Я визнаю, що в цьому випадку поводився як найбайдужіший, хоча і найскорботніший із поліцаїв. Одначе Альбертинина втеча не повернула мені прикмет, яких мене позбавила звичка стежити за нею. Я думав лише про одне: доручити пошуки комусь іншому. Стати цим іншим зголосився Сен-Лу. Позбувшись клопоту на всі найближчі дні, я відчув радість і проводив день на ногах, певний успіху; руки в мене стали сухі, як раніше, і я не умивався потом, як на звук Франсуазиного голосу: "Панна Альбертина поїхала". Пам'ятаю, коли я постановив жити з Альбертиною і навіть пошлюбити її, то це було лише на те, аби утримати її, аби бачити, що вона робить, перешкодити їй знову зійтися з мадемуазель Вентейль. То було під час її жахливого зізнання в Бальбеку. Вона говорила так, ніби йшлося про щось цілком природне, коли мені вдалося примиритися — хоча це було найбільшою бідою мого життя, — з тим, якби справді було цілком природним, коли я почув те, що досі мені не могло б примаритися і в найстрашнішому сні. (Дивно, що ревності, яка збавляє час на снуванні дрібних, фальшивих гадок, бракує уяви, аби відкрити правду.) Отож, моє кохання, зроджене, головно, з потреби відвернути Альбертину від зла, зберегло надалі сліди свого походження. Життя вкупі з нею вже не мало для мене якоїсь ціни, аби тільки я міг утримати на місці цю "утікачку". Для цього я покладався на очі, на товариство тих, хто ходив із нею, і, якщо тільки ввечері вони складали мені заспокійливий рапорт, мій неспокій розвіювався і до мене знову повертався добрий гумор.
Зумівши переконати себе, що, хай би як я там учинив, а Альбертина вернеться ввечері, я вгамував біль, завданий мені Франсуазиною звісткою про її від'їзд (бо тоді мене було за-скочено зненацька, і я повірив, що ця втеча безповоротна). Та ось після перерви біль, а біль живе своїм життям, знову дався взнаки; він був так само страшний, бо виник раніше за втішну обіцянку, дану мною самому собі, вернути Альбертину. Я місця собі не знаходив. Єдиний спосіб вернути її в черговий раз зроду не був особливо успішним, хоча я застосовував його завжди, відколи покохав Альбертину. Я робив так, ніби не кохав її, не страждав від її від'їзду, я брехав їй. Аби вернути її, я міг би діяти рішуче, вдаючи, що сам з нею порвав. Я надумав написати їй прощального листа, в якому поставитися до її від'їзду як до від'їзду безповоротного, а тим часом послати Робера де Сен-Лу з метою вчинити на неї, буцімто без мого відому, найбрутальніший тиск, аби Альбертина негайно вернулася. Я вже пересвідчився з Жільбертою, як небезпечно посилати листи, написані з удаваною байдужістю, яка стає зрештою справжньою. Навчений цим, я не мав би писати Альбертині так, як колись Жільберті. Але так званий досвід — це не що інше, як виявлення перед нами самими якоїсь риси нашого характеру, і ця риса дається взнаки і далі, і то тим виразніше, що ми її раз собі усвідомили, а стихійний відрух, що керував нами раніше, ще посилюється завдяки підказкам пам'яти. Плагіат, якого найважче уникнути окремим одиницям (а також цілим народам, які уперто тримаються за свої помилки і поглиблюють їх), — це само-плагіат.
Сен-Лу, як мені було відомо, перебував у Парижі; він миттю примчав до мене, моторний і послужливий, як колись у Донсьєрі, і згодився негайно їхати до Турені. Я запропонував йому таку комбінацію. Він мав висісти в Шательро, віднайти дім пані Бонтан і почекати, коли Альбертина вийде надвір, бо вона могла його впізнати. "Отож, ця молода дівчина мене знає?" — спитав Робер. Я відповів, що навряд. Думка про такий розвиток подій сповнила мене великою радістю. Проте вона зовсім розбігалася з тим, що я постановив спершу: влаштувати все так, аби не виглядало, ніби я розшукую Альбертину; однак мій задум видавав мене з головою. Але натомість він мав неоціненну перевагу: я міг себе переконати, що мій посланець побачить Альбертину і, напевне, її привезе. Якби від самого початку я добре розбирався в своєму серці, то передбачив би, що саме це приховане в затінку розв'язання, нібито нічого не варте, візьме гору над постановою терпіти, адже я ухвалив її через безвілля. Сен-Лу і так уже був дещо здивований, що якась молода дівчина мешкала в мене цілу зиму, а я йому про це навіть жодним словом не обмовився; хоча він не раз згадував мою приятельку з Бальбека, жодного разу йому не сказав, що вона мешкає в мене. Тож він міг відчувати себе ображеним моєю недовірливістю. Не можна було виключати, що пані Бонтан розповість йому щось про Бальбек. Але я надто переймався цією подорожжю, щоб ще думати про ймовірні її наслідки. Стосовно того, що він упізнає Альбертину (на яку він, зрештою, уникав дивитися, зустрічаючись із нею в Донсьєрі), то, на думку всіх, вона так змінилася, так роздобріла, що я міг цього не боятися. Він запитав, чи не маю я якоїсь її подобизни. Я спершу сказав, що ні, аби він не міг на підставі фотографії, зробленої десь у бальбецькі часи, впізнати Альбертини, хоча він бачив її мимобіж у вагоні. Але я подумав, що на останній світлині вона нітрохи не схожа на баль-бецьку, як і на теперішню, живу, і що він не впізнає її ні на знімку, ні в житті. Поки я шукав знімок, він лагідно торкнувся рукою мого чола, бажаючи мене втішити. Мене зворушило його співчуття. Робер розійшовся назавжди з Рахиллю, але те, що він пережив, було ще недавно, щоб він не живив до мене симпатії, не проймався особливим жалем до моїх страждань, так само як ми відчуваємо себе якусь спорідненість з люди-ною, яка хворіє на ту саму недугу, що й ми. Крім того, Робер так до мене прихилився, що думка про мої гризоти була йому нестерпна. Отож до тієї, що спричинила їх, він відчував уразу, змішану з подивом. Маючи мене за істоту вищого порядку, він уявляв собі ту, яка мене скорила, за істоту уже зовсім незвичайну. Я був переконаний, що Альбертина на світлині йому сподобається, та все ж не думав, що вона справить на нього таке саме враження, як Гелена на старих троянців, і тому, все ще шукаючи, казав: "Ет, не сподівайся на щось незвичайне. Фото поганеньке, а потім, і вона сама не якесь там диво, не якась там вродливиця. Просто дуже мила". — "Ба ні, вона, мабуть, чарівлива! — відрік він з наївним і щирим захватом, намагаючись уявити собі жінку, яка здолала довести мене до розпуки і так схвилювати. Маю до неї жаль, що вона завдає тобі болю. Але ж можна передбачити, що саме тобі, натурі, аж до самих нігтів, художній, людині, залюбленій у красу, та ще такою любов'ю, саме тобі назнаменовано від Бога терпіти більше, ніж комусь іншому, при зустрічі з вродливою жінкою. Нарешті я знайшов знімок. "Вона, напевно, знадлива", — сказав Робер, не бачучи, що я простягую йому світлину. Він узяв її в руки, роздивляючись. Його обличчя виражало подив аж до тупоумности. "Оце та дівчина, яку ти кохаєш?" — озвався нарешті він таким тоном, у якому подив був пом'якшений оба-вою мене розгнівати. Він не зробив жодної завваги, вигляд у нього був розсудливий, обережний, трохи погордливий, якого прибирають перед хворим, навіть якщо досі він був чудовою людиною і вашим приятелем, але тепер ні те ні се, він вражений несамовитим божевіллям і розповідає вам про якогось небожителя, явленого йому на тому місці, де ви, здорові умислом, бачите тільки стола-одноніжку. Я одразу зрозумів Роберів подив і згадав, як сам достоту так само здивувався, коли побачив його приятельку, з тією єдиною різницею, що я упізнав у ній давню знайому, тоді як він думав, що ніколи з Альбертиною не здибувався. Але, звичайно, ми дивилися різними очима на одну й ту саму дівчину. Давно минули ті дні, коли, почавши приглядатися до Альбертини, я збагачував свої зорові враження смаком, запахом, дотиком. Відтоді до попередніх відчуттів додалися відчуття глибші, ніжніші, стихійніші, а відтак і болісні. Одне слово, Альбертина була ніби камінь, заметений снігом, своєрідним осереддям, звідки постає велетенська конструкція, зведена на площині мого серця. Робер, для кого пласти цих вражень були невидимі, бачив лише осад, від моїх очей теж затулений нею. Те, що спантеличило Робе-ра, коли він побачив Альбертинину світлину, було не захоплення старих троянців, які вигукнули при появі Гелени:
Не вартий біль наш погляду її. [2]
а зовсім протилежне почуття, що означало: "Як! Невже через неї він міг так побиватися, журитися і шаленіти?" Треба визнати, що таке ставлення до особи, яка завдала нам стільки страждання, занапастила нам життя, а іноді навіть спричинялася до смерти когось нам близького, подибується частіше, ніж поводження давніх троянців, тобто поводження нормальне. Діється так не лише тому, що кохання надто особистісне, і не тому, що дивитися на нього як на щось, чого можна уникнути, і філософувати про шаленство інших цілком нормально, коли ми самі не кохаємо. Ні, тут зовсім інша річ: коли почуття сягло напруження, що завдає стільки муки, конструкція утворена із вражень, посталих між обличчям жінки і очима закоханого чоловіка (той велетенський, скорботний кокон, який оповиває його і вкриває, наче шар снігу, залеглого на джерелі), які поширилися вже досить далеко, щоб точка, де спиняється погляд коханця, точка, де сходяться його втіхи і страждання, була так само далека від точки зору інших, як справжнє сонце від того місця, де його світляний згусток здається нам сонячним диском. Ба більше, під хризалідою страждання і ласки, які застують очам закоханого метаморфози коханої істоти, обличчя встигає змарніти і змінитися. Отже, обличчя, побачене колись уперше очима коханця, дуже несхоже на те, яке він почав бачити, кохаючи і страждаючи, так само воно далеке, у протилежному сенсі, від того обличчя, яке бачив тепер байдужий глядач. (Що було б, ,якби замість фотографії дівчини Робер узрів подобизну давньої коханки?). Щоб нам відчути такий подив, ми можемо навіть не бачити вперше ту, яка спричинила стільки катастроф. Часто ми знаємо її не ліпше, ніж мій дід у перших Адольф знав Одетту. Тоді оптична відмінність поширюється не лише на фізичний аспект, а й на характер, головно самобутній. Цілком імовірно, що жінка, яка варить воду із закоханого в неї чоловіка, завжди прихильна до того, хто на неї не зважає: так Одетта, така жорстока зі Сванном, була лагідною "дамою в рожевому" з моїм дідом у перших Адольфом.