Жюп'єнова розповідь виставила кліше моїх взаємин із Франсуазою в новому світлі, прямо протилежному тому кліше, на якому я любив спиняти свій погляд, на якому Франсуаза мене божествила і підносила до небес, і я збагнув, що не тільки світ фізичний різниться від того, яким ми його бачимо; що всяка дійсність, либонь, так само розминається з тією, яку, на наш суд, ми сприймаємо безпосередньо і яку творимо з допомогою невидимих, але дійових понять, так само, як дерева, сонце та небо були б зовсім інакші, якби на них дивилися істоти, чиї очі були б збудовані інакше, ніж у нас, або ж вони мали замість очей інші органи, і ці органи давали б не зорові, а інші уявлення про дерева, небо та сонце. Хоч би там як, а вікно, яке зненацька розчахнув Жюп'єн у зовнішній світ, ужахнуло мене. Добре ще, що йшлося про Франсуазу, яка мало мене обходить. А що як такі стосунки між людьми взагалі? І який же з мене буде сіромаха, якщо й кохання таке? Це таємниця прийдешнього. Поки що йдеться лише про Франсуазу. Чи й справді вона так думає про мене? А чи не сказала вона так лише на те, щоб Жюп'єн зненавидів мене, щоб ми не взяли на її місце Жюп'єнової доньки?
До мене дійшло одне: з'ясувати навпростець і певно, любить мене Франсуаза чи ненавидить, годі. І вона перша дала мені на розум, що будь-яка інша людина для нас не є (як я раніше гадав) чимось ясним і нерухомим, з усіма своїми прикметами, хибами, планами, намірами (ніби сад з усіма його грядками, бачений за сіткою), що вона — тінь, куди нам не пробратися, яку годі пізнати безпосередньо, про яку ми витворюємо для себе багато уявлень завдяки словам і навіть учинкам, що дають нам тільки неповну і, зрештою, суперечливу картину, тінь, за якою ми з однаковою ймовірністю можемо уявляти собі яріння зненавиди і любови.
Я кохав направду дукиню Ґермантську. Найбільшим щастям було б для мене, аби я міг ублагати Господа, щоб її злидні побили і щоб вона убога, знеславлена, позбавлена всіх привілеїв, які раніше стояли між нами, безхатня,'вацурана всіма, прийшла до мене жебрати притулку. Я малював собі її прохачкою. І навіть у ті вечори, коли коливання атмосфери чи приплив мого здоров'я розгортали в мені забутий сувій, змережаний колишніми вражін-нями, замість скористатися з новонародженої снаги, замість кинути її на розшифрування моїх-таки власних думок, які зазвичай тікали від мене, замість узятися, нарешті, до праці, я розмовляв сам із собою, думав якось невлад, ковзав по поверхні, компонував ув уяві, допомагаючи собі щедрими жестами, цілий пригодницький роман, пустопорожній і висмоктаний з пальця, де озлидніла дукиня приходила до мене на жебри, зате я, кому пофортунило, ставав багатієм і потужником. А тим часом, поки я цілими годинами сплітав вузол подій і думав над тим, якими словами зустрів би дукиню, даючи їй гостелюбний захист, ситуація зоставалася та сама; насправді, гай-гай, я обрав, віддаючи їй душу й серце, жінку, яка мала, може, найбільше всіляких переваг і якій через це було до мене зовсім байдуже; адже вона була багата, тяжко багата, та ще й високого коліна; я вже не згадую її особистого чару, який спонукав садовити її на покуті, роблячи з неї щось на кшталт королеви.
Своїми ранковими чатами на дорозі я дратував її, це відчувалося; але навіть якби я мав силу волі не виходити два-три дні, може, такої витримки, такої великої офіри дукиня Ґермантська й не завважила б або приписала це якійсь випадковій перешкоді. І справді: чатів я зрікся б хіба у крайньому разі, бо дедалі нагаль-ніша потреба спіткати її, потреба стати на хвильку предметом її уваги, бачити, як вона б'є чолом, ця потреба брала гору над прикрою думкою, ніби я набридаю їй. Мені розумно було б на час кудись від'їхати; на це мені бракувало духу. Але думка про від'їзд запала мені в голову. Я казав Франсуазі пакувати речі, а за хвилю — розпаковувати. А що найприродніша і найусталеніша форма вислову підривається демоном наслідування та побоювання здатися відсталим, то Франсуаза, позичаючи слова з доччиного лексикону, казала, що в мене завелися вавки в голові. Моєї поведінки Франсуаза не схвалювала, казала, що я люблю "витвор-ки": коли вона не намагалася ганятися за модою, то вживала мови Сен-Сімона. І терпіти не могла, коли я паношився. Вона бачила, що це не випливає з моєї вдачі, мені не личить, і висловлювалася так: "сваволя у вас як неволя".
Поїхати мені стало б духу лише туди, де я був би ближче до дукині Ґермантської. Це було можливо. І справді, хіба не був би я ближче до дукині Ґермантської, ніж уранці на вулиці, самотній, упокорений, свідомий того, що жодне словечко з тих, що мені хотілося сказати їй, до неї не дійде під час моїх прохідок чи тупцювання на місці, яке може тривати без кінця-краю і ні на крок не просунути мене вперед, ближче до неї, — якби я поїхав за багато миль, але до когось, кого б вона знала, хто б розбирався, на її думку, в людях, хто цінував би мене, хто міг би замовити за мене слівце, хто, може, і не домігся б від неї того, чого я прагнув, але принаймні довів би це до її відома, поїхав до того, завдяки кому, — бодай через те, що я поцікавився б у нього, чи не зголоситься він щось переказати їй від мене, — я надав би моїм самотнім і німотним маренням нової, розмовної, чинної форми, яка видалася б мені поступом, майже звершенням? Стати сумісником таємничого життя "Ґерманта" (але ж "Ґермант" це вона, об'єкт моїх дум!), втрутитися в нього бодай опосередковано, ро-бом важеля, пускаючи в рух когось, хто має вступ до дукині, довго з нею розмовляє, — хіба це не спілкування, хай і віддаленіше, зате дійовіше, ніж вранішнє милування нею на вулиці?
Приязне ставлення Сен-Лу до мене та його захоплення мною здавалися мені незаслуженими і досі залишали мене байдужим. Аж це нараз я оцінив його почуття до мене; я подумав, а чому б йому не побалакати про це з дукинею Ґермантською, я б наважився попросити його зробити мені таку ласку. Бо коли ми закохані, нам хочеться, щоб кохана жінка знала, які ми носимо в душі скарби, що про них ніхто не здогадується, — так завжди чинять у житті невдахи та причепи. Нам болить, що вона про них не відає, і ми намагаємося втішитися, твердячи собі, що саме тому, що цих скарбів не видно, вона, може, збагачує свої уявлення про нас нікому не знаними перевагами над ближніми.
Сен-Лу довгенько не приїздив до Парижа, чи то утримуваний, як він висловлювався, службовою повинністю, чи то через гризоти, яких завдавала йому коханка. Двічі він уже був на межі розриву. Він часто писав мені про те, як було б добре, аби я приїхав до їхнього гарнізонного міста, чия назва так урадувала мене через два дні по його від'їзді з Бальбека, коли я прочитав її на конверті першого листа від мого приятеля. Це маленьке, аристократичне, військове містечко, ближче від Бальбека, ніж можна б судити з зовсім уже суходільного краєвиду, було оточене розлогими полями, де в спеку так часто танцює в далечині щось наче марево, але не безмовне, а якесь уривчасто-гомінке, марево, яке, — так лава тополь вимальовує своїми закрутами течію невидимої річки, — зраджує переміщення полка на маневрах, тож-бо навіть повітря вулиць, бульварів та площ, зрештою, набуло войовничо-музичної ритміки, і навіть найзвичайнісінький туркіт воза чи трамваю підхоплюється там хрипким тутуканням сурми, ладної натуркати вуха, зачаровані тишею.
Містечко було так близько од Парижа, що я міг того самого дня скочити в кур'єрський, вернутися до матері та бабусі й лягти на своє ліжко. Скоро я це собі усвідомив, мені страшенно закортіло махнути туди, і, хоч забракло мені духу вирішити зостатися в містечку і не вернутися до Парижа, так само забракло мені його й для того, щоб перешкодити носієві нести мою валізу до фіакра і не чвалати слідком як непишний подорожній, який пильнує за своїми речами і якого не чекає ніяка бабуся; забракло духу не сісти до повозу з недбальством того, хто, переставши думати про те, чого йому хочеться, справляє таке вражіння, ніби знає, чого хоче, і не дати кучерові адреси кавалерійських касарень. Я сподівався, що Сен-Лу заночує зі мною сьогодні в готелі, щоб мені попервах не так сумно було в незнайомому місті. Вістовий пішов його попередити, а я зостався чекати біля казармених воріт, перед цим величезним кораблем, де свистів листопадовий вітер і звідки щохвилі — була шоста вечора — виходили парами люди, розгойдуючись, наче висідали на суходіл у якомусь екзотичному порту, де була коротка стоянка.
Прибув Сен-Лу, він ішов переваги-ваги, а попереду пурхав монокль; я не назвався вістовому, я мріяв тішитися радістю і подвигом мого приятеля.
— От гадство! — нараз викрикнув він, побачивши мене і спаленівши по вуха. — Я саме заступив на чергування і раніше, ніж за тиждень, не звільнюся!
І заклопотаний тим, що мені доведеться провести першу ніч самому, бо він краще, ніж будь-хто, знав, яка мене вечорами бере зануда, яку він так часто помічав і намагався розбити в Бальбеці, Сен-Лу урвав свої жалі, прояснів і все слав мені легкі усмішки та чулі погляди, причому ті позирки виходили якісь різні, то простим оком, то крізь монокль, але всі вони свідчили про зворушення від цієї зустрічі і ще про одну дуже важливу річ, не завжди для мене ясну, але нині особливо дорогу: про нашу дружбу.
— Ой лишенько! Де ж ви будете ночувати? Сказати по щирості, я вам не раджу зупинятися в готелі, де ми столуємося, це поряд з Виставкою, там скоро почнуться гулі, такі підуть, веселощі!.. Ні, ліпше готель Фландрський, це славний палацик XVIII віку зі старими килимами. Килими наділяють увесь будинок "історичним духом".
Сен-Лу часто вживав дієслів "наділяти" замість "надавати", бо розмовна мова, як і писемна, вряди-годи потребує оновлення словника, зміщення відтінків. І достоту як журналісти сном і духом не відають, з якої літературної школи походять "красоти", якими вони нас частують, так само й Сен-Лу не був знайомий з жодним із трьох естетів, яких він наслідував мовою і навіть вимовою: їхня манера висловлюватися прищепилася йому непрямо.
— Зрештою, — підсумував Робер, — цей готель зручний вам ще й тому, що ви схильні до слухової гіперстезії. Ви не матимете сусідів. Визнаю, що перевага не дріб'язкова, бо завтра там може оселитися новий гість, отож задля такої непевної вигоди вибирати Фландрський за свій притулок безглуздо.