Мені, хто знає Сванна віддавна, чудно й кумедно бачити, як людина добре вихована, що має вступ до найкращих домів, палко дякує діловодові міністерства пошт за те, що той прийшов до них, і питає, чи вільно пані Сванн одвідати його дружину! Мені здається, ніби Сванн почуває себе там чужим: це аж ніяк не його світ. А все ж мені не віриться, щоб Сванн був нещасливий. Щоправда, перед тим як вони побралися, вона поводилась негідно, була шантажисткою; як тільки Сванн у чомусь їй відмовляв, ховала кудись від нього його доньку, не допускаючи її до батька. Горопашний Сванн, людина така сама рафінована, як і простодушна, щоразу казав собі, що пропажа доньки — річ випадкова, і не хотів дивитися правді в очі. До того ж вона робила йому сцену за сценою, і всі гадали, що коли вона діпнеться свого й одружиться з ним, то вже зовсім пуститься берега, і їхнє спільне життя стане пеклом. І от маєш! вийшло все навпаки! Люди сміються з того, як Сванн мовить про свою жіночку, гострять на ньому свої язики. Звісно, ніхто не вимагав, щоби Сванн, либонь, свідомий того, що він… (знаєте мольєрівське слівце?)[44] заявляв про це urbi et orbi[45]; але коли він переконував, що його половина — вірна подруга, всі вважали, що це вже занадто. А насправді, уявіть собі, це не так-то вже й далеко від правди. Так, вона була вірна, хоча вірна по-своєму, і не всі чоловіки таке вітали б, але, між нами кажучи, навряд щоб Сванн, який знав її віддавна і якому квітки не пришиєш, не відав, чим вона дихає; вона йому віддана, — це річ безперечна. Звісно, вона шалапутка, але ж Сванн, як пащекують, з-під живого підошву випоре, тож можете собі уявити, як їх обох обмовляють. Але з почуття вдячности Сваннові за те, що він для неї зробив, і всупереч побоюванням усіх вона стала, мабуть, сумирна, як ангелиця.
Зміна ця була не така-то вже й незвичайна, як це собі уявляв маркіз де Норпуа. Одетта не вірила, що Сванн зрештою одружиться з нею; щоразу, як вона заявляла дипломатично про те, що хтось із достойних людей побрався зі своєю коханкою, Сванн зберігав крижану мовчанку. У кращому разі, коли вона питала його навпростець: "То ти не вважаєш, що він учинив гарно, що він учинив чудово щодо жінки, яка віддала йому свою молодість?" — Сванн сухо відповідав: "Але ж я не кажу, що це погано, кожен живе своїм розумом". Одетта була навіть готова до того, що (як він сам спересердя їй казав) Сванн покине її, бо недавно одна скульпторка похвалилася їй: "Від чоловіків можна сподіватися всього, це такі хамлюги", і Одетта, вражена цим песимістичним трюїзмом, запозичила його собі й принагідно повторювала трагічним голосом, наче хотіла сказати: "Очевидно, треба сподіватися найгіршого, така вже нещаслива моя доля". Отож утратила глузд оптимістична сентенція, взята на озброєння Одеттою раніше: "Чоловіками, якщо ті закохані, можна крутити як завгодно, вони ж ідіоти". Цю думку вона виражала ще й підморгуванням, яким зазвичай супроводжуються слова: "Не бійся, він нічого не розіб'є". Поки що Одетті дуже боліло, що могли думати про поводження Сванна її подруги, одружені зі своїми коханцями, з якими жили менше, ніж Одетта зі Сванном, і зосталися бездітні, подруги, шановані тепер, запрошувані на бали до президента Республіки. Якийсь психолог, проникливіший, ніж маркіз де Норпуа, звичайно, відкрив би, що то саме почуття приниження і сорому роз'ятрювало Одетту, що її пекельний характер не вроджений, що її лихо не безнадійне, і він легко передбачив би те, що потім і сталося, а саме, що новий життєвий уклад, шлюбний уклад, із майже чарівною швидкістю покладе край цим її вибрикам, щоденним, але для неї аж ніяк не природним. Найдивніший був той подив, який викликав їхній шлюб. Безперечно, мало хто розуміє наскрізь суб'єктивний характер феномена кохання, який є своєрідним витворенням додаткової особи, відмінної від тої, що носить те саме прізвище, хоч і складеної в основному з нас самих. Тим-то, дуже небагатьом уявляються природними ті велетенські розміри, яких зрештою набирає для нас істота, не схожа вже на ту, яку бачать вони. Що ж до Одетти, то хоч оцінити належно інтелект Сванна вона не могла, зате пам'ятала бодай назви його праць, вникала в те, що він робив, так що ймення Вермеєр стало для неї не менш звичним, як імення її кравця; вона до п'яти вивчила риси Сваннового характеру, звичайно не зауважувані чи брані на глум чужими, але дорогі і сестрі, і коханій, бо ті мають про них правильне уявлення; не дивно, що ми тримаємося за ці риси, тримаємося навіть за такі, які нам найбільше хотілося б виправити, і якраз тому, що в жінки зрештою виробляється до них поблажливе і панібратське призвичаєння, схоже на призвичаєння наше власне та призвичаєння наших родичів, давні любовні зв'язки набувають чогось від ніжности і сили родинних почуттів. Узи, що єднають нас із кимось, освячуються, коли ця людина, витикаючи нам якусь ваду, стає на нашу-таки позицію. Особливими були не лише риси Сваннового характеру, але і його інтелект, одначе своєрідність його інтелекту Одетта легко осягнула, оскільки коренилася вона як-не-як у його характері. Вона шкодувала, що у Сванні-письменникові, у його друкованих розвідках цих відмітних рис куди менше, ніж у його листах чи в розмовах, позначених ними дуже щедро. Вона радила йому давати їм волю у своїх писаннях. їй так хотілося, бо саме ці риси вона любила в ньому найбільше, а що любила їх через те, що вони були глибоко індивідуальні, то, мабуть, мала слушність, прагнучи, аби вони виражалися в тім, що він пише. Може, вона також гадала, ніби вони зроблять його твори жвавішими, здобудуть йому нарешті успіх, і тоді вона зуміє створити собі те, що Вердюрени її навчили ставити понад усе: салон.
Серед тих, хто вважав такий шлюб кумедним, хто питав себе: "Що подумає герцог Ґермантський, що скаже Бреоте, якщо я одружуся з панною Монморансі?", серед тих, хто міряв такими мірками, двадцять років тому був би і Сванн, Сванн, який пнувся зі шкури, щоб потрапити до Жокей-клубу, і шукав собі блискучої пари для зміцнення свого становища та виходу в паризькі знаменитості. Але мрії, що пов'язуються з такою партією в очах зацікавленої особи, вимагають, як і всякі мрії, поживи ззовні; інакше вони поблякнуть і розпливуться. Ваша найпалкіша мрія — це принизити вашого кривдника. Та як ви кудись переберетеся і про нього більше нічого не почуєте, то ворог, зрештою, втратить для вас будь-який інтерес. Якщо ви за двадцять років згубили з очей тих, задля кого рвалися до Жокей-клубу чи до Академії, то перспектива стати членом якогось із цих об'єднань вас уже не спокушатиме. Отож достоту як усамітнення, як хвороба, як навернення до віри, тривалий зв'язок із якоюсь жінкою проганяє давні мрії. Коли Сванн зашлюбив Одетту, це не було з його боку зреченням світського марнославства, оскільки Одетта, в духовному розумінні, вже давно відірвала його від вищого світу. Якби це було не так, то Сваннова заслуга була б більша. Саме тому, що ганебні, зі світського погляду, шлюби передбачають відмову, ради душевного спокою, від якогось достойного становища, вони викликають загальну глибоку пошану. (За такі ганебні шлюби не можна, звичайно, вважати шлюби задля грошей, бо не було ще такого прикладу, коли подружжя, одне з яких продалося, не було прийняте у світі — бодай за традицією, засвідченою стількома прикладами, і бодай для того, щоб не мати двох ваг і двох мір.) З другого боку, Сванн, поет, а не збоченець, зазнав би, може, якоїсь утіхи, паруючись, як при схрещенні порід, яке практикують менделісти і про яке оповідає міфологія, з істотою іншої раси, з ерцгерцогинею чи з кокоткою, беручи шлюб з особою царської крови або йдучи на мезальянс. На думку про одруження з Одеттою Сванна бентежила, і зовсім не через снобізм, лише одна людина на крузі земнім: дукиня Ґермантська. Одетту ж вона хвилювала найменше — Одетта думала радше про тих, хто стояв лише трохи вище за неї, а не витала в емпіреях. Натомість, коли Сванн думав про Одетту як про свою людину, він завжди уявляв собі ту мить, коли приведе її, а головне — свою дочку, до принцеси де Лом, яка невдовзі по смерті свого свекра стала дукинею Ґермантською. Він любив уявляти собі дружину і доньку не десь, а саме в дукині, і розчулювався, гадаючи, що дукиня скаже про нього Одетті, що скаже Одетта дукині Ґермантській, уявляючи, яку прихильність виявить дукиня до Жільберти, як панькатиметься з нею і як це підхлібить його батьківському гонорові. Він розігрував сам із собою сцену знайомства з такою достеменністю вигаданих подробиць, яку показують люди, що розважають, як би вони потратили виграні гроші, суму яких наперед загадали. Якщо супутні нашій постанові мрії також її й мотивують, то можна сказати, що Сванн узяв за себе Одетту, аби познайомити її й Жільберту, причому без свідків і по змозі таємно, з дукинею Ґермантською. Ми ще побачимо, як саме це єдине світське бажання, пов'язане з його дружиною та донькою, залишиться нездійснене, на нього буде накладено сувору заборону, і Сванн помре, не сподіваючись, що дукиня колись із ними познайомиться. Ми побачимо також, що дукиня Ґермантська зблизиться з Одеттою та Жільбертою уже по смерті Сванна. І, може, для нього було б мудріше, — якщо для нього щось важили такі дрібниці, — не бачити прийдешности з цього боку такою похмурою і вірити, що сподівана зустріч станеться тоді, коли він уже не зможе їй радіти. Дія причинности, що зрештою веде до всіх можливих наслідків, а отже, й до на позір майже неможливих, виявляється іноді повільно (а ми ще уповільнюємо її своєю нетерплячкою, здатною, замість прискорювати, гальмувати її, а також самим фактом свого існування) і дає плоди аж тоді, коли ми перестаємо бажати, ба іноді й жити. Невже Сванн не знав цього з досвіду і хіба в його житті — ніби прообраз того, що мало статися по його смерті — не було вже одного посмертного щастя: одруження з Одеттою, яку він так палко кохав — хоча вона не сподобалася йому з першого погляду — і яку пошлюбив, коли вже розлюбив її, коли істота, що жила у Сванні й так розпачливо жадала звікувати вік з Одеттою, коли ця істота вже вмерла?
Я заговорив про графа Паризького і поспитав, чи він не Сваннів приятель: я боявся, щоб розмова не звернула на інше.
— Авжеж, вони приятелі, — відповів маркіз де Норпуа, обертаючись до мене і втеплюючи в мою скромну особу блакитний погляд, де грали-шумували, настояні у власному соку, його велика працьовитість і його пристосовність.