Такі імена як дуки де Ґіз, як принци Пармські, як дуки Ґермант-Баварські, виокремлювали з-поміж решти дачних місць ті, куди вирушала дукиня, а також щоденні свята, які слід від її карети пов'язував з її палацом. Імена мені підказували, що в цих виїздах, у цих святах минає життя дукині Ґермантської, але сама дукиня не робилася мені ближчою. Кожен виїзд, кожне свято виставляли по-різному дукинине життя, вони повивали його новою таємницею, нічим не розпорошуючи попередньої, і та таємниця, бережена тонкою перебіркою, замкнена мовби в начиння, занурена у хвилі буденщини, пересувалася, та й годі. Дукиня могла снідати на Середземномор'ї під час карнавалу, але тільки в віллі дукині де Ґіз, де королева паризького товариства була — в своїй білій пікейній сукні серед численних принцес крови — лише гостею, такою самою, як усі, а отже, ще хвильнішою в цій метаморфозі для мене, була ще більшою мірою сама собою, — так хореографія змушує зірку балету займати по черзі місце то тієї, то тієї балерини, її посестер; вона могла дивитися китайські тіні, але неодмінно на вечорі у принцеси Пармської, дивитися трагедію чи слухати оперу, але тільки з ложі-бенуар принцеси Германської.
У тілі людини для нас скупчуються всі можливості її життя, спогад про людей, з якими вона знайома, з якими допіро розлучилася або з якими має побачитися. Отож-бо коли я, довідавшись від Франсуази, що дукиня Ґермантська піде пішки снідати до принцеси Пармської, угледів, як вона опівдні виходить із дому в саєтовій сукні тілесного кольору, над якою її личко мінилося так само, як міниться на спаді сонця хмарка, я бачив перед собою всі розривки Сен-Жерменського ггередмістя, замкнені наче в мушлі між тих лискучих скойок із рожевого перламутру.
Батько мав у міністерстві приятеля, такого собі А. Ж. Моро, так той, аби його не плутали з іншим Моро, завше ставив перед своїм прізвищем ініціали, і скорочено його так і називали: А. Ж. Так от, якимсь побитом А. Ж. дістав крісло на гала-виставу в Опері; він запропонував квитка батькові, а що Берма, якої я не бачив на сцені з дня мого першого розчарування, мала грати один акт у "Федрі", то бабуся упрохала батька віддати квитка мені.
Сказати по щирості, я не рёгнув дивитись ту саму Берму, що кілька років тому так збурила мене. І мені було гірко усвідомлювати свою теперішню байдужість до того, ради чого я жертвував здоров'ям та спокоєм. У мені, звичайно, не вигасла охота розглянути зблизька коштовні часточки дійсности, яку вгадувала моя уява. Але нині уява вже не вкладала їх у мову великої акторки; потому, як я побував у Ельстіровім ательє, я переніс на гобелени, на полотна сучасних малярів духовну віру, яку давніше вщепила мені ота гра, ота трагічна Бермина штука; коли ж моя віра і моя жага перестали щомиті творити собі кумира з Берминих речей та рухів, їхні "двійники", загніжджені в моєму серці, потроху зів'яли, як зів'яли "двійники" небіжчиків у Давньому Єгипті, яких доводилося весь час підгодовувати для підтримання снаги. Бермина штука змарніла й підупала. Душа, наділена глибиною, вже не домувала в ній.
Прийшовши з батьковим квитком до Опери, я побачив на передніх сходах чоловіка і взяв його за Шарлюса. Чимось він його нагадував. Коли ж він повернув голову до службовця, аби про щось його запитати, я збагнув, що вклепався, але без вагання відніс незнайомця до Шарлюсового класу, не тільки з огляду на його одяг, а й з огляду на те, як він розмовляв із контролером та капельдинерками, які його не пропускали. Бо, окрім індивідуальних прикмет, у ту добу була дуже помітна різниця між багатим надриґанчиком з аристократичних кіл і багатим надриґанчиком зі світу фінансистів чи великих промисловців. Де один з цих останніх дженджиків надумав би з шику одмовлятися надутими речами у розмові з кимось нижчим за нього, там великий пан, лагідний, усміхнений, розігрував би комедію покори й терпеливости, вдавав би з себе простого глядача, підкреслюючи цим перевагу доброго виховання. Бачучи, як цей добрий пан покриває добродушним усміхом неприступний поріг особливого світу, що його носив у собі, не один синаш багатого банкіра, що входив у цю хвилину до театру, можливо, взяв би його за простачиська, якби не добачив у ньому дивовижної схожосте зі ^віжонадруко-ваним в ілюстрованих часописах портретом братанця австріяць-кого цісаря, принца Саксонського, тоді паризького гостя. Я знав, що цей принц великий друг Ґермантів. Підійшовши до білетера, я чув, як принц Саксонський (чи той, кого я за нього брав) мовить з усміхом: "Я не знаю номера ложі, кузина казала мені, аби я просто спитав про її ложу".
Може, то був принц Саксонський; може, то дукиня Ґермант-ська (в такому разі я побачив би її в один з моментів її непроникного для мене життя, в ложі-бенуар її кузини) стояла перед його уявним зором, коли він мовив: "Кузина казала мені, аби я просто спитав про її ложу", — ось чому його усміхнений і відрубний погляд і такі прості слова розтопили моє серце (куди сильніше, ніж якась одірвана мрія) приторком чи то близького щастя, чи то минущого чару. Принаймні, кажучи ці слова контролерові, незнайомець відвалював на звичайному вечорі буденного мого життя випадкове війстя до нового для мене світу; коридорчик, який йому показано, скоро він вимовив слово "бенуар", і куди він поспішився, був вогкий, облуплений і нібито провадив до якихось морських печер, до казкового царства водяних німф. Я спостерігав, як попереду простує лишень пан у фракові, та й годі; але я наводив на нього, щоправда, незграбно, наче хибкий рефлектор, думку, що це принц Саксонський і що зараз він побачить дукиню Ґермантську. І хоча цей фрачник був сам, ця думка, що була чимось поза ним, невловна, розлегла, летюча, як світляний відблиск, здавалося, витала попереду й провадила його, наче божество, супутнє грецькому воякові й незриме для решти людей.
Я подався на своє місце, на ході намагаючись пригадати цілком один вірш із "Федри". Я декламував його подумки так, що виходив недобір стіп; та оскільки я їх не рахував, то мені здавалося, що між моїм кульгавим варіантом і класичним віршем немає жодних точок дотику. Я б не здивувався, якби з мого неоковирного рядка треба було викинути складів із шість, щоб вивершити дванадцятистопник. Аж це я пригадав його, незборимі пороги диких завалів упали, мов якими чарами, склади як стій вляглися в олександрійський вірш, те, що було зайве, відпало, лопнувши, як лопається банька на воді. А той вирод, з яким я борюкався, був не чим іншим, як одною-однісінькою стопою.
Певну кількість крісел у партері віддано на продаж до каси, їх розкупили сноби або цікаві, охочі подивитися на людей, яких інакше вони не могли б побачити зблизька. І справді, якусь дещицю щиро світського життя, зазвичай прихованого, можна було спостерігати тут відкрито, бо принцеса Пармська сама роздала між своїми приятелями ложі, балкони та бенуар, отож зала для глядачів стала чимось ніби салоном, де кожен сновигав, підсідаючи то тут, то там до якоїсь знайомої дами.
Біля мене сиділи звичайні люди, які, хоча й не зналися з власниками абонементів, проте хотіли показати, що впізнають їх, і називали вголос їх на імена. Вони додавали, що ці обранці долі приходять сюди як до себе у вітальню; цим вони хотіли сказати, що абоновані навіть не дивляться на сцену. Насправді все було навпаки. Кебетливий студент, який купив крісло у партері, щоб послухати Берму, думає лише про те, як би не забруднити рукавичок, не сколошкати сусіда, здружитися з ним, усміхнено перезирнутися з кимось, із неґречною міною уникаючи погляду знайомої, до якої він по довгих ваганнях вирішує нарешті підійти, та ба, перш ніж устигає до неї добратися, розлягаються три удари і змушують його, як ізраїльтян у Червоне море, кинутися в бурхливу хлань глядачів та глядачок, яких він підіймає з крісел і яким рве сукні й відтоптує ноги. Зовсім інакше було зі світськими людьми: ті сиділи у себе в ложах на балконах, нагромаджених один над одним, як у навислих вітальнях, де одну стіну викинуто, чи в кав'яреньках, куди ходять ласувати баварками, і їх не бентежили свічада в золотих рамах та червоні канапи локалю в неаполітанському стилі; і байдужою рукою вони торкалися до позолоти колон, які підтримували цю святиню штуки; їх не зворушували незвичайні гонори, якими їх немовби вшановували дві різьблені фігури з простягненими до лож пальмовим та лавровим гіллям, лише їхня нічим не забита голова могла вільно слухати все, що гралося на підмостках, якщо тільки вони мали на в'язах цю голову.
Спершу панували тільки млисті сутінки, де нараз вирізнявся, наче сяйво невидимого самоцвіту, фосфоресцентний блиск славетних очей чи медальйон Генріха IV, вирізьблений на чорному тлі, видатний профіль дука Омальського, якому невидима дама кричала: "Хай Ваша Вельможність дозволить, щоб я скинула з вас пальто!" — а той відповідав: "Даруйте, що це ви, пані д'Амбре-зак!". Попри кволе борсання, дама скидала з нього пальто, і всі їй заздростили: ще б пак, сподобитись отакої чести.
Але в інших бенуарах, сливе в усіх, білі богині, насельниці цих похмурих жител, тулилися під темними стінами, зостаючись не-видимицями. Проте в перебігові вистави їхні туманно схожі на людські форми поволеньки вилонювалися одна по одній з розлитої там пітьми, тяглися до світла, показували свої напівоголені тіла й доходили до того місця, де світлотінь стояла одрубом і де їхні осяйні личка визирали поза веселим, кудрим, легесеньким колиханням пір'ястих вахлярів, під гривою пурпурового волосся, усіяного перлами і ніби закандзюбленого, мов ті баранці на морі; далі починався партер, оселя смертних, назавше відбита від темного і прозорого царства, якому то тут, то там була за межу струмиста, гладесенька поверхня ясних, дзеркалистих очей водяних богинь. Бо узбережні страпонтени, обриси розміщених у партері хох різьбилися в тих очах лише за законами оптики і згідно з кутом падіння, як це буває з двома царствами околишнього світу, до яких, — свідомі того, що вони позбавлені, навіть у зародку, душі, подібної до нашої, — ми вважаємо за безглуздя усміхатися чи приглядатися: мінералами і незнайомими нам людьми. То була межа їхнього царства, натомість у глибині винозорі дочки моря щохвилі оберталися з усмішкою до бородатих тритонів на бескетті провалля або до якогось водяного напівбога з черепом із полірованого камінця-наметня, до якого хвилею приплескало ослизлу водорость, та з кружальцем гірського кришталю замість очей.