Але принцеса нічого, щиро кажучи, мені не подарувала, а натомість начеб той, хто відмовився танцювати бостон, аби тільки послухати божисті звуки предивного квартету Бетховена, урвала розмову чи радше не підтримала її і, не перестаючи сяяти радощами, породженими моєю появою, сповістила мені, де зараз принц.
Я відійшов від принцеси і більш уже не смів підступити до неї; я відчував, що їй сказати мені зовсім нічого і що, попри всю свою доброзичливість, ця напрочуд ставна, гожа жінка, шляхетна шляхетністю тих вельможних пань, які колись думно сходили на ешафот, могла б лише — оскільки запропонувати мені лимонаду вона не зважилася — повторити те, що сказала мені вже двічі: "Принц на вході до саду". Та коли б я рушив до принца, у мене б ожили інші побоювання.
Так чи інакше, а мені треба було знайти когось, хто б мене рекомендував. Усі голоси перекривало непогамовне базікання барона де Шарлюса та його ясновельможности дука Сідонії — їх щойно познайомили. Здогадатися, що ті чи ті люди — одного ремесла і грішать одним гріхом, неважко. Барон де Шарлюс і дук де Сідонія зразу відчули, що вада у них спільна: це потреба в балаканині, і до того ж — безугавній. Миттю зміркувавши, що зло, як сказано у відомому сонеті, непоправне, обидва постанови-ли не мовчати, а говорити, не слухаючи одне одного. Ось чому в вітальні лунав такий гук, який зчиняють герої мольєрівських комедій, розбалакуючи воднораз про різне. Гучноголосий барон був певен, що візьме гору, заб'є кволий голосок дука де Сідонії, проте не здолів знеохотити свого партнера, бо коли барон де Шарлюс зводив подих, пауза заповнювалася жебонінням еспанського гранда, який незворушно снував свій монолог. Я міг би попросити барона де Шарлюса рекомендувати мене принцові Ґермантському, але побоювався, і цілком слушно, що барон гнівається на мене. Щодо нього я виявив чорну невдячність, удруге відкинув його пропозицію і не подавав ознак життя від того вечора, коли він так щиросердо відвіз мене додому. А проте сцена між ним і Жюп'єном, яка відбулася у мене перед очима сьогодні пополудні, не могла заднім числом правити мені за виправдання. Я не підозрював нічого подібного. Правда, зовсім недавно, коли мої родичі дорікали мені, що я з лінощів досі не черкнув кількох рядків баронові де Шарлюсу, я спалахнув і заявив, що вони силують мене до того, щоб я прийняв плюгаві пропозиції. Але я звинувачував їх зозла, прагнучи допекти батькам до живого. Насправді у баронових пропозиціях я не розпізнав нічого спорзно-го, ба навіть сентиментального. Цю дикість я вигадав, як мені тоді уявлялося, зумисне для своєї рідні. Проте іноді прийдешність живе в нас, хоча ми про це не здогадуємося, а наші нібито брехливі слова креслять уже недалеку реальну подію.
Барон де Шарлюс мою невдячність, мабуть, дарував би мені. Інше його казило: моя поява у принцеси Ґермантської, а віднедавна й мої візити до його невістки зводили нанівець його врочисту заяву: "Ніхто не потрапить до таких салонів без моєї санкції". Я поламав ієрархічні щаблі — то була неабияка похибка, ба більше, непрощенний злочин. Барон де Шарлюс знав, що громи і блискавки, які він метав проти тих, хто не слухався його наказів, чи проти тих, кого він не злюбив, більшість, попри всю лють, яку це в ньому збуджувало, мала за солом'яний вогонь, безсилий уже вигнати кого-небудь звідки-небудь. Але, може, він гадав, що його влада — хай урізана, але ще значна — і досі вдат-на діяти на таких новачків, як я. Ось чому мені здавалося недоречним просити барона про послугу на цьому рауті, де сама моя присутність здавалася іронією над його пихою.
Нараз мене зупинив професор Е*** — людина досить вульгарна. Його здивувало, що він бачить мене у Ґермантів. Мій подив від зустрічі з ним був ще більший; адже такого розбору людей до цього вечора, як, до слова, й потім не приймали у принцеси. Професор вилікував недавно принца (того вже навіть пособорували) від гнійного запалення легенів, і принцеса Ґермантська з вдячносте до нього пішла на порушення звичаю, от його цього разу й запросили. У салонах він не знав жодної душі, блукати самотою, як посланцеві смерте, йому набридло, і, впізнавши мене, він одразу збадьорився і поспішив до мене. Ще й інша причина спонукала його до цього. Професор дуже боявся помилитися в діагнозі. Одначе його практика була така велика, що він не завжди мав змогу простежити (якщо бачив хворого лише раз), чи його передбачення підтвердилися. Читач, може, не забув, що як у бабусі стався удар, я одвіз її до професора Е*** того вечора, коли він велів пришивати йому безліч орденів. За цей час він уже забув про те, що його повідомили про її смерть листовно. "Адже ваша бабуся померла? — запитав він, і в голосі його пробивалася майже певність, не позбавлена легкого побоювання. — А! Ну звісно ж! Зрештою я, тільки-но я на неї глянув, так зараз і збагнув: вона безнадійна, я це добре пам'ятаю".
Саме так професор Е*** дізнався чи згадав про кончину моєї бабусі, і на похвалу йому, а заразом і на похвалу цілому лікарському корпусові я повинен сказати, що він при цьому не виявив, а може, й не відчув, утіхи. Лікарські помилки незліченні. Лікарі зазвичай грішать оптимізмом, коли прописують терапію, і песимізмом, коли вгадують розв'язку. "Вино? В невеличкій дозі воно вам не зашкодить, власне, воно покріплювальне! Статеві зносини? Зрештою це ж функція організму! Я дозволяю вам і те, і те, але не надуживайте — зрозуміло? Надмір завжди шкодить". І одразу ж хворого опановує страшенна спокуса відмовитися від обох цілющих засобів — від питної води і від цноти! Зате коли в недужого щось із серцем, коли білок тощо, тут медики дають хука. Виявивши у хворого поважні, але функціональні розладнання, вони легко приписують йому гаданий рак. Хвороба невиліковна, хворого можна й не одвідувати. А коли хворий, полишений напризволяще, сам собі призначить найсуворіший режим і, зрештою, одужає чи принаймні виживе, то лікар, переконаний, що його пацієнт давно вже переселився на цвинтар Пер-Лашез, спіткавши його на вулиці Опери, вбачатиме в уклоні колишнього пацієнта кпини. Уявіть собі обурення голови суду, котрий два роки тому засудив на смерть якогось неробу, і ось бачить, як той любісінько гуляє собі на волі! Огулом лікарі (я кажу, звісно, не про всіх лікарів і не забуваю про чудові винятки) не так тішаться тим, що їхній вердикт був слушний, як дратуються і сердяться через те, що він не збувся. Ось чим пояснюється, що професор Е***, хоча й радий був, звісно, з того, що не помилився, проте здолав заговорити печально зі мною про нашу втрату. Він не хапався завершити розмову, бо завдяки їй почував себе розкутіше і мав змогу побути у принцеси ще якийсь час. Він заговорив про спеку, яка панувала в ті дні, й, хоча відзначався освіченістю і міг би орудувати поправною францужчиною, спитав мене так: "Вам не дошкуляє гіпертермія?" Адже медицина з Мольєрових часів зробила певний поступ у пізнанні, але не в термінології. "Пітніння — ось що небезпечне за такої погоди, — сказав лікар. — Надто у вітальнях, де стоїть така задуха. Якщо вдома вам захочеться пити, то найкорисніше тут буде тепло" (очевидячки, він мав на увазі гарячі напої).
Я знав, від чого вмерла моя бабуся, і розмова з лікарем зацікавила мене, тим паче, що я недавно вичитав у книзі одного вченого світила, що випоти шкідливі для нирок, бо через шкіру виходить те, чому слід виходити іншим шляхом. Я побивався, що бабуся померла у спеку, і це нещастя був схильний приписувати жароті. Докторові Е*** я про це не згадав, але він сам мені сказав: "Спека, коли така велика пітливість, добра тим, що розвантажує нирки". Медицина наука далеко не точна!
Вчепившись у мене, професор Е*** не мав охоти мене покидати. Та ось я помітив маркіза де Вогубера: той віддавав принцесі Германтській низенькі уклони праворуч і ліворуч, відступаючи щоразу на крок. Маркіз де Норпуа недавно познайомив мене з ним, і я мав надію, що маркіз погодиться відрекомендувати мене господареві дому. Обсяг цього твору не дозволяє мені довго розводитися, внаслідок яких подій їхньої молодости маркіз де Вогубер, один із небагатьох світовців (а може, єдиний), був — як це називають у Содомі, — "в інтимі" з бароном де Шарлюсом. Та якщо наш амбасадор при дворі царя Теодосія мав спільні з бароном вади, то в нього вони були чимось наче блідою копією цього останнього. Перепади симпатії і зненавиди, в які вкидали барона бажання причарувати, а потім страх — теж примарний — накликати на себе презирство або принаймні зрадити себе, прибирали у де Вогубера куди м'якшої, сентиментальнішої і дурнішої форми. У посла вони виглядали кумедно через його чесноту, через його "платонізм" (задля яких наш шанолюб ще замолоду склав у жертву всі втіхи), а надто через його недоумство. Якщо барон у своїй перехвалі вражав красномовством, присмачуючи лестощі найтоншими, найдошкульнішими кпинами, здатними назавжди затаврувати його жертву, то маркіз, виказуючи прихильність, впадав у вульгарність, нерідку у нездар, аристократів та урядників, а його докори (звичайно, зовсім безпідставні, як і баронові), сповнені лихого духу й тупости, породжували тим більше обурення, що півроку тому посол доводив щось зовсім протилежне, і ніхто не міг гарантувати, що він не візьметься знову за своє через якийсь час: ця регулярна хиткість надавала майже астрономічної поетичности розмаїтим фазам життя маркіза де Вогубера, хоча залічити його до світил нікому б не спало на думку.
Він відклонився мені зовсім не так, як відклонився б барон де Шарлюс. У своє вітання маркіз де Вогубер, окрім незліченних кривлянь, належних, на його думку, світовцеві та дипломатові, вкладав якусь особливу хвацькість, веселощі, браваду, з одного боку, аби створити враження, ніби він життєлюб, — тоді як йому боліла його невдала кар'єра, без сподіванки на підвищення, під загрозою відставки, а з другого, — щоб здаватися молодим, енергійним, чарівним, тоді як він уже не зважувався навіть зазирати в дзеркало, щоб не бачити зморщок, застиглих у нього на обличчі, про яке він мріяв, щоб воно пашіло шармом! Ні, перемог він не прагнув, наляканий думкою про плітки, скандали, шантаж.