докору, якого я довго не забуду, і, обережно відчинивши двері, повернувся до вітальні.
Я вийшов чорним ходом — так само, як Гетсбі півгодини тому, коли хвилювання змусило його оббігти навколо будинку,— і подався до великого вузлуватого дерева з густою кроною, під яким можна було сховатися від дощу. Дощ на той час уперіщив ще дужче, і мій нерівний газон, так ретельно підстрижений садівником Гетсбі, вкривали тепер багнисті калюжки впереміж із доісторичними трясовинами. З-під дерева видно було тільки величезний дім Гетсбі, тож я півгодини видивлявся на нього, як Кант на свою церковну вежу. Якийсь пивовар збудував його років десять тому, коли ще тільки почалося поголовне захоплення "стильністю", і розповідали, ніби він зголосився протягом п'яти років платити податки за всі довколишні будиночки, якщо їхні власники покриють їх соломою. Можливо, саме внаслідок їхньої відмови він полишив свій намір заснувати тут родинне гніздо — і майже відразу по тому підупав на здоров'ї. Його діти продали будинок, коли на дверях ще висів жалобний вінок. Американці іноді охоче погоджуються бути рабами, але завжди виявляють уперте небажання бути селянами.
За півгодини сонце визирнуло з-за хмар, і до будинку Гетсбі під'їхала машина з харчами для слуг — я був певен, що сам господар сьогодні до їжі не доторкнеться. На горішньому поверсі покоївка почала відчиняти вікна. Вона з'являлася на мить у кожному з них, а дійшовши до великого вікна в центрі, вихилилась і задумливо сплюнула в сад. Час було вертатись. Поки падав дощ, я в шумі його ніби розрізняв їхні голоси — то приглушені, то розбурхані поривом почуттів. Але тепер, коли все стихло, мені здавалося, що у вітальні теж запала тиша.
Перше ніж увійти, я влаштував гармидер на кухні, хіба що не перекинув плиту, але вони, певне, не почули нічого. Вони сиділи в різних кутках дивана й дивились одне на одного так, наче щойно прозвучало чи от-от мало прозвучати якесь запитання; від попереднього збентеження не лишилось і сліду. Обличчя Дейзі було мокре від сліз, і, коли я ввійшов, вона зірвалася на ноги й почала витирати їх хусточкою перед дзеркалом. Але найбільше мене вразило те, як змінився Гетсбі. Він буквально сяяв, і, хоч ні словом, ні жестом не виказував свого щастя, все єство його випромінювало невластиву йому блаженну радість, наповнюючи нею маленьку вітальню.
— А, вітаю, друже! — сказав він так, наче ми не бачилися хтозна-скільки років. Мені навіть здалося, що він хоче потиснути мені руку.
— Дощ ущух.
— Справді? — Усвідомивши зміст моїх слів, побачивши, як стрибають по кімнаті сонячні зайчики, він усміхнувся, мов віщун доброї погоди, мов ревний заступник невмирущого світла, й переповів цю новину Дейзі: — Ти чула, дощ ущух!
— Це ж так добре, Джею.— Крізь тамований біль, тамовану тугу в милозвучному голосі її прохопився радісний подив.
— Слухайте, ходімо всі до мене,— мовив Гетсбі.— Я хочу показати Дейзі мій дім.
— А мені обов'язково йти з вами?
— Авжеж, друже.
Дейзі пішла нагору вмитися — як же це я забув подбати про пристойні рушники! — а ми з Гетсбі чекали її надворі.
— Не будинок, а лялечка, правда? — сказав Гетсбі, кивнувши на свій дім.— Дивіться, як сонце виграє на фасаді.
Я погодився, що будинок чудовий.
— Так.— Він обводив замилуваним поглядом фасад — квадратну вежу, стрілчасті прорізи.— Я три роки заробляв гроші, щоб купити його.
— А я гадав, що ви свій капітал успадкували.
— Так-так, друже, успадкував,— неуважливо відповів він.— Але майже весь утратив під час отієї паніки — на початку війни.
Певно, він у цей час думав про щось зовсім інше, бо коли я спитав у нього, а чим він, власне, займається, він відповів: "Це моя справа",— і тільки потім похопився, що дав маху.
— О, чим я тільки не займався,— виправився він.— Якийсь час — медикаментами, потім — нафтою. Але тепер і від того, і від того відійшов.— Він подивився на мене уважніше.— А що, може, ви передумали щодо отієї моєї пропозиції?
Відповісти я не встиг — на порозі з'явилася Дейзі, й два ряди бронзових гудзиків на її сукні зблиснули на сонці.
— Невже оте громадисько — твій будинок? — вигукнула вона, показуючи пальцем.
— Подобається?
— Дуже, але я не уявляю собі, як ти можеш жити в ньому сам-один?
— А в мене день і ніч повно гостей. До мене приїздять дуже цікаві люди. I знаменитості, і всілякі визначні особи.
Ми пішли не найкоротшим шляхом, понад протокою, а по шосе, й увійшли через велику браму. Дейзі захоплено белькотіла, милуючись феодальним силуетом на тлі неба, втішаючись іскристими пахощами нарцисів, пінявими пахощами глоду й квітучої сливи, блідими золотавими пахощами жимолості. Дивно було підніматися мармуровими сходами, на яких не майоріли барвисті сукні й не чути було ніяких інших звуків, крім пташиних голосів на деревах.
I потім, коли ми йшли через музичні салони в стилі Марії Антуанетти й вітальні в стилі Реставрації, мені здавалося, що за всіма диванами і під усіма столами ховаються гості, яким звеліли завмерти й не дихати, поки ми не пройдемо повз них. А коли за нами зачинилися двері "оксфордської бібліотеки", я, їй-богу, почув зловісний регіт схожого на сову очкарика.
Ми піднялися нагору й пішли анфіладою стильних спалень, сповитих у рожеві та лавандові шовки й наповнених яскравими свіжими квітами, крізь гардеробні й туалетні кімнати з ваннами, вставленими в підлогу, і в одній кімнаті наштовхнулися на розпатланого чоловіка в піжамі, який робив на підлозі лікувальні вправи для печінки. Це був містер Кліпспрінджер, квартирант. Вранці я бачив, як він неприкаяно тинявся по пляжу. Нарешті ми дійшли до особистих апартаментів Гетсбі — спальні з ванною та кабінету, вмебльованого в англійському неокласичному стилі; там ми сіли й випили по чарці шартрезу з пляшки, яку Гетсбі дістав із шафки в стіні.
Він весь час не зводив погляду з Дейзі і, гадаю, наново оцінював кожну річ у своєму домі залежно від того, з яким виразом дивилися на цю річ кохані очі. А іноді він сам роззирався довкола здивовано й розгублено — неначе чудо її присутності позбавило ці речі реальності. Одного разу він, спіткнувшись, мало не впав зі сходів.
Його спальня була найскромнішою з усіх — якщо не зважати на туалетний прибор із щирого тьмяного золота. I коли Дейзі з насолодою взяла щітку й пригладила волосся, Гетсбі сів, затуливши очі долонею, і засміявся.
— Дивна річ, друже,— сказав він весело.— Ніяк не можу... Хоч як стараюся...
Певно, він пройшов дві стадії і тепер вступив у третю. Після збентеження, після невтримної радості присутність Дейзі сповнювала його тепер безмірним подивом. Він так давно мріяв про це, так зримо малював це у своїй уяві, так довго чекав цього, мовби зціпивши зуби в неймовірній, граничній напрузі. I тепер щось ніби зірвалося в ньому — як ото зривається перекручена пружина в годиннику.
За хвилину, опанувавши себе, він розчинив перед нами дві величезні шафи, що містили весь його гардероб: костюми, халати, краватки й сорочки, стоси сорочок, по дюжині на кожній полиці.
— Я маю в Англії людину, яка закуповує мені одяг. Щоразу на початку сезону — навесні й восени — надходить повний комплект.
Він витяг стос сорочок і почав кидати їх перед нами, одну по одній: сорочки зі щирого льону, з щільного шовку й тонкої фланелі розгорталися на льоту і вкривали стіл хаотичним буянням кольорів. Уловивши захват в наших очах, він висмикнув ще один стос, і на м'яке суцвіття тканин почали опускатися сорочки в смужку, в завитки, в карти, коралові, салатові, лавандові, блідо-оранжеві, з темно-синіми монограмами. Дейзі раптом здушено зойкнула і, опустивши голову на сорочки, зайшлася плачем.
— Такі гарні сорочки,— ридала вона, і м'які складки тлумили її голос.— Мені так гірко, бо я ніколи не бачила таких... таких гарних сорочок...
Після будинку ми мали ще оглянути сад, і басейн, і гідроплан, і квітники, але знову задощило, і, стоячи втрьох біля вікна, ми дивилися на хвилясту воду протоки.
— Якби не імла, звідси видно було б твій дім на тому боці затоки,— сказав Гетсбі.— У вас там на кінці причалу цілу ніч світиться зелений вогник.
Дейзі рвучко взяла його під руку, але він, мабуть, глибоко замислився над тим, що оце щойно сказав. Можливо, він раптом усвідомив, що зелений вогник тепер назавжди втратив для нього своє величезне значення. З тієї неймовірної відстані, що відділяла його від Дейзі, йому здавалося, що цей вогник світиться зовсім близько до неї, мало не торкається її. Здавалося, він був при ній, як зірка при місяці. А тепер він став просто зеленим сигналом на причалі. Одним фетишем поменшало.
Я почав походжати по кімнаті, придивляючись у півтемряві до невиразно окреслених предметів. Увагу мою привернула велика фотографія літнього чоловіка в костюмі яхтсмена, що висіла над письмовим столом.
— Хто це?
— Це? Це, друже, Ден Коді.
Мені здалося, що я десь чув це ім'я.
— Його вже нема серед живих. Колись він був моїм найліпшим приятелем.
На столі стояв знімок самого Гетсбі, зроблений, певно, коли йому було років вісімнадцять,— теж у костюмі яхтсмена, голова хвацько відкинута назад.
— Яке чудове фото! — вигукнула Дейзі.— I який чуб! Ти ніколи не розповідав мені, що мав чуба. I про яхту не розповідав.
— Подивись ось на це,— квапливо сказав Гетсбі.— Бачиш, скільки газетних вирізок? Вони всі — про тебе.
Вони стояли поряд, гортаючи вирізки. Я вже хотів був попросити, щоб він показав свою колекцію рубінів, але тут задзвонив телефон, і Гетсбі взяв трубку.
— Так...