Мені уявилися тигрові шкури, що пломеніли в покоях його палацу на Великому каналі, уявилось, як він відчиняє скриньку, наповнену рубінами, щоб багряним блиском їхніх граней утамувати біль свого розбитого серця.
— Я хочу звернутися до вас сьогодні з одним великим проханням,— сказав він, задоволено ховаючи в кишеню свої сувеніри.— Через те й вирішив розповісти вам трохи про себе. Щоб ви не думали, ніби я якийсь там нуль без палички. Розумієте, я весь час маю справу з чужими людьми, бо таке в мене життя: кочую з місця на місце, намагаючись забути одну сумну історію, яка зі мною сталася.— Він повагався.— Сьогодні ви почуєте її.
— За сніданком?
— Ні, пізніше. Я випадково довідався, що у вас на сьогодні призначена зустріч з міс Бейкер.
— Цебто ви хочете сказати, що закохалися в міс Бейкер?
— Та ні, друже, зовсім ні. Але міс Бейкер люб'язно погодилася поговорити з вами на цю тему.
Я не мав анінайменшого уявлення, про яку "тему" йдеться, і все це не так зацікавило мене, як роздратувало. Я запросив Джордан на чашку чаю зовсім не для того, щоб вести розмови про містера Джея Гетсбі. Я не сумнівався, що прохання його виявиться від початку й до кінця безглуздим, і на мить навіть пошкодував, що погодився місяць тому приєднатись до велелюдного натовпу в його саду.
Він не вимовив більше жодного слова. Що ближче ми під'їздили до міста, то коректнішим він робився. Ми проминули Порт-Рузвельт з оперезаними червоною лінією океанськими суднами й помчали бруківкою припортових нетрів повз темні, але не безлюдні шинки в збляклій позолоті дев'яностих років. Потім обабіч відкрилася Долина Жужелиці, і я встиг помітити розпашілу місіс Вільсон, яка енергійно налягала на важіль бензоколонки.
На розпростертих, мов у птаха, крилах, засліплюючи сонячними зайчиками все довкола, ми пролетіли половину кварталів Асторії — але тільки половину, бо, коли в'їхали між опорні стовпи надземної залізниці, я почув знайому тріскотняву мотоцикла і нас наздогнав розлючений полісмен.
— Все гаразд, друже! — вигукнув Гетсбі. Він загальмував, витяг з гамана якусь білу картку й помахав нею перед носом полісмена.
— Все гаразд,— погодився той, доторкнувшись пальцями до кашкета.— Тепер я знатиму вашу машину, містере Гетсбі. Прошу пробачення.
— Що це ви йому показали? — спитав я.— Оксфордську фотографію?
— Я зробив колись послугу шефові поліції, і відтоді щороку одержую від нього на різдво поздоровчу листівку.
Ми виїхали на великий міст, потік машин миготів на сонці, що сяяло з-поміж ферм, а по той бік річки поставало місто,— біле громаддя цукрових конусів та брил, споруджених чиєюсь волею на гроші, що не пахнуть. З мосту Квінсборо Нью-Йорк завжди бачиш ніби вперше, він ніби вперше беззастережно обіцяє тобі всі дива й красоти світу.
Повз нас проїхав катафалк, завалений квітами, за ним — дві карети із запнутими завісками й кілька менш похмурих екіпажів для приятелів. У приятелів були скорботні очі, коротка верхня губа виказувала вихідців із Південно-Східної Європи, і, відчуваючи на собі їхні погляди, я порадів, що пишна краса машини Гетсбі порушила жалобну урочистість їхніх думок. На Блеквелс-айленді ми обминули лімузин, у якому білий шофер віз трьох розчепурених негрів, двох кавалерів і дівчину. Я голосно зареготав, коли вони, зблиснувши білками очей, ковзнули по нашій машині зверхніми, суперницькими поглядами.
"Тут, за мостом, усе можливе,— подумав я.— Геть усе..."
Навіть Гетсбі міг тут з'явитися, ні в кого не викликаючи подиву,
Гомінкий полудень. Ми домовилися зустрітися і поснідати в добре провітрюваному підвальчику на Сорок другій вулиці. Поморгавши, призвичаївшись після яскравого сонячного світла до мороку вестибюля, я нарешті побачив Гетсбі — він стояв і розмовляв з якимось чоловіком.
— Містере Каррауей, познайомтеся — мій приятель містер Вольфсгайм.
Малий на зріст єврей з плескатим носом звів велику голову й наставив на мене два лискучих жмутики волосся, що пишно кущилося в його ніздрях. За мить я розрізнив у напівтемряві його очиці.
— ...тож я тільки раз глянув на нього,— сказав містер Вольфсгайм, поважно потискуючи мою руку,— і, як по-вашому, що я зробив?
— Що? — ввічливо поцікавився я.
Але запитання, очевидно, призначалося не мені, бо він зразу ж випустив мою руку й націлив свого виразного носа на Гетсбі.
— Я віддав гроші Кетспо й сказав: "Кетспо, не платіть йому ні цента, поки він не заткне свого рота". I він таки заткнув рота! Зразу!
Гетсбі взяв нас обох під руки й повів до ресторанного залу, і містер Вольфсгайм, проковтнувши наступну фразу, занурився в стан сомнамбулічної відчуженості.
— Віскі з содовою? — спитав метрдотель.
— Приємний ресторанчик,— сказав містер Вольфсгайм, роздивляючись на пуританських німф на стелі.— Але мені більше подобається той, через дорогу.
— Так, віскі з содовою,— кивнув Гетсбі, а тоді відказав містерові Вольфсгайму: — Там надто задушно.
— I задушно, і тісно,— сказав містер Вольфсгайм.— Зате скільки спогадів!
— Це ви про який ресторан? — спитав я.
— Старий "Метрополь".
— Старий "Метрополь",— сумовито вимовив містер Вольфсгайм.— Скільки облич, яких ніколи більше не побачиш. Скільки друзів, яких уже нема в живих. Повік не забуду тієї ночі, коли там застрелили Розі Розенталя. Нас було шестеро за столом, і цілу ніч Розі їв і пив — і як їв! Як пив! Аж ось десь над ранок підходить до нього офіціант і каже: "Вас там при вході хтось питає" — а в самого, бачу, обличчя якесь дивне. "Іду",— відповідає Розі й хоче підвестись, але я йому не даю, смикаю назад у крісло й кажу: "Що це за штучки, Розі, як ти потрібен якомусь сучому синові, то нехай він заходить сюди, а ти звідси не виходь, ясно?" Було вже по четвертій, якби не спущені штори, то ми вже бачили б, як світає.
— I що ж він — вийшов? — простодушно спитав я.
— Звісно, вийшов.— Містер Вольфсгайм обурено зблиснув на мене носом.— На порозі ще озирнувся і сказав: "Дивіться, щоб офіціант не забрав моєї кави". I тільки-но він ступив на тротуар, йому вгатили три кулі в його набите черево й дали газу.
— Чотирьох з них потім посадовили на електричний стілець,— пригадав я.
— З Беккером — п'ятьох.— Його ніздрі допитливо скинулися на мене.— То вас, я чув, цікавлять ділові пропозиції?
Вражений таким несподіваним переходом, я розгубився. За мене відповів Гетсбі.
— Ні, ні! — вигукнув він.— Це не той.
— Не той? — Містер Вольфсгайм був очевидно розчарований.
— Це просто мій приятель. Я ж вам казав, про того ми поговоримо іншим разом.
— Вибачаюсь,— мовив містер Вольфсгайм.— Я прийняв вас за іншого.
Нам подали соковиту піджарку, і містер Вольфсгайм, забувши про зворушливі переваги старого "Метрополя", з лютою вправністю заходився їсти. Водночас очі його дуже повільно оглядали весь зал; на завершення цього кругового огляду він озирнувся й подивився на тих, хто сидів позад нього. Певно, коли б не моя присутність, він зазирнув би й під наш стіл.
— Слухайте, друже,— сказав Гетсбі, нахиляючись до мене.— Я, здається, розсердив вас сьогодні вранці в машині?
Я побачив уже знайому усмішку, але цього разу не піддався на неї і відповів:
— Я не люблю загадок і не розумію, чому ви не можете сказати відверто, що вам від мене потрібно. Навіщо вплутувати в усе це міс Бейкер?
— Повірте, ніяких підступів тут нема,— запевнив він мене.— Зрештою, ви самі знаєте, міс Бейкер — справжня спортсменка, з нею якась там нечесна гра просто неможлива.
Раптом він глянув на свій годинник, зірвався на ноги й вискочив із залу, залишивши мене сам на сам з містером Вольфсгаймом.
— Йому треба подзвонити,— сказав містер Вольфсгайм, простеживши за ним очима.— Чудовий хлопець, правда? I з виду приємний, і джентльмен до самих кісток.
— Так.
— Він закінчив Авксфорд.
— Еге ж.
— Він закінчив Авксфордський університет в Англії. Ви знаєте, що таке Авксфордський університет?
— Та чув, що є такий.
— Це один з найславетніших університетів у світі.
— А ви давно знайомі з Гетсбі? — спитав я.
— Кілька років,— відповів він не без гордості.— Я мав приємність познайомитися з ним відразу по війні. Вірите, якусь годину з ним побалакав — і зрозумів, що переді мною прекрасно вихована людина. "Ось,— сказав я собі,— ось кого можна спокійно запросити до себе додому й познайомити з мамою і сестрою".— Він помовчав.— Я бачу, ви дивитеся на мої запонки.
Доти я не дивився на них, але тепер глянув. Запонки були зроблені зі шматочків білокості напрочуд знайомої форми.
— Справжні людські зуби,— пояснив він.— Найкращі зразки.
— Невже! — я придивився пильніше.— Це ж треба!..
— Еге ж,— він заправив манжети в рукави піджака.— Еге ж, Гетсбі дуже делікатний щодо жінок. На дружину свого приятеля він навіть не гляне.
Коли той, хто викликав у нього цю інстинктивну довіру, повернувся до нашого столу, містер Вольфсгайм одним духом випив каву й підвівся.
— Ми чудово поснідали, хлопці,— сказав він.— А тепер я втечу, щоб не зловживати вашою гостинністю.
— Посидьте ще трохи, Мейєре,— сказав Гетсбі, не дуже наполегливо.
Містер Вольфсгайм підніс руку, немовби благославляючи нас.
— Ви дуже люб'язні, але ми належимо до різних поколінь,— урочисто мовив він.— У вас свої розмови — про спорт, про дівчат, про...— Ще одним помахом руки він замінив той третій іменник.— А мені вже п'ятдесят, тож я вам тільки заважатиму.
Коли він потискав нам руки, а потім ішов до виходу, кінчик його трагічного носа тремтів. Я подумав: чи не образив я його якимось необережним словом?
— Він іноді робиться надто сентиментальним,— пояснив Гетсбі.— Сьогодні в нього, певно, саме такий день. А взагалі його в Нью-Йорку всі знають, а надто на Бродвеї.
— Хто він, актор?
— Ні.
— Зубний лікар?
— Мейєр Вольфсгайм? Ні, він гравець.— Гетсбі повагався, а тоді незворушно додав: — Це він у тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятому році провів оту махінацію на чемпіонаті з бейсболу.
— Не може бути!
Я був приголомшений. Я пам'ятав, звичайно, ту скандальну історію з бейсбольним чемпіонатом дев'ятнадцятого року, але ніколи не замислювався над тим, як вона сталась, а якби замислився, то просто вирішив би, що вона сталася сама собою, як наслідок якогось неминучого збігу обставин. Мені й на думку не спадало, що одна людина здатна зіграти на довір'ї п'ятдесяти мільйонів чоловік з цілеспрямованістю грабіжника, що зламує сейф.
— Як же він спромігся зробити таке? — спитав я по хвилі.
— Скористався з нагоди, та й по всьому.
— А чому його не ув'язнили?
— Не змогли нічого довести, друже.