Адже у Берми багато молодиків, мабуть, справді, будили жагу, до якої вона, бувало, признавалася під ослоною Федриної подоби і яке їй так легко було вволити, бодай завдяки славі, яка її красила й молодила. Смеркало, я спинився перед тумбою з афішею — вистава мала відбутися з участю Берми першого січня. Повівав вітерець, вогкий і теплий. Цю пору я знав дуже добре, я мав враження і передчуття, що новорічний день нічим не різниться від інших днів, що це не перший день нового світу, коли я міг би почати все заново і знову зазнайомитися з Жільбертою, мов у дні Творіння, так, ніби минувшини не існувало, ніби позникали, разом з усіма ознаками, з яких можна вгадати майбутнє, і всі кривди, що їх вона мені іноді завдавала, — що це не перший день нового світу, який нічого не зберіг від старого… окрім одного: окрім мого бажання, щоб Жільберта кохала мене. І тут до мене дійшло: якщо моє серце й прагне, щоб оновлювався навколишній світ, який йому не до вподоби, то лиш тому, що воно, моє серце, не змінилося. І я сказав собі: мінятися Жільбертиному серцю теж нема рації; я відчув: нова приязнь — це все та сама приязнь, достоту як новий рік, адже він не відокремлений якимсь ровом від старого, то лиш наше бажання, безсиле наздогнати роки й перекроїти їх, свавільно дає їм різні найменування. Даремно я присвячував цей рік Жільберті, і подібно до того, як убирають у релігію сліпі закони природи, даремно силкувався запаколити новорічний день особливим розумінням, яке у мене про нього склалося; так, усе було марно; я відчував, що він не знає, що його названо новорічним днем, що він завершиться смерком, позбавленим для мене чогось нового; у лагідному вітерцеві, що обдував театральну тумбу, я знов упізнав, знову відчув те саме одвічне і всюдисуще живло, знайому вогкість, бездумну плинність давніх днів.
Я повернувся додому. Перше січня я провів так, як його проводять, на відміну від молодих, старі, не тому, що їм уже не роблять коляд, а тому, що вони вже не вірять у Новий рік. Коляду я одержав, але не ту єдину, яка могла б мене потішити, — не Жільбертину записку. Але я був ще молодий, я міг написати їй листа, освідчитись у моїх самітних любовних мареннях, маючи надію пробудити їх і в неї. Туга людей постарілих у тім, що вони навіть не думають писати такі листи, бо зрозуміли їхню марність.
Коли я ліг, вуличний галас, триваліший цього святкового вечора, ніж зазвичай, заважав мені спати. Я уявляв собі, як на когось чекають цієї ночі любовні обійми, як коханець, а то й ціла гуляща ватага, мабуть, чи не поїде до Берми після вистави, призначеної, як я бачив, на сьогодні. Я навіть не міг у цю безсонну ніч, щоб утишити викликане цією думкою хвилювання, переконати себе, що Бермі, може, й зайве думати про кохання, позаяк здавна завчені напам'ять і декламовані вірші щодень нагадують їй, що кохання розкішне, про що, зрештою, вона добре знала й сама, бо вміла віддавати його досади з такою нечуваною рвією і з такою небувалою ніжністю, що кожен, хто такі досади переживав, млів од захвату. Я запалив свічку, аби ще раз глянути на її личко. На думку, що зараз ці панове запевне пестять це личко і що я не можу перешкодити їм давати Бермі й отримувати від неї надлюдські й незнані розкоші, я відчував радше болісне, аніж солодке хвилювання, на душі у мене коти шкребли, й тугу мою ще загострював мисливський ріг — сурмлячи звичайно в четвер Великого посту й часто на інші свята, він бринить надто сумно саме тому, що озивається не "ввечері, з пущі лісової"[57], а з якогось шиночка і позбавлений будь-якої поезії. В цю хвилину Жільбертина цидулка мені, мабуть, була непотрібна. Наші бажання не завжди стикуються між собою, і в житейському клубку подій щастя рідко коли приходить на поклик жаги.
Погідними днями я й далі ходив на Єлисейські Поля, будинки на вулиці, гожі й рожеві, купалися, — тоді була в моді виставка акварелістів, — у пливкому і легкому небі. Не криюся, тоді Ґабріелові палаци[58] здавалися мені не такими гарними і навіть не такими старовинними, як суміжні особняки. Стильнішим і старожитнішим виглядав для мене коли не Палац промисловости[59], то принаймні Трокадеро[60]. Занурена в бентежний сон, моя молодість сповивала одним і тим самим маренням ті квартали, де вона никала, і я не уявляв собі, щоб на Королівській вулиці опинилася кам'яниця XVIII століття, і здивувався б, довідавшись, що Порт-Сен-Мартен[61] і Порт-Сен-Дені[62], шедеври доби Людовіка XIV, аж ніяк не сучасники найновіших споруд у цих плюгавих дільницях. Лише одного разу Ґабріелів палац надовго затримав мене; стояла ніч, його колони, позбавлені під місячним сяйвом своєї тілесности, здавалися вирізаними з картону, — якась декорація оперетки "Орфей у пеклі"[63], і я вперше побачив їхню красу.
На Єлисейських Полях Жільберта все ще не показувалась. А я так потребував її побачити, адже я забув навіть, яке у неї личко. Ті допитливі, бентежні й вимогливі погляди, якими ми міряємо кохану істоту, напружене очікування слова, яке дасть чи відбере у нас надію на завтрашнє побачення, аж до миті, коли це слово злітає з уст, радість чи розпука, по черзі чи одночасно підказувані нашою уявою, — все це так нас заморочує, що ми не годні, стоячи віч-на-віч із тим, кого кохаємо, закарбувати в пам'яті його цільний образ. Можливо, така одночасна дія всіх наших почуттів, скерована на те, щоб пізнати лише з допомогою зору щось поза межами його досягу, робить нас також неуважними до безлічі іпостасей, до всіх принад, до всіх рухів живої особи, яка звичайно є для нас чимось нерухомим, якщо ми її не кохаємо. Натомість предмет нашої любови рухається, і будь-яка його фотографія не вдається. І справді, я вже не знав, як виглядають Жільбертині риси, за винятком тих божистих хвилин, коли вона мені їх відкривала; я пам'ятав лише її усмішку. Як я не мучився, я не міг відтворити кохане личко, зате доводилося дратівливо відмахуватись від надзвичайно чітко закарбованих у моїй пам'яті непотрібних мені яскравих облич карусельника і торговки льодяниками: так ті, що втратили кохану істоту, яку вони навіть уві сні не бачать ніколи, гніваються, що їм усе сняться люди, вже набридлі й наяву. Безсилі уявити собі того, за ким вони так журяться, вони винуватять себе, що їхня журба лицемірна. Так само і я був недалекий від думки, що скоро я не можу пригадати Жільбертиних рис, то виходить, я її забув, розлюбив.
Урешті вона знов почала приходити гуляти майже щодня, і в мене виникли нові бажання, про задоволення яких можна було просити завтра, і через це мій потяг до неї і справді набував рис чогось нового. Але одна річ знов змінила, та ще й різко, той спосіб, у який я щодня, близько другої, розв'язував питання про свою любов. Може, все пояснювалося тим, що Сванн перейняв листа, посланого його доньці, а може, Жільберта, щоб напоумити мене, просто вирішила, хай і пізно, розтлумачити мені вже задавнений стан речей? Коли я їй сказав, як мені подобаються її батько-матір, на личку її з'явилася якась непевна міна, сповнена таємничости й недомовок, — така міна бувала в неї, коли їй щось загадували, приміром, зробити закупи чи скласти візити, — нарешті вона випалила: "Знаєте, вони вас не полюбляють!" — і, слизька, мов ундина, — така вже вона була, — засміялася. Часто Жільбертин сміх, розминаючись із її словами, нібито креслив, як це робить музика, на іншому плані незриму площину. Перестати гуляти зі мною Сванни від Жільберти не вимагали, але батьки воліли за краще, гадалося їй, щоб наші ігри взагалі не починались. Вони дивилися на наші взаємини скрива, я здавався їм розбещеним, і вони боялись поганого прикладу для доньки. Я думав, що Сванн відносив мене до зіпсутої молоді, ці молодики зневажають батьків коханої дівчини, в очі їм лестять, а позаочі, при дівчині, збиткуються з них, під'юджують дівчину до непослуху батькам, а завоювавши її, не дають їм навіть із нею зустрічатися. Моє серце з такою рвією протиставило приписуванню всіх цих рис (яких і найбільший паскудник не побачить у себе сам) гарячі мої почуття до Сванна, що, якби він дізнався про них, то напевно змінив би до мене своє ставлення, розцінюючи його як судову помилку. Про все, що я відчував до нього, я зважився написати довгого листа і попрохав Жільберту передати його. Вона погодилася. На жаль, це тільки підтвердило його переконання, що я великий шахрай; він сумнівався в почуттях, які я виливав на шістнадцяти сторінках з усією щирістю, на яку був тільки здатний; мій лист до Сванна, палкий та щирий, як і ті слова, які я говорив маркізові де Норпуа, мав не більший успіх, ніж вони. Назавтра Жільберта потягла мене за лавровий гайок, на стежечку, ми посідали на стільці, і вона розповіла мені, як батько, ознайомившись із листом, — Жільберта мені його вернула, — знизав плечима і сказав: "Усе це самі слова, і гріш їм ціна, вони лише доводять мою правоту". Свідомий чистоти своїх намірів, свого душевного багатства, я був обурений, що мої слова нітрохи не вплинули на кричущу Сваннову помилку. Бо він таки помилявся, в цьому я тоді не мав ніякого сумніву. Деякі неспростовні прикмети моїх шляхетних почуттів я описав вельми докладно, і якщо Сванн не зумів зрозуміти з них мого душевного стану, якщо не прийшов мене перепросити і визнати свою помилку, виходить, він сам ніколи не спізнав тих шляхетних почуттів і навіть думки не припускав, що їх могли спізнати інші.
А може, попросту Сванн знав, що шляхетність — часто лише виворіт, підстилка наших ще не розпізнаних і не класифікованих егоїстичних почуттів. Можливо, в симпатії, яку я йому висловлював, він побачив лише вплив — і екстатичне підтвердження — мого кохання до Жільберти і що саме це кохання, — а не похідна від нього шана до нього, — неминуче керуватиме в майбутньому моїми вчинками. Я не міг поділити його міркування, бо не годен був одірвати свого кохання від самого себе, увести його у звичне коло чужих почуттів і перевірити експериментально його наслідки; я був у розпачі.